Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відповів на фестиваль танцю ствердно, хоча з мене такий поціновувач танцю, як із Костета лисого — Боб Марлі.

Я: Чекай-чекай, ти ж на нього забила, ти ж казала. Він же морепродукти не вживає, як із ним зустрічатися?

Я: А тепер з якого переляку він у тебе знову в порядку денному?

Алька: Сырик, есть один физиологический момент, который принципиально отличает девочек от мальчиков

Я: Та ти шо? Сіріозлі? Давай подробиці!

Алька: у нас нечего забить

Алька: нечего на все положить

Алька: нет соответствующего органа

Я: Фігасі, я й не думав у такім розрізі

Алька: вот даже если серьезно: мужику если чего не по его — что ему сделается, он пошел себе бахнул пива и помочил монстров, или работает до дыма из ушей

Алька: а мы начинаем в себе копаться — что же я сделала не так, как же мне стать совершеннее

Я: До диму з вух я так

Я: Але й покопирсатися теж можу

Я: От просто тут, скажімо, сиджу й розмірковую — що ж я зробив не так, що збираюся на фестиваль танцю замість призначених мені за штатним розкладом пива та й монстрів

Алька: ага, я помню, как ты меня учил танцу маленьких утят, они в твоем исполнении очень были милые утконосы

Алька: а помнишь я тебе играла вальс «Дунайские говны»

Я: ггг

{Київ, Золоті, тоді Жилянська}

Наснилося, що зуб відвалився й потяг за собою півщелепи. І от я тримаю цю кістку в руці, вона така здоровезна, теракотова... І думаю про те, що подібні бачив в дитинстві у музеї... Аж ось і сам...

Напівпрокинувшись, спочатку зловив звичну думку, що не маю стільки близьких, щоб їх губити, скільки разів мені снилося, що втрачаю зуби. А далі подумав, що саме гублю близьку людину. Що мовчить мені як риба. Як казала Алька в нашому кучерявому дитинстві, рыба облёт.

Сьогодні мене нудило вже не лише від «роботки», від длубання довбаного завдання, а й від традиційної гречки і традиційного дофамінового жарту про кота, що на третій день тішиться: «Вау, гречка!», від шумних малярів у люльці, що малювали навпроти невимовно дурний муторний хмурал... Кожна деталька довкілля знесилювала.

Я слухав винноцвітні навушники, в які плюснув трохи Хінді Зари, я варив мате, виходило ні се ні те, я переписувався з Алькою («We shall оживем!»), з Костиком («От, скажімо, Шодерло де Лакло. Шо за дерло? Де й куди воно лакло?»). Я навіть нащось ще раз прошкріб інтернет у пошуках Марії, як завжди марно, а тоді віднайшов Надію — а за нею всю нашу львівську компанію. Оці вже всі були мало того що в мережі, ще й активні, ще й відомі. І Христя, й Євген — а Свят так узагалі, виявляється, зробився нехилим цабе. Але найкращою з усіх була моя Надія. Вона за цей час устигла відкрити власне видавництво. Я прочитав п’ять її колонок на «УП». Особливо вразила стаття «Про сучасну нормальність». Такий переліт від естетики мовчання у Стуса.

Та ключове слово «втома» не бралося жодним ключем. Якась така нудота, така самота, яка взагалі ні на кого не зважає. Ти їй розгублено підсовуєш чиїсь портрети, а вона зневажливо цідить: «Їх у тебе нема». Світ не свій, коли Влада не тут.

І от я втомлено сопучи повз додому повз нове кафе на розі — і тут ввиділись мені рухи твоїх рук, що несуть якусь чашку від шинквасу. І раптом намалювалося, що там десь усередині маю бути я, і ці руки рухаються до мене. І ось це відчуття, яке одразу забарвило все повітря — бути поруч із цим, бути із цим, мати це в своєму радіусі, мати це у відчуттях — воно було таким УСІМ.

«Руки, рухи, радощі нам».

Всьо фігня, кромє пчьол твоїх очей. Шалених блакитних бджілок з іскорками у кутиках.

Можливо, у мені «можуть траплятись сліди горіхів», тобто образи, але про них я вже знаю краще, ніж про будь-які інші свої біоритми: образа на тебе йде за дві години. Сама собою. А вже будь-якої миті — від першого теплого слова — розпростуєшся знов-таки як равлик, коли його пхають до теплого струменя. І навіть будь-якої температури. Із ніжністю ловиш абсолютно будь-яку репліку та засовуєш її за пазуху, мов пташа.

Слова можуть означати дуже різноманітні речі. Наприклад, моє: «На вулицях акація, акція: безкоштовна роздача сонць» означає «я тебе люблю». Моє: «Жанри дружбанародної україпонської поезії: кохайку і котанка» означає «я люблю тебе, несила терпіти». Моє: «А пішли гуляти?» означає «люблю, зараз здохну весь».

Нда, вкрай різноманітні.

Фестиваль танцю Хілдур пропустила із поважної причини: у неї миш помер. Я оперативно запустив квитки у «розСИРку», й їх оперативно вхопила Віруся, яка з чоловіком нікуди вже рік не вибиралася, а до онуків якраз раз на рік бабуся завітала.