Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А потім давай жалітися (не голосно, не публічно, але все ж таки бодай телефонові), що поверхнями ти наразі нібито непогано забезпечений, а от наповненості сенсами та польотами над поверхнями — нібито бракує.

Ти вже визначайся, чи тобі шашечки й їхати, чи тобі зламану милицю та летіти.

{Херсон, вулиця Суворова}

Ну а що мені.

«Мені ще парку, ще тоненької травички, ще крони над головою, ще мурахів по штанях, ще освітленої сторінки на коліні». Про таке благаю я коли зима. «Я хочу від тебе весни» благаю я коли зима. Зараз літо, і мурашів — хоч їж. Хмари призахідні фігурні, на бігу фільтруєш телефоном знічев’я. І місто пусте.

Херсон — місто, в якому все життя сконцентроване рівнесенько на одній вулиці — Суворова, деякий його сплеск відбувається неподалік цього місця біля пушки і кораблика, на всій іншій площі міста комарам жерти геть нема кого. А тут поруч милі мальовані котики настінні. Я вже себе не картаю за те, що таке їй кидаю. Коли вона мене кидає. Я вже її знаю. Я вже себе знаю. Я міг би зникнути та замовкнути. Та не міг. Я тут бачив, як молоде подружжя жахливо волає на маленьку дівчинку, обіцяючи віддати її дяді. «А пачіму? — да патаму! Сказано ж тібє!» У дві тисячі вісімнадцятому році. Нашої ери. Хілдур, то не має бути їхня ера, холєра.

Цікаво, що питання «а що мені треба» іноді включає дуже вузенький спектр. Наприклад, коли здавати аналізи з підозрою на якусь незлу гидоту, казатимеш собі: «Хоч би мені нормальний результат! Я ж щасливий буду! Можливостей скільки! Як засяє все довкола! Тільки, будь ласочка, дайте мені таку можливість!» А коли порадієш, пострибаєш, пороздивляєшся, як засяяло все навколо, планів набудуєш — назавтра спектр стрімко розширюється. Кажеш собі: «Але ж просто жити — це ще не все... От я недостатньо розвиваюсь... От я в особистому житті нещасливий... От хмарність на макітру давить... От мене Марківна смертельно замучила своїми щотижневими занепокоєннями — а чи правдоньку кажуть покази лічильників...»

Так усе — чи все-таки не все?! Хмарність зняти — чи буде все? Марківну вгамувати — чи буде все? Особисте життя підігнати — чи буде все? Та ніколи ж не буде все, нє? Чи все-таки буде — за будь-яких зовнішніх обставин — якщо раптом потрапити з велом на Щекавицю чи без нього в афинові кущі?

Десь читав статтю про те, що якось у вибірки добровольців заміряли рівень щастя. Не пам’ятаю, в чому він там у них вимірювався. Але факт, що в одних добровольців дорогою траплялося щось недобре. Хтось помирав чи з роботи виганяли. А в інших раптом ставалося щось кльове. Премію отримували чи діти до Гарварду вступали. Так от у перших рівень щастя спочатку сповзав, але згодом повертався до тієї самої позначки, де перебував до настання лих. А в інших той рівень так само підстрибував — а потім... ага, так само повертався туди, де тримався до перемог. Тобто він приблизно у людини однаковий, хоч ти її проблемами мордуй, хоч ти її подарунками обкладай. Але де вона встановлюється, та позначка? І чи можна її зсунути в голові, якщо премія й діти в Гарварді — то не робе?

Нащо я сюди прикотив, відповіді немає. Бо не міг бути, знаходити себе у тім самім передпокої перед тим самим дзеркалом, на яке наліплена наліпка Зої моєї Марківни з облізлим чеським кротиком із мультика — а далі за будь-яких обставин двері, на які причеплена рельєфна табличка з писучим у горщик хлопчиком. Мабуть, шукав внутрішні Ізки.

Я сидів на трав’яному горбі незрушно. Йшов у невідомих напрямках, не знаючи, що буде за рогом, а що в кінці вулиці. Я сидів на підвіконні хостелу і нюхав запах тополиного листя, який завше відчиняв мені всі приємності шкільної ери: ти гуляєш чи ти прогулюєш, чи тебе ведуть зі школи, а додому нічого не задали і тебе можуть зводити в «Соки-воды». Дослухався до кожного руху, але я звідси нічого не несу. Я втік у пошуку спонтанного випадіння у свіжий космос, але за діркою, в яку виламався, запилюжена не надто прибрана кімната.

{Київ, Жилянська}

Запити до всесвіту, хай їм гикнеться. Вони мені вже голову паморочать своєю буквальністю. Своїм горщечком, який сумлінно і з непідробним гумором варить і варить. Всесвіт, він звичайно має перфектне почуття гумору — але ж ми самі й є його качконосами! Носіями...

У потязі назад мені зламали ногу. Цілили при цім у носа. Якесь п’яне мурло щось у мені не вподобало. Я зі сну похопився та пурхнув із другої полиці. Що там я писав про милицю? На ній і розсікаю тепер. До магазину, який Полінка називала «імьордженсі», бо вибір там із трьох пунктів, та він поруч, у двох метрах — хіба що на такий випадок. Ну то ось і прийшов той випадок. Маю економити на всяких витребеньках та сумирно споживати (спожувати) три найпростіші пункти.

{Знов Київ, знов Жилянська}

Хілдур укотре матеріалізувалася без дзвінка. Відчиняю — а там «зубата» усмішка, від якої розбігаються промінчики на весь прогін, де згоріла лампочка. Сукня з лимонами. І лимон у лапі.

— Знаєш, я тобі заборгувала тоді, — простягає, — то я відшкодую. Можна зайти?

— А вже переломи лимонами лікують?

— Давай спробуємо...

Ми сиділи і тринділи, ніби всесвіт зупинився разом зі всім умістом. Тоді вона схаменулася, що останнє метро вже рушило. Тоді вмостилася на бінбезі й солоденько заплямкала. За кілька хвилин — я заціпенів і споглядав — засопла. Я підповз і огорнувсь буквою зю навколо того кріселка, накрившись із нею одним пледиком. За скількись хвилин поклав руку на її плече. Вона посунулась від неї, не прокидаючись. Руками охоплювала груди й плечі навхрест, ніби обіймала саму себе.

Засовалась рано. Насупилась сонно:

— Ну ти шо ото... Заповз... Незручно... У тебе ж нога...

— Ага.

— І шо тепер каже тобі твоя нога?

— Та ніфіга.

Про що ми протринділи тоді до ночі, то все я не зацитую. Бо знову плив. Але один момент майже до слова запам’ятав. Владка висунула теорію про те, що ми всі часточки Бога в тому сенсі, що якби він був собі цілий та й одинокий, він би не мав змоги до самопізнання. А так от ми спілкуємося — і таким чином...

— Тобто Бог розділився на частинки, щоб однією частинкою самого себе спілкуватися з іншою частинкою самого себе?..

— ...І таким чином пізнати самого себе.

Я: Як доїхала, часточко Бога?

Владка: та нічого, часточко Бога.