Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ну й роби собі що хочеш. Повна воля. Але мене давай ото жбурляти від стінки до стінки. Я капець не хочу бути в цих стінах! серед цих речей! я не бажаю з’їсти нічогісінько з того, що маю в холодильнику! мені не до вподоби жоден заклад із тих, що я можу уявити! мені треба когось, але всі, кого я можу уявити, мене бісять!

Так, істерика не наш шлях. Зціплюю зуби, пишу Костетові: «А тебе де носить? Пиво саме себе не вип’є». Він: «У мене вже градус вищий. Я на презентації». — «Вовка ноги годують, комунікаційника печінка годує. А товариш погибає». — «Та мені самому тут усе вже в печінках. Як вирвусь, тобі свисну». За півтори години пишу: «І шо?». Відписує: «Безпросвітно тусуюсь».

Врешті-решт я ж не знаю, чого саме Влада мене не забажала. Може, вона довго оговтувалася від останніх стосунків, Леська колись обмовлялася, що її колишній був мало не аб’юзером. Може, вона вважала, що я охолону, як перестану мріяти про неї нездійсненно, але прокололася і тоді злякалася. Може, їй тоді просто не сподобався мій запах. Спитав у поручика Костета напряму, чим я пахну. Поручик добряче поржав і відказав: «Сиром ти пахнеш, чим іще?! Синеньким таким. Джерома перечитай. Та ну тебе, чувак, мені норм. Але я з тобою цілуватися не планую, і не підкочуйся». Потім — не знаю, чи то практично, чи то цинічно — порадив купити електрощітку, вона краще зуби відчищує. А мені що, я зараз усе готовий проковтнути. Купив.

Після ігнорування гречки, а тоді порції спортзальних звитяг прийшов голодний, як зграя вовків. Вирішив навчитися смажити м’ясо. Зуба зламав. Чи сміх, чи гріх, чи пророцтво справджене, а чи психосоматика.

Мені немає кого втрачати, крім залишку своїх зубів. У мене немає особистого життя. Але ж воно є, й воно зі мною живе. Мовчки. Тихенько підспівує почутому. Тихенько гризе. Тихенько ниє. Тихенько смикає. Тихенько забарвлює. Тихенько знебарвлює. Тихенько заважає жити. І тихенько радить: а може, з головою знову влізти у вигадування історій і розмотування почувань — і розсмоктування формулювань.

Холодні думки: «А що, якби я ото був із тобою — то всі твої бонуси були би мої? Твоя екзальтована мамаша, яка приходить у коменти до всіх твоїх френдів із блискучими рожевими православними листівками з днем Святого Їбонутія? Твої руммейти, котрі пишуть на стінках помадою? Твоя самоідентифікація щодо домашніх улюбленців яко мамочки (мені досі непросто примиритися з розповсюдженим уявленням про те, що люди здатні народжувати кішечок, собачок і мишок)?!»... Ну то ось усі ці холодні думки зустрічають у мені не те щоби прям Гольфстрім, але якусь маячну згоду, якій нема переводу.

Слухай. Владко. Ми маємо бути разом. Разом. Це ж зовсім не те що поодинці. Я не знаю, у скількох випадках ти «ставала нездатною виставити стінку», але я не бачу біля тебе людини. Що на м’янмійських фотографіях, що деінде. А людина не може без людини, Владко. А ми з тобою дві класнючих людини.

Ну і нехай чекати і просити — не те, коли тебе чекають і просять. «Ганчіркою», «по мармизі» — це все мої ж власні метафори. Образне мислення моє недоречне. Аби не охрініти, не паралізуватися й не оніміти, доводиться вилазити із захопливо порожнього космосу, повертати якісь незграбності, якісь дурноти, якісь вразливості з ними — вони-бо дають виправданість, вони базовий бензин, і не попреш проти того. Точніше, попреш (я ж ото попер), але буде тобі треш.

А ті запахи и звуки, що відрулили стайками наискосок (забавно, звідкись із глибин підсвідомості вже жорстокі романси полізли), можуть бути приваблені на сумлінно накопаний черв’ячок.

І от тепер — коли знадвору з темряви несуться якісь автохтонні хтонічні волання — я нарешті відчуваю спокій. Такий прохолодний, приємний, хвилюючий, як склянка лимонаду після залізання на гору під палючими прямими сонячними променями.

{Київ, Голосіївський парк}

Колись нові стани стукали мене у маківку, мов яблука. І я вирішував, що відтепер я знаю все про життя і житиму принципово інакше. Десь тільки після Ізок мене осяяло, що осяяння не працюють. У мене ж насправді саме так було: прокидаєшся на ранок — а у дзеркалі суцільний «контрул зет».

Але попри вчорашній вечірній напір віри сьогодні зранку вчорашнє переконання не пішло. Отак буває, що людина нічого не відчуває, а потім — хряц! — і все бере й як відчуває... («Хряц» телефон виправляє на «хрящ»).

Я зарулив на підйом — злетів зі спуску і на рівній поверхні дістав слухавку — впевнено повідомив у неї, що треба зустрітися — за мною пострибала собача зграя й я пришвидшившись підлетів до наступного озерця — де слухавка сказала мені невизначене (Владчині улюблені «ну будемо подивитися», «мабуть, варто спробувати», «якось треба буде», «дамося чутися», «в обозрімом будущєм»...) — але я не панікую. Зрештою, я чекав поки ще втридцятеро менше, ніж той маркесівський чувак, якого трапила холєра кохання.

Поки тут катав, загубив рукавичку. Рукавички у мене зручні і недешеві, колись подаровані на ювілей Алькою, стало жалько. Повертався, вдивляючись у доріжку, й загадував: якщо зараз знайду, то Владка точно зламає свою безсенсовну стінку. І візьме простягнуту кінцівку.

Рукавичка знайшлася!

Ніяких ознак життя поки в жодних месенджерах.

Але місце зі мною поруч для тебе.

Пам’ятаєш, ти прийшла на той вечір на годину пізніше, маленький зальчик був переповнений, усі стояли, а я все тримав сидіння біля себе. І всім доводилося... на нім не бути.

Але місце з тобою поруч так само може бути для мене. Чому я одразу здався? Чому почав поперемінно лити шмарклі й крутити носом? Чому Сир не здійснив нормальних спроб добитися дівчини? Попри всі свої перевернуті звички, я чоловік, я перевіряв. А Хілдур дівчина. Я перевіряв. Хоча за це віддав... Ну зупинімо цю думку.

Отже, дівчина, навіть білявка. А миша у неї вже немає.

Сонце напівпрозоре, напівмолочне, напів... Розсипається дрібнесенькими крихтами, суцільним сухим прозорим морем.

{Київ, Житомирська}

Після білоцерківського фестивалю, виснажені, але збуджені, вивантажилися у Лесі. Ми з Джонні збігали в маркет (некст левел мавпочки: ходити за бананами та шампанським). Леська зачепилася з Вірусею на тему, наскільки попсовими ми можемо бути задля формування громадянського суспільства. Віруся розжеврілася, кричала, що взагалі-то треба знімати серіал, у який непомітно вшивати ідеї про суспільні чесноти. Я спробував пожартувати, що з нашими бюджетами нам доведеться зніматися самим, а з мене герой-любовник як із Костета президент. На що Джон серйозно зауважив, що коли він там на фесті знімав шматочки відео для ролика, то я в кадрі тримався доволі природно. Я попишався.

— Що у вас тут за битва? — ближче до ночі зазирнула Лесина мати, що мешкає там само в сусідній квартирі.

— Мам, не чіпай, це у нас свято! — відмахнулася моя супервайзерка.

— Свято нерозуміння, — вагомо видав Джонні-монтаж.

Віруся втекла додому, щойно їй звідти просигналили, решта продовжили дискусію й проґавили останнє метро, але Леська туристка, у неї в комірці накопалося нам два спальники.

Думав про смерть. Власне, це постійне тло моїх думок. Колись я був сильно здивований, як дізнався з обережних розпитувань, що не всі насправді такі, як я — мають це за фігуру умовчання, але за найактуальнішу тему щодня. Що люди цей чинник просто не тримають в голові, виносять за дужки. А я справді кожного дня в цю тему втупляюсь, прокручую варіанти... Сьогодні подумав, що смерть власне є зміна — а у житті ж те, що зветься людиною, що зветься одним ім’ям, наприклад, Сиром Нормальним, зазнало навіть протягом пари останніх років таких змін... Що те, що ним було років десять тому, вже пізнало смерть стопудів.

Але останнім часом, думаючи про смерть, я завжди думаю про Владку. Це випливає одне з одного. Коли я нагадую собі, що все закінчиться і нічого цього вже не буде, мене накриває, мов невстежена хвиля, розуміння: треба просто зараз зв’язатися і побачитися. Бо якщо кожної миті все це може бути розірване, то в цю мить має бути тільки головне. Тобто ти.