Увесь день Азіз нашіптував братові, що він радий і що все йде добре.
«Не переймайся, ми поміняємось і ніхто навіть не здогадається.»
Амеду хотілося так міцно притиснути до себе брата, щоб той розчинився в його обіймах, щоб ніхто не зміг його в нього забрати. Він помре, як Галім. Він більше не побачить його на землі. Азіз пообіцяв, що чекатиме на нього біля входу до Раю. Він чекатиме на нього, навіть якщо Амед житиме так довго, як їхній дядько Бгудір, який помер у дев’яносто сім років. І тоді вони знову будуть разом.
Настав вечір, Загед зібрав їх усіх у великій кімнаті, в будинку. Він запросив кількох сусідів і двох робітників, які допомагали йому в саду. З вистражданою гордістю він пояснив їм, що його юний син Амед незабаром стане мучеником. Усі відгукнулися на запрошення й сприйняли це за велику честь, яка їм випала.
Тамара приготувала частування, гідне великого свята. Вона підвісила до стелі гірлянду з різнокольорових ліхтариків, які наповнювали кімнату різнобарвним сяйвом. Вона вже жалкувала, що так учинила. Ті радісні вогники були для неї блюзнірством, неймовірною брехнею. Першому вона подала Амеду, що сидів поряд із батьком. Тому було ніяково. Він не наважувався поглянути на брата, якому всі ці почесті належали по праву. Перш ніж почати їсти, Загед подякував Богу за те, що той дав йому такого сміливого сина. Він більше не стримував сліз. Амед підвівся, наче хотів узяти слово і в усьому зізнатися. Тамара здогадалася. Вона підійшла до нього і міцно притисла до себе. Вона прошепотіла йому на вухо, щоб нічого не казав: «Зроби так заради свого брата, благаю». Амед поглянув на брата. Той уже був зовсім іншою людиною.
Вечерю закінчено, посуд прибрано, гості один по одному підходили привітати Амеда, торкаючись до нього, обіймаючи його, плачучи. А потім тихо йшли, похнюпивши голови, неначе нічого більше не залишалося сказати чи зробити. Тамара вимкнула гірлянду маленьких ліхтариків, і жовтаве світло свічок знову запанувало у великій кімнаті, в якій, здавалось, раптом забракло повітря.
Брати піднялися до своєї кімнати раніше, ніж зазвичай. Азіз довго ще стояв біля вікна, споглядаючи зорі на небі.
Було майже опівдні, коли гудіння джипа розірвало день навпіл. Загед не пішов працювати в саду і дав вихідний двом своїм робітникам. Разом з Тамарою й двома синами він вдивлявся в обрій, не в змозі робити будь-що інше. Усі четверо чекали мовчки, сидячи на підлозі в будинку. Щойно джип зупинився у хмарі куряви, усі разом підвелися, проте не ступили й кроку назустріч Сулайєду, який вийшов із джипа. Той сам поволі наблизився до них. Він був не сам. За ним плівся якийсь чоловічок, ні старий, ні молодий. Він ніс через плече вживаний шкіряний мішок. Сулайєд не сказав, як його звали. Просто оголосив, що це «експерт». У нього був застиглий, наче скляний, погляд, а ще від нього тхнуло застарілим потом. Загед наказав Тамарі й Азізу чекати в будинку. Вони неохоче підкорилися. Експерт з усмішкою наблизився до Амеда.
— Як справи?
— Добре.
— Ти не надто великий. Скільки тобі років?
— Дев’ять.
Обидва прибульці, Амед і його батько попрямували до повітки. Амед передав ключ Загеду, й той відімкнув замок. А потім підпер двері дерев’яною дошкою, щоб вони не зачинилися. День прорізав тунель зі світла, який закінчувався золотавим квадратом углибині повітки. Сулайєд велів Загеду передати пояс експерту, який швидко його перевірив. Задоволений, він показав Амеду маленьку пластикову коробку, яку дістав зі свого мішка. Експерт запитав його, чи він знає, що це.
— Ні, не знаю, — відповів сором’язливо Амед.
— Це детонатор. Розумієш? — перепитав експерт, дивлячись Амеду в вічі.
— Гадаю, так.
— Коли настане час, тобі залишиться тільки натиснути ось тут.
— Добре.
— Ти добре зрозумів?
— Так.
— Хай благословить тебе Бог!
Експерт жовтим проводом з’єднав маленьку коробочку з поясом .
— Є й другий провід. Дивись уважно, він червоний. Бачиш його?
— Так, бачу.
— Його ми приєднаємо пізніше.
— Не переймайся, Амеде, цим займусь я, — додав Сулайєд, який стояв позаду. — Я під’єднаю його перед тим, як ти почнеш підійматися на гору.
Сулайєд сказав іще кілька слів Загеду, але Амед їх не зрозумів. Після чого Сулайєд залишив повітку й повернувся за хвилину з фотоапаратом в руках. Мабуть, він забув його в джипі.
«Зніми сорочку», — наказав експерт Амеду, той підкорився, здивований його беззаперечним тоном.
Потім експерт простягнув йому пояс.
— Тримай, одягни його.