— Батько повернувся, — прошепотів Амед.
— Ні, звук від сусідської вантажівки інакший.
За секунду брязнули автомобільні дверцята. А потім вони почули, як хтось наближається.
«Швидше, Азізе, давай сховаємося там, углибині».
Вони якраз устигли шаснути під брезент, біля реманенту, перш ніж двері поволі зі скрипом відчинилися. Якийсь чоловік зайшов, ступив кілька кроків і зупинився. Хлопці затамували подих.
«Я знаю, що ви тут. Я запримітив вас іще з дороги. Чому ви ховаєтеся? О, відчуваю, зараз будуть палки-стукалки!»
Чоловік схилився над брезентом, який якось дивно горбатився.
— Тут справді величезні щурі. На щастя, неподалік стоїть гарна лопата, яка нудиться, от прямо переді мною. Мені залишається тільки взяти її і відходити нею отих двох неслухняних щурят, яким здається, що вони невидимі, — потішався Сулайєд. — Ну ж бо, вилазьте звідти, мені потрібно поговорити з вами. Покличте свого батька.
— Його тут немає, — сказав Азіз, висуваючи голову з-під брезенту.
— Він з матір’ю поїхав до села, — додав слідом Амед.
Хлопці вибралися зі схованки. Сулайєд помітив сполохи неспокою в їхніх очах.
«Отже, батько вибрав тебе!»
Азіз нервово намагався прикрити руками пояс з вибухівкою, якого не встиг зняти, коли поспіхом ховався.
— Пояс, що на тобі, зовсім не іграшка.
— Я знаю.
— Ти хто, Амед чи Азіз?
— Я... я Амед, — збрехав Азіз.
— Амед. Добре, Амеде, будь благословенним.
Сулайєд дістав з кишені стос грошей, ретельно перев’язаний мотузком.
— Тримай, віддаси батькові. Це такий подарунок, як компенсація за все, що сталося з вашими дідусем і бабусею. Вашому батькові вони знадобляться. І ваша мати буде задоволена. Знаєш, Амеде, те, що станеться, сумне й радісне водночас. Ти зрозумів, еге ж? Але ти сам маєш лише радіти. Ти помреш як мученик. Ти тричі благословенний.
Азіз взяв гроші без жодного слова. Він ще ніколи їх стільки не бачив.
«Готуйся, Амеде. Я повернуся за два дні».
Сулайєд залишив їх у гнітючій тиші. Він відчинив двері повітки і зник у спалаху світла, в якому полохливо кружляли пилинки. Амед із Азізом дочекалися, поки гудіння джипа почало віддалятися, і тоді лише вийшли з летаргічного стану. Азіз зняв пояс і поклав його до схованки.
— Ось, Амеде, візьми гроші. Саме ти маєш віддати їх батькові.
— Маєш рацію. А тепер ходімо звідси.
Азіз начепив замок на двері повітки і віддав ключ братові.
— Ти не хочеш більше його тримати у себе?
— Ти не чув, що сказав Сулайєд? Я піду за два дні. У мене більше не буде нагоди повернутися до повітки.
Азіз поглянув на брата з таким виразом, що той розвернувся і побіг, куди ноги несли, поки не зник серед помаранчевих дерев.
В домі панував вологий смуток. Повітря було густим, навіть не зважаючи на протяги, які віяли з відкритих вікон. Будинок потопав у тиші, як помаранчі у сонячному світлі. Можна сказати, що навіть стіни, підлога і меблі знали, що Сулайєд повернеться назавтра.