— Нащо приводити у світ дітей, якщо потім приносити їх у жертву, неначе безсловесних тварин, котрих відсилають на бійню.
— Не плач.
— Я не плачу. Бачиш, уже не плачу. Ми зробили це для Азіза, еге ж, не забувай про це. Закінчуй перебирати той рис.
Тамара витерла очі і поставила на вогонь велику каструлю, щоб закип’ятити води.
— Тобі треба звернути увагу на одну річ, Амеде.
— На яку, мамо?
— Відколи твій брат хворіє, він схуд.
— Та ні, начебто.
— Ні, схуд! Ти не помітив? Його щоки не такі округлі, як у тебе. І він їсть із меншим апетитом, ніж ти. Зверни увагу на братову тарілку і роби так, щоб їсти менше за нього. Мені так боляче просити тебе, так боляче, та заприсягнись, що ти робитимеш так, як я сказала, Амеде!
— Та, зроблю все.
— Твій батько не повинен запідозрити підміни. Буде просто жахливо, якщо він дізнається. Мені страшно навіть подумати, що станеться.
— Не тривожся, за кілька днів я стану таким же худим, як Азіз, і ніхто не зможе нас відрізнити.
— Я зможу.
— Так, ти зможеш, але ніхто, крім тебе.
— Я зрозумію, якщо ти зненавидиш мене.
— Ось, я закінчив перебирати рис.
— Дякую тобі, Амеде.
— Я ніколи тебе не зненавиджу.
— Я поріжу себе ножем.
— Навіщо?
— Ми поміняємося місцями останньої миті.
— Ти про що, Азізе?
— Як раз перед тим, як ти підеш з Сулаєдом, я влаштую так, щоб поранитися ножем. Але не насправді. Ти ж повинен будеш порізатися по-справжньому.
— Що ти таке кажеш, не розумію.
— Тобі треба буде тільки трохи порізатися. Ти поріжеш ліву руку. Дивись, не переплутай, Амеде, ти поріжеш собі ліву руку.
— Та добре. Але я все ще не розумію, навіщо.
— Я ж візьму трішки баранячої крові.
— Баранячої крові! — розгублено повторив Амед.
— Щоб повірили, що я поранився. Я мазну по руці, а потім обмотаю її ганчіркою. Після того, як поміняємося, я її змию. Ніхто не побачить рани на моїй руці. А на твоїй, усі бачитимуть.
— Бо поріз буде справжнім, — сказав Амед, нарешті починаючи розуміти, до чого веде брат.