Не кажучи ні слова, Азіз покинув заняття.
Назавтра Азіз не прийшов на заняття з акторської майстерності. Мікаель дуже непокоївся. За два дні він зателефонував і призначив зустріч у кафе неподалік Школи. Сам він прийшов заздалегідь і нетерпляче очікував, коли прийде його студент. По телефону Азіз видався йому дещо невпевненим. Час призначеної зустрічі вже добрі півгодини як минув, коли за великим вікном кафе він помітив силует молодого чоловіка. Азіз, у червоному шарфі й завеликій для нього шапці, міряв кроками тротуар біля кафе. Мікаель вийшов і зробив йому знак.
— Чому не заходиш?
— Не знаю.
— Хочеш, трішки пройдемося?
— Гаразд.
Вони довго йшли мовчки. Мікаелю було ніяково, і він здогадувався, що Азізу було ще ніяковіше. Падав невеличкий сніг, один із перших цієї зими. Мікаель спостерігав за легкими сніжинками, що кружляли навколо нього. Латинський квартал був радше спокійним, більшість людей ще була зайнята зароблянням грошей в офісах, бутиках і ресторанах. Мікаель любив оці хвилини безлюддя, коли місто відпочивало перед тим, як його заповнять юрби людей, що поспішають дістатися додому.
«Чому хлопчина має померти?»
Азізове питання захопило Мікаеля настільки зненацька, що кілька хвилин він не міг збагнути, про що йдеться.
— Хлопчина?
— Так, хлопчина з вашої п’єси.
— Тому що... тому що це війна, Азізе.
— Ви хочете показати жорстокість війни?
— Так, гадаю, це одне із завдань моєї п’єси.
— Вибачте, месьє, не хочу бути неввічливим, але я не згоден.
— Не згоден із чим?
— Цього недостатньо.
— Чого Азізе, скажи мені.
— Показати це, всі ті жорстокості.
— Ти не хочеш, щоб хлопчина помер у моїй п’єсі. Правда? Але що він може зробити проти отого найманця?
— Це несправедливо.
— Знаю я, але ж війна, вона така.
— Ви не знаєте, про що говорите!
Різкий тон Азіза, такого завжди стриманого, знову занурило їх у мовчання. Студент пришвидшив крок, і Мікаелю доводилося докладати зусиль, щоб устигати за ним. Вони зупинилися на розі однієї з вулиць, щоб дочекатися, коли знову загориться зелене світло. Мікаель перевів подих і, не зважаючи на легкий сніжок, запропонував сісти на лавку в невеличкому парку по той бік вулиці. Азіз нічого не відповів, і Мікаель вирішив, що той згоден. Він звільнив лавку від свіжого снігу, і обидва сіли поруч, руки схрещені на животі. Їхній подих миттєво перетворювався на маленькі білі хмаринки, які швидко розчинялися в повітрі.
Мікаель не наважувався знову повернутися до дискусії. Він почувався вельми незатишно. Чому у нього, як у артиста, немає права говорити про війну?
Обернувшись до Азіза, щоб спитати, чи той не змерз, Мікаель побачив, як по його щоці поволі стікає сльоза, зупиняється, замерзає.
— Віддайте мою роль комусь іншому.
— Але чому, Азізе? Поясни мені, чому?
— Бо це несправедливо, я вже казав вам.
— Ясно, що несправедливо. І глядачі відчуватимуть, як і ти, а саме цього я й прагну. Я бачу, що ти приголомшений. Скажи-но, Азізе, що сталося під час останньої репетиції?