— Дай мені ключ. Нехай буде у мене. Щойно випадатиме можливість, я йтиму до повітки, щоб вправлятися з ним. Слід бути готовим, коли настане час іти.
Амед неохоче віддав брату ключ. Азіз підвівся, щоб приміряти пояс, і ступив кілька непевних кроків.
— Його треба сховати під сорочкою.
— Знаю, не дурний.
— То й сховай!
— Я сам вирішу, коли і що мені робити.
— Добре, не сердься.
— Я не серджусь.
— То чому тоді кричиш, Азізе?
Азіз ішов, петляючи між дерев. Він зупинявся, ховався за стовбур, спостерігав за супротивником, перебігав до іншого стовбура. І завершив гру, коли видерся з горем пополам і натугою на величезний камінь. Колись давно його дідусь Мунір після багатьох невдалих спроб його позбутися, змушений був змиритися з його присутністю поміж своїх фруктових дерев. «Зрештою, може, цей камінь упав із неба.» Загед теж заприсягнувся розбити його молотом, і теж не подужав.
З криком, від якого Амед аж підстрибнув, Азіз підірвав себе, з надією, що помаранчевий сад раз і назавжди звільниться від самотнього і впертого каменя. Розкинутими руки, він уявляв, як дощ із маленьких камінців падає йому на голову, забувши на мить, що, якщо йти за логікою до кінця, його тіло теж стало б частиною тих уламків, що падають із розколотого вибухом неба.
—У мене вийшло!
— Що?
— Хіба не бачиш? Я підірвав його.
— Кого ти підірвав?
— Камінь.
—Нічісінько не бачу.
— То уяви, бовдуре!
— У мене немає ніякої охоти уявляти сьогодні будь-що.
— Що з тобою, Амеде?
— Ти хоч іноді згадуєш нашу тітку Даліму?
— Чому ти раптом заговорив про неї?
— Ти ніколи не відповідаєш на її листи.
— Я не хочу про неї говорити. І ти знаєш чому.
— Це через її чоловіка?
— Він належить до тих, що кидають на нас бомби з того боку гори.
— Можливо, він інакший, не такий, як вони.
— Ні. Батько каже, що всі вони — собаки. Ти ж чув. А ще ти чув Сулайєда.
— Чи не пора вертатися до повітки, як гадаєш?
Щойно брати зачинили за собою важкі двері повітки, як почули гудіння двигуна.