— Чому?
— Небезпечно.
Азіз зупинився. Він чув, як важко дихає брат.
— Та що там у тебе?
— Я не можу поворухнутися.
— Ти захворів?
— Вийди звідси.
— Чому?
— На мені пояс, і якщо я поворухнуся...
— Ти говориш казна-що!
— Все злетить у повітря. Вийди зараз же!
— Я зараз приведу батька, — мовив перелякано Азіз.
— Ти повірив мені? Ну ти й дурень, — зареготав Амед і кинувся до брата, та так швидко, що той упав на землю. — Ти справді довбня, у пояса немає детонатора!
Азіз ухопив брата за ноги і повалив його теж. Обидва билися не на жарт.
— Я вб’ю тебе!
— А я тебе!
— Віддай пояс, іти повинен я.
— Батько вибрав мене, піду я.
— Я хочу його приміряти, знімай!
— Нізащо!
Азіз ударив брата в обличчя. Амед підвівся, ошелешений. Він ухопився за довгу полицю, що йшла біля стіни.
— Якщо наблизишся — розірву на шматки.
— Спробуй!
— Я серйозно, Азізе.
Захекані брати дивилися одне на одного, не рухаючись. Вони більше не були дітьми. Щось змінилося, немов би сутінки додавали їхнім юним тілам більше масивності й жорсткості, притаманної лише тілам дорослих.
«Я боюся помирати, Азізе».
Амед видав заготовлену брехню. Брат підійшов до нього.
— Я знаю. Піду я.
— Ти не можеш.
— Піду я, Амеде.