Державець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одні правителі, щоб убезпечити своє становище, роззброювали підданих; другі сіяли розбрат у підвладних їм землях; треті навмисне викликали проти себе ворожість. Дехто намагався привернути до себе осіб, на початках для них небезпечних; інші будували фортеці; ще інші їх руйнували та зносили. І хоча про всі ці речі не можна судити виразно, поки не перейдеш до особливостей тих становищ, в яких приймаються такі рішення, буду говорити про них настільки докладно, наскільки дозволяє сама тема.

Так, ніколи не існувало таких нових правителів, котрі б роззброювали своїх підданців. Навпаки, якщо останні були беззбройними, володарі завжди їх озброю­вали, адже в цьому випадку вони складають вашу силу: спершу ненадійні стають вірними вам, а спершу вірні зміцнюються в своїй вірності і з підданців стають вашими прихильниками. А позаяк не можна озброїти всіх, то, віддаючи перевагу одним, ви почуваєтеся впевненіше і з іншими. Ця різниця в поводженні робить перших зобов’язаними вам, а другі знаходять вам виправдання в тому, що піддаються більшій небезпеці та, несучи важчий тягар, також заслуговують і більшого. Але якщо ви роззброюєте підданців, це викликає у них образу, бо демонструє, що ви сумніваєтесь у них у силу свого страху або недовіри; і те, й інше породжує проти вас ненависть. А позаяк беззбройним залишатися ніяк не можна, вам доводиться звернутися до найманого вій­ська, про характер якого йшлося раніше. Та й якби воно було бездоганним, найманців не може бути стільки, щоб захистити вас від впливових ворогів і ненадійних підданців. І, як я вже казав, новий володар, тільки-но прийшовши до влади, завжди дбає про спорядження армії. Історія має масу прикладів. Якщо ж державець набуває нові володіння, які приєднує до колишніх, то необхідно роззброїти їхніх жителів за винятком тих, хто був на вашому боці в ході завоювання. Але і цих доведеться згодом послабити та розпестити, скориставшись відповідними випадками так, аби всі збройні сили вашої держави належали лише вам і були набрані з вояків, котрі жили з вами у ваших старих володіннях.

Наші пращури, причому з тих, кого вважали мудрими, казали, що Пістою краще утримувати за допомогою партій, а Пізу — фортець, тому в підпорядкованих їм містах вони сіяли розбрат, аби було зручніше панувати в них. В ті часи, коли в Італії зберігалася певна рівновага, це могло бути розумним, але не думаю, щоб зараз можна було давати подібні рецепти, бо не вірю, щоб розкол хоч колись приносив користь. Навпаки, коли наближається ворог, розділені міста відразу стають його здобиччю, тому що слабша партія завжди шукає опори у зовнішній силі, а впливовіша не може перед нею встояти.

Венеційці, спонукувані, як вважаю, раніше поданими аргументами, підтримували в підвладних їм містах ворожнечу між ґвельфами та ґібеллінами [33], і хоча вони ніколи не доводили до кровопролиття, tamen не давали названим розбіжностям згаснути, щоб громадяни, зайняті своїми чварами, не об’єдналися проти своїх господарів. Але це, вочевидь, не пішло венеційцям на користь, бо коли вони зазнали поразки при Аньяделло, одна з партій тут же підняла голову і відібрала у них владу. Адже такі прийоми вказують на слабкість володаря, бо впевнена в собі влада не допустить розколу, який вигідний лише в мирний час для зручності поводження з підданцями; в разі ж війни стає очевидною оманливість цього способу.

Добродії, без сумніву, знаходять велич, долаючи перешкоди та труднощі, що постають перед ними, тому коли доля бажає підняти нового державця, котрий більше залежить від поголосу, ніж наслідний володар, вона посилає йому назустріч ворогів і змушує битися з ними, щоб, здолавши їх, володар міг піднятися ще вище на щабель, підставлений йому його ворогами. Багато хто навіть вважає, що мудрий володар повинен принагідно навмисне викликати щодо себе певну протидію, щоб, придушивши її, додати собі величі.

Правителям, et praesertim [34] новим, були вірнішими і приносили велику користь ті люди, котрі спершу викликали у них підозру, порівняно з тими, хто і раніше був наділений довірою. Правитель Сієни Пандольфо Петруччі частіше використовував у себе на службі осіб, котрі викликали б сумнів, ніж інших. Але з цього не можна виводити загальне правило, бо все залежить від певного становища. Скажу лише, що якщо спершу ворожі до володаря люди потребують підтримки, щоб зберегти за собою своє місце, володар легко може залучити їх на свій бік, і вони тим вірніше будуть змушені йому служити, усвідомлюючи необхідність виправити своїми справами невигідну думку, що склалася про них раніше. Таким чином вони принесуть державцю більше користі, ніж ті, хто впевнений у його прихильності, і тому стане піклуватися про його справи з меншим завзяттям.

І позаяк того вимагає тема, я скористаюся нагодою нагадати державцям, котрі отримали нові володіння завдяки допомозі зсередини, щоб вони уважно вникали в причини, які змусили їхніх помічників допомагати їм. І якщо мова йде не про природну прихильність до нового володаря, а про невдоволення колишнім, то зберегти їхню прихильність буде дуже важко, адже новому правителю вдовольнити їхні претензії неможливо. Докладно розбираючи все на прикладах, як із сучасної, так і стародавньої історії, причини можна вбачати в тому, що новому правителю набагато легше здобути дружбу людей, задоволених колишнім становищем і тому протидіяли йому, ніж тих, хто стали його друзями з відчаю та допомогли йому утвердитися в нових володіннях.

Щоб убезпечити свою країну, державці завжди мали звичай будувати фортеці як гальмо та вуздечку для будь-якого ворога, а також надійного укриття під час не­сподіваних нападів. Вважаю цей звичай похвальним, оскільки він ведеться ab antiquo [35]; проте в наш час ми були свідками того, як мессір Нікколо Вітеллі зруйнував дві фортеці в Чітта ді Кастелло, щоб утримати там свою владу. Ґвідобальдо, герцог Урбінський, повернувшись у свої володіння, звідки його прогнав Чезаре Борджіа, зруйнував усі фортеці цієї провінції funditus [36]; він вважав, що без них буде важче його вигнати знову. Подібним чином вчинили й Бентивольї, повернувшись до Болоньї. Отже, твердині можуть приносити користь залежно від обставин; при цьому, виграючи в одному, втрачаєте в іншому. Про це можна міркувати таким чином. Державець, котрого більше лякає власний народ, ніж чужинці, повинен будувати фортеці, а той, хто більше боїться вторгнення, а не свого народу, повинен обходитися без них. Дому Сфорца більше клопотів завдав Міланський замок, збудований Франческо Сфорца, ніж будь-які заворушення. Тому найкраща фортеця — не бути ненависним народу, бо якщо народ вас ненавидить, твердині не врятують; адже якщо народ візьметься за зброю, у нього не буде нестачі в союзниках ззовні. В наші дні непомітно було, щоб фортеці принесли користь котромусь володарю, хіба що графині Форлі, бо після смерті її чоловіка графа Джироламо твердиня допомогла їй сховатися від люті народу, дочекатися підкріплення з Мілана та повернути собі владу. Тоді обставини складалися так, що чужинці не могли прийти на допомогу народу; проте згодом, коли на Форлі напав Чезаре Борджіа та ворожий графині люд приєднався до нього, жінці вже не допомогла навіть фортеця. Тому і тоді, і раніше найкращим для неї було б уникати народної ненависті, замість того, щоб сподіватися на твердиню. Підводячи підсумок всьому сказаному раніше, можу схвалити і того, хто будує фортеці, і того, хто цього не робить, але маю засудити будь-кого, хто, покладаючись на твердиню, не стане піклуватися про прихильність народу.

XXI. Від чого залежить повага до державця

Ніщо не дає державцю такої поваги, як великі походи та незвичайні вчинки. Візьмімо Фердинанда Араґонського, теперішнього короля Іспанії. Можна вважати його майже новим володарем, бо з незначного правителя він став найголовнішим і знаменитим королем християн, і, розглядаючи його діяльність, ви визнаєте їх видатними й іноді надзвичайними. На початку свого царювання він вторгся в Ґранаду й уже тим заклав підґрунтя для свого правління. По-перше, він приступив до цього завоювання в мирний час, і ніхто не міг йому нашкодити; при цьому війною були зайняті розуми баронів Кастилії, котрі вже не могли задумати крамолу. Король же в цей час посилив свій вплив та владу над ними непомітним для баронів способом. Фердинанд міг набрати військо на народні та церковні гроші й упродовж цієї довгої війни закласти фундамент своєї армії, яка згодом принесла йому славу. Крім цього, щоб перейти до ще вагоміших дій, він вдався до доброчесної жорстокості, під прикриттям тієї ж релігії, і вигнав зі своїх володінь маранів [37], майже позбавивши їх майна. Важко знайти приклад настільки рідкісної нелюдяності. Під тим же приводом він напав на Африку, здійснив похід до Італії, нещодавно вторгся до Франції, і таким чином завжди виношував і чинив поміж народу великі зрушення, які тримали в напрузі та вражали розуми його підданців, котрі чекали на результати. Всі ці події відбувалися одна за одною, тому в людей ніколи не залишалося можливості в перервах задумати проти нього щось лихе.

Державцю дуже корисно також проявити себе з незвичайного боку в питаннях внутрішнього управління, як це робив мессір Бернабо Міланський. Коли хтось із громадян зробить надзвичайний вчинок, добрий чи лихий, необхідно покарати або винагородити його, причому цей вирок буде в усіх на устах. Передусім правитель має постаратися, щоб у всіх його діях чутка бачила риси людини великої та видатної.

Державця цінують також, якщо він буває справжнім приятелем і справжнім ворогом, тобто коли він відверто приймає чийсь бік у суперечці двох опонентів. Це зав­жди корисніше, ніж залишатися нейтральним, бо якщо двійко ваших могутніх сусідів вступають у сутичку, їхні сили бувають такі, що перемога кожного з них або становить для вас небезпеку, або ні. У будь-якому випадку для вас краще відкрити карти та почати чесну війну, бо в першому випадку, якщо цього не зробити, станете здобиччю переможця на радість і на втіху переможеного, вам не розраховувати на захист і ніде шукати притулку. Адже переможець не потребує сумнівних друзів, котрі не простягають йому руку в нещасті; той, хто програв, так само не надасть вам притулку, адже ви не захотіли разом із ним спробувати військового щастя.

Антіоха закликали до Греції етолійці, щоб вигнати звідти римлян. До союзників Риму, ахейців, Антіох відправив послів із домовленостями залишатися осторонь у час війни; римляни, своєю чергою, переконували ахейців виступити на їхньому боці. Рішення приймали на раді ахейців, на якій посланець Антіоха закликав їх залишатися нейтральними, на що римський легат заперечив: Quod autem isti dicunt non interponendi vos bello, nihil magis alienum rebus vestris est; sine gratia, sine dignitate, praemium victoris eritis [38].

Зазвичай, той, хто не має до вас дружніх почуттів, буде пропонувати нейтралітет, а союзник зажадає виступити на його боці зі зброєю в руках. Нерішучі правителі, бажаючи уникнути сьогочасної небезпеки, найчастіше обирають середній шлях, і він найчастіше приводить їх до краху. Але якщо володар сміливо приймає одну зі сторін і той, до кого він приєднався, перемагає, то хоча б його могутність робила вас повністю безсилим перед ним, він буде почуватися зобов’язаним, бо уклав із вами спілку, а люди не бувають настільки безчесними, щоб дати такий урок невдячності. До того ж не буває настільки нищівних перемог, аби переможець не був змушений рахуватися хоча б із справедливістю. Якщо той, до кого ви приєдналися, програє, він усе одно не відкине вас і в міру сил стане вам допомагати, адже ви розділили з ним його долю, яка знову може стати прихильною.

У другому випадку, якщо обоє ворогів не можуть вселяти вам страх, тим більше розумно приєднатися до когось із них, бо при поразці можете стати його рятівником, якщо в цьому є сенс. У разі ж перемоги він повністю залежатиме від вас; втім, із вашою допомогою він не може не перемогти.

Тут необхідно зауважити, що лідер держави має укладати наступальний союз із могутнішим володарем лише за нагальної потреби, як було сказано раніше, бо в разі перемоги ви опиняєтесь у його руках, а володарям варто всіляко уникати залежності від чужого свавілля. Венеційці об’єдналися з Францією проти герцога Міланського, хоча могли цього і не робити; ця спілка привела їх до краху. Але якщо цей союз неминучий, як було з флорентійцями, коли війська папи й іспанців вторглися в Ломбардію, то володар із раніше визначених причин повинен примикати до нього. І нехай ніхто не розраховує приймати завжди безпрограшні рішення, навпаки, краще вважати їх сумнівними, бо це природно. Неможливо усунути одну незручність так, аби на її місці не виникла інша, відтак розважливість полягає в тому, щоб розпізнавати ці перешкоди й обирати менше зло, як добро.

Державець повинен також показувати себе шанувальником всіх видатних чеснот і заохочувати осіб, котрі вирізняються у будь-якому мистецтві. Крім цього, йому варто переконати громадян, що вони можуть спокійно займатися своїми справами — крамарством, землеробством й іншою діяльністю, щоб сільський житель міг прикрашати свою оселю, не побоюючись, що її відберуть, а купець — перевозити товари, не зважаючи на податки. Тих, хто забажає чинити так, і всіх, хто наміряється примножувати володіння та статки держави, правитель має нагороджувати. Ще йому треба у відповідну пору року розважати народ святами та видовищами. Позаяк у кожному місті існують об’єднання по цехах або вулицях, володарю необхідно приділяти увагу цим співтовариствам, іноді зустрічатися з ними і виявляти зразки щедрості та добросердя, строго дотримуючись, однак, при цьому величі свого звання, бо про нього ніколи не можна забувати.

XXII. Про секретарів, наближених до правителів

Дуже важливий для державця підбір собі службовців, бо їхня придатність залежить від розважливості правителя. Перше враження про розум правлячої особи можна скласти, оцінюючи його оточення: якщо ці люди вирізняються здібностями та вірністю, то його можна вважати мудрим, адже зумів оцінити їхні здібності та зберегти їхню вірність. В іншому випадку про правителя можна скласти негативну думку, і найпершої помилки він припускається при цьому виборі.

Усі, хто знав мессіра Антоніо да Венафро, котрий служив володареві Сієни Пандольфо Петруччі, вважали останнього найдостойнішим чоловіком завдяки наявності у нього такого радника. Адже існує три ступені розуму: перший доходить до всього сам, другий засвоює те, що збагнули інші, а третій не здатен ні на перше, ні на друге. Тому перший розум можна назвати чудовим, другий — видатним, а третій — нікчемним, із цього обов’язково випливає, що розум Пандольфо належав якщо і не до першої, то до другої категорії, бо той, хто може розрізнити, на добро чи зло спрямовані слова й учинки іншого, той, навіть не маючи винахідливості, може оцінити лихі та добрі справи міністра, похвалити його за другі та поправити перші. У міністра ж не виникне спокуси порушити свій обов’язок і надурити володаря.

Але для того, щоб володар зміг впізнати радника, є безпомилковий спосіб. Коли бачите, що радник думає більше про себе, ніж про вас, і що в усіх вчинках шукає власної вигоди, то такий радник ніколи не стане хорошим, і ви не зможете довіряти йому, бо той, кому правитель вручає владу, повинен думати не про себе, а про володаря і навіть не згадувати в бесіді з ним ні про що інше. Водночас, щоб зміцнити хороші таланти радника, володар повинен піклуватися про нього, обдаровувати його багатствами та пошаною, прив’язувати до себе, наділяти почесними званнями та посадами, щоб той бачив, що не може обійтися без державця, і щоб надлишок пошани позбавив його прагнення нової, надлишок багатства — від бажання нових статків, а надлишок посад змусив боятися змін. І коли взаємини володарів та їхніх радників стають такими, вони можуть довіряти один одному, інакше обоє закінчать погано.

XXIII. Яким чином уникати підлабузників

Не хочу випустити з уваги один важливий бік справи і промовчати про помилку, від якої державцям важко вберегтися, якщо вони не наділені глибоким розумом або якщо їхній вибір обмежений. Маю на увазі підлабузників, якими сповнені усі двори, бо люди зазвичай так спокушаються на свій рахунок і бувають настільки самовпевненими, що ця чума їх рідко минає, а намагаючись застрахуватися від неї, наражаються на небезпеку викликати презирство. Адже захистити себе від лестощів можна, лише давши второпати, що правда, висловлена в вічі, вас не ображає, але якщо кожен стане казати вам правду в вічі, люди перестануть вас поважати. Тому розважливий володар має дотримуватися середини, обравши в своїх володіннях кілька мудреців і дозволивши лише їм казати правду собі, лише про те, про що їх питають, і ні про що інше. Водночас йому варто питати цих людей про все та вислуховувати їхні думки, а потім вирішувати самостійно. Кожному з цих радників потрібно дати зрозуміти, що чим вільніше вони стануть висловлюватися, тим володарю буде приємніше. Але крім них йому не можна нікого слухати, він має виконувати прийняті рішення та наполягати на їхньому виконанні. В іншому випадку державця звалять підлабузники або він стане мінливим у своїх рішеннях через надлишок думок, тому почне втрачати повагу оточення.

З цього приводу хочу послатися на один сучасний приклад. Отець Лука, наближений до зараз правлячого імператора Максиміліана, казав про його величність, що той ніколи ні з ким не радився, але і ніколи не чинив по-своєму, бо дотримувався протилежних до раніше описаних правил. Імператор чоловік потайний, він ні з ким не ділиться своїми планами та не питає чужої думки, але коли приступає до виконання цих планів і вони стають ясними й очевидними, оточення починає їх оскаржувати, й імператор, котрого легко переконати, відмовляється від них. Унаслідок цього вибудуване за один день він руйнує іншого, ніколи неможливо збагнути, чого він хоче і має намір робити, а його рішення не можна брати до уваги.

Тому володарю завжди необхідно питати поради, але коли цього хоче він, а не хтось інший. Більше того, він повинен відбити у будь-кого бажання давати йому поради, коли не питають, але в питаннях не треба себе обмежувати, а правдиві відповіді потрібно вислуховувати терпляче і навіть якщо співрозмовник із поваги до володаря стане про щось замовчувати, бачити в цьому причину для неспокою. І хоча декотрих правителів багато хто вважають розважливими не від природи, а завдяки добрим порадам, із яких ті користаються, ця думка помилкова. Можна прийняти за тверде правило, що керівник держави, сам по собі не має мудрості, ніколи не зможе дотримуватися хороших порад, якщо тільки йому не трапиться настільки розумний чоловік, котрий би в усьому ним керував. Але в цьому випадку такий володар недовго протримався б при владі, адже порадник незабаром скинув би його. Водночас не обда­рований розумом державець, радячись із різними особами, буде отримувати суперечливі поради, а звести їх воєдино не зможе. З його радників кожен буде хилити на свій бік, але він не запідозрить їхньої користі і не зуміє виправити становище. Інакше і бути не може, бо люди завжди будуть чинити погано, якщо необхідність не примусить їх до добра. Тому можна виснувати, що добрі поради, хто б не радив, мають залежати від розважливості державця, а не розважливість державця від добрих порад.

XXIV. Чому італійські державці втратили свої володіння

Раніше описані правила, якщо їх розумно дотримуватися, зрівнюють нового державця зі спадковим і надають його владі більшу міцність і безпеку, ніж у давні часи. Адже за вчинками нового правителя стежать набагато пильніше, ніж за діями спадкового, й якщо ці вчинки вирізняються чеснотами, вони привертають і прив’язують до нього людей набагато більше, ніж старовинне походження. Бо люди набагато дужче турбуються про сьогодення, ніж про минуле, й якщо бачать реальне добро, то вдовольняються ним і не шукають іншого. І якщо новий володар не стане припускатися помилок, вони горою встануть на його захист. Він подвійно примножить свою славу, якщо, оновивши владу, зміцнить і прикрасить її хорошими законами, надійним військом, добрими союзниками та взірцевими діями; так само, як спадковий володар, втративши владу через власну нерозважливість, удвічі збільшить свою ганьбу.

Якщо поглянути на тих державців, котрі в наш час втратили свої володіння в Італії, таких, як король Неапо­літанський, герцог Міланський та інші, то виявимо у них насамперед загальний недолік, що стосується устрою війська, й який отримав докладне пояснення раніше. Потім з’ясується, що дехто з них ворогували з народом або, маючи на своєму боці народ, не змогли убезпечитися від ґрандів, бо в іншому випадку неможливо позбутися влади, маючи в своєму розпорядженні достатні можливості, щоб виставити в поле могутнє військо. Філіпп Македонський, не батько Александра, а той, кого переміг Тит Квінкцій, не мав великих маєтків порівняно з римлянами та греками, котрі напали на нього. Проте, будучи войовничим і вміючи порозумітися з народом, а також захиститися від ґрандів, він упродовж багатьох років воював із цими супротивниками й якщо врешті-решт втратив кілька міст, то, принаймні, зберіг за собою царство. Тому нехай наші правителі, котрі багато років перебували при владі, не нарікають на фортуну за те, що цю владу втратили; нехай краще звинувачують у всьому свою легкодухість, бо в мирні часи не потурбувалися про те, що обставини можуть змінитися (чекати, поки вдарить грім, — загальний людський недолік), і коли настали важкі дні, вони думали лише про втечу, а не про захист. Надія цих державців полягала хіба в тому, що народи, доведені до межі свавіллям переможців, закличуть їх назад. Це хороший засіб, якщо відсутні інші, але сподіватися лише на нього і забувати про всі інші напрочуд шкідливо, бо не варто падати для того, щоб хтось допоміг вам піднятися. Так не буває, а якщо й буває, то не гарантує вам безпеки, адже це спосіб захисту людей несміливих і несамостійних. Спираючись винятково на власні сили і на власну відвагу, можна добре, міцно та надійно захиститися.

XXV. Наскільки людські справи залежать від фортуни і як можна їй протистояти

Добре знаю думку, якої дотримувалися і дотримуються багато людей, про те, що плином мирських справ цілком керують доля та Бог, а люди, спираючись на своє розуміння, не лише не можуть змінити його, але й не можуть ніяк на нього вплинути. Звідси можна було б виснувати, що не варто особливо наполягати на справах, а краще все віддати на волю випадку. Ця думка особливо поширилася в наш час унаслідок великої мінливості обставин, яка щодня спростовує всі людські очікування. Міркуючи про це, я іноді певною мірою схиляюся до такої точки зору. Проте, щоб не пригнічувати нашу вільну волю, допускаю справедливість твердження, що доля наполовину розпоряджається нашими вчинками, але іншу половину, або майже стільки ж, залишає нам. Я уподібнюю її до бурхливої річки, яка, розлютившись, затоплює долину, трощить будинки та дерева, вихоплює в одному місці брили землі та переносить їх на інше. Все поступається й утікає перед стихією, не в силах їй протистояти. І хоча річки виявляють таким чином свій норов, це ще не означає, що за тихої погоди люди не можуть подбати про їхнє приборкання за допомогою гребель та інших споруд, завдяки яким річка, що розлилася, буде відведена каналом в інше русло й її натиск не виявиться таким бурхливим і згубним. Так само відбувається справа і з долею: її могутність виявляється там, де відвага не готова їй протистояти, тому фортуна звалює свої удари на те місце, де не очікує зустріти гребель і загат, що її стримують. І якщо звернете свій погляд на Італію, яка стала ареною та джерелом згаданих змін, то можна уявити її рівниною, позбавленої будь-яких гребель і перешкод, проте якщо б її захищала належна мужність, як Німеччину, Іспанію та Францію, то повінь не торкнулося б її або хоча б не призвела до таких струсів. Сказаного досить про протистояння долі загалом.