Державець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

V. Як треба керувати містами або принципатами, які до завоювання жили за своїми законами

Коли новонабуті держави, як ми вже казали, звикли жити вільно та коритися власним законам, утримати їх можна трьома способами: перший — сплюндрувати їх; другий — самому там оселитися; третій — залишити там колишні закони, отримуючи звідти певний прибуток і призначивши там уряд із небагатьох осіб, котрі будуть вам відданими. Отримавши владу з рук нового правителя, вони усвідомлять, що зможуть зберегти її лише завдяки його прихильності та могутності, і будуть усіляко намагатися зміцнити його панування. Найкращий спосіб утримати місто, що звикло до волі, якщо хочете зберегти його цілим, — використовувати його ж власних громадян.

In exemplis спартанці та римляни. Спартанці утримували за собою Афіни та Фіви, поставивши там при владі небагатьох осіб, tamen [9] вони знову втратили ці міста. Римляни зруйнували Капую, Карфаґен і Нуманцію, щоб їх зберегти, й їм це вдалося. Бажаючи утримати Грецію, вони пішли слідами спартанців, залишивши там свободу та зберігши місцеві закони, але зазнали невдачі і були змушені сплюндрувати багато міст цієї країни, щоб у ній закріпитися. Адже насправді найкращий спосіб опанувати будь-якою провін­цією — довести її до банкрутства. Того, кому дістається місто, що звикло до вільного життя, і він не розвалює його дощенту, поховають його ж жителі, котрі завжди зможуть вдатися до повстання, проголосити свободу та повернення до колишніх звичаїв, пам’ять про які не стирає ні плин часу, ні отримані привілеї. І що тут не роби, не вигадуй — якщо громадяни не були роз’єднані та розсіяні — вони не забувають колишньої волі та колишніх порядків, які за кожної слушної нагоди звеличуються знову; так було в Пізі через 100 років після її підкорення флорентійцями. Але якщо міста або провінції звикли коритися одному державцю, чий рід згас, вони не зможуть обрати нового правителя з-поміж себе, втративши колишнього, і жити на волі, маючи звичку коритися. Тому їм важче буде взятися за зброю, а завойовнику легше залучити їх на свій бік та убезпечитись від заколоту. У республіках же більше волі до життя, глибша ненависть і дужче бажання мститися; пам’ять про старовинні вольності не слабшає і не дає їм спокою, тому найнадійніше знищувати їх або переселятися туди.

VI. Про нову владу, яку здобувають за допомогою власної зброї та відваги

Нехай нікого не дивує, що, згадуючи принципати, які отримують нового державця та новий устрій, я буду посилатися на відомі приклади, адже люди весь час долають шляхи, второвані іншими, і наслідують їх у своїх вчинках, але не можуть повністю дотримуватися чужого шляху та досягти тих же здобутків, що і взірці для наслідування, тому розумна людина має весь час простувати стежками, протоптаними великими людьми, і наслідувати видатних, щоб під час відсутності таких же талантів зберігалася хоча б їхня подоба. Так чинять досвідчені лучники: знаючи відстань до місця, в яке вони ціляться, і далекобійність лука, вони вибирають ціль набагато вище, ніж мішень, але не для того, щоб пустити стрілу на таку висоту, а для того, щоб, націлившись настільки високо, досягти бажаного. Тож я скажу, що новому державцю буває легше чи важче втримати владу залежно від того, більшу чи меншу хоробрість проявляє він сам. Перехід від становища приватної особи до титулу правителя передбачає сприяння відваги або фортуни, і наявність кожної з цих двох умов частково зменшує майбутні труднощі. Проте той, хто менше покладається на фортуну, перебуває в більшій безпеці. Справа також спрощується, якщо державець буває змушений через відсутність інших володінь personaliter [10] оселитися в нових. Переходячи тепер до тих осіб, котрі стали володарями завдяки власним талантам, а не фортуні, назву серед найвидатніших Мойсея, Кіра, Ромула, Тезея і подібних до них. Хоча про Мойсея, мабуть, не варто згадувати, бо він був простим виконавцем задумів Бога, однак захоплення в ньому заслуговує вже solum [11] та благодать, яка удостоїла його бесід із Богом. Але якщо звернутися до Кіра й інших засновників і завойовників царств, то побачимо, що всі їхні дії були дивовижними, й якщо розглянути їхні окремі вчинки, вони будуть збігатися з вчинками Мойсея, у котрого був настільки авторитетний наставник. Вникаючи в їхнє життя та справи, помічаємо, що фортуна надала їм хіба випадок, який поставив їх лицем до лиця з матерією, якій вони могли надати будь-якої форми на власний розсуд; якби нагода не трапилася, сила духу цих людей згасла б у невідомості, але якби не було цієї сили, то слушна нагода виявилася б марною. Отже, Мойсей мав знайти народ Ізраїлю в Єгипті поневоленим і пригнобленим єгиптянами, щоб той був готовий вирушити за ним заради звільнення з рабства. Ромулу треба було виявитися зайвим в Альбі та бути покинутим напризволяще після народження, щоб стати царем Риму та засновником Римської вітчизни. Кіру довелося застати серед персів невдоволення владою мідян, а мідян — слабкими та зніженими внаслідок довготривалого миру. Тезею не довелося б виказувати свою хоробрість, якби він знайшов Афіни згуртованими. Випадкові збіги обставин виявилися для цих людей щасливими, а їхні незвичайні таланти допомогли їм скористатися нагодою, що привела їхню батьківщину до слави та процвітання.

Тим, хто стає державцем шляхом відваги, на кшталт раніше згаданих осіб, влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають частково через нові порядки та приписи, які правителі змушені запроваджувати задля зміцнення нового устрою та власної безпеки. Необхідно зауважити, що немає плану, який так само важко задумати, з успіхом втілити в життя та безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги новатора — всі, хто був щасливий при колишньому режимі; а ті, кому новації можуть піти на користь, захищають його доволі мляво. Така відсутність запалу пов’язана частково зі страхом перед супротивниками, на чиєму боці закон, почасти з недовір’ям людей, котрі не вірять у новації, поки вони не будуть підкріплені досвідом. Тому щоразу, як вороги мають можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж завзяття не виявляють, тому нові порядки опиняються під загрозою. Бажаючи добре вникнути в цю тему, необхідно втямити, чи самостійні ці перетворювачі, чи вони залежать від інших, тобто чи повинні вони для досягнення своїх цілей просити допомоги, чи можуть вдаватися до власних ресурсів. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не отримають, але якщо вони залежать винятково від себе і можуть примушувати інших, то в більшості випадків їм нічого не загрожує. Ось чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні згинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу натуру, його легко в чомусь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силою змусити вірити тих, хто віру втратив. Мойсей, Кір, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати виконання своїх законів, якби були беззбройними, як показує те, що сталося в наш час із братом Джироламо Савонаролою [12], котрий зазнав краху зі своїми новими порядками, як тільки натовп перестав йому вірити, а він не міг утримати тих, хто повірив йому раніше, і змусити повірити тих, хто сумнівається. Тому такі діячі стикаються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються на їхньому шляху, вони змушені долати своєю відвагою. Але пройшовши крізь небезпеки та завоювавши повагу, знищивши тих, хто міг відчувати до них заздрість, вони опиняються в могутності, пошані, безпеці та достатку.

До настільки піднесених прикладів хочу додати один не такий значний, але він чимось їм тотожний, тому обмежуся лише ним; мова йде про Гієрона Сиракузького. З приватної особи він став правителем Сиракуз, при цьому фортуна надала йому лише слушну нагоду, бо жителі міста, котрих гнобили, обрали його своїм ватажком, а він уже заслужив звання державця. Його хоробрість була такою etiam [13] у приватному житті, що літописець про нього писав: Quod nihil illi deerat ad regnandum praeter regnum [14]. Гієрон розпустив колишню добровільну армію і створив нову; розірвав старі союзи й уклав нові, і, коли вже мав власних вояків і союзників, на цьому фундаменті міг збудувати будь-яку споруду. Таким чином, йому було важко здобути, але легко втримати.

VII. Про нові принципати, здобуті завдяки чужій зброї та щастю

Ті приватні особи, котрі стали державцями лише завдяки щасливому випадку, досягають влади без зусиль, але з трудом її утримують. На своєму шляху вони не зустрічають завад, ніби злітаючи вгору; ускладнення ж починаються, коли мета досягнута. Це буває у випадках, якщо хтось отримує владу за гроші або з милості дарувальника. Так, Дарій посадив у Греції, в містах Іонія та Геллеспонт, багатьох правителів заради своєї слави та безпеки. Таким же чином обрали імператорами приватних осіб, котрі отримали свою владу, підкупивши вояків. Такі володарі просто залежать від примх і щасливої зірки своїх добродіїв, а ці речі дуже мінливі та непостійні; зберегти свою владу такі люди не можуть і не вміють — не вміють, бо приватна особа, якщо вона не вирізняється особливим розумом і хоробрістю, навряд чи навчиться керувати, а не можуть, бо за ними не стоять надійні та віддані їм сили. Відтак новостворені держави, як і всі інші скоростиглі породження природи, не мають коріння та розгалужень, які врятували б їх від першої негоди, — якщо тільки особи, котрі несподівано стали державцями, як ми вже сказали, не наділені такими чеснотами, що дозволили б їм зберегти отримане з милості фортуни та збудувати для цього той фундамент, на який інші спираються ще до отримання влади.

Щодо обох варіантів ставати володарем, завдяки власним талантам і з милості фортуни, хочу назвати для прикладу двох осіб, котрі правили на нашій пам’яті: це — Франческо Сфорца та Чезаре Борджіа [15]. Франческо з приватної особи став герцогом Міланським, витрачаючи належні кошти та користуючись своєю великою мужністю; набуте незліченними зусиллями він із легкістю зберіг за собою. Своєю чергою, Чезаре Борджіа, котрого в народі назвали герцогом Валентино, отримав владу разом із піднесенням свого батька і, коли фортуна від того відвернулася, втратив її, незважаючи на всі свої потуги та зусилля — як личить мудрому та відважному правителю — пустити коріння в тих маєтках, які дісталися йому завдяки зброї та сприянню інших. Бо, як ми вже казали раніше, хто не закладе фундамент спершу, маючи в своєму розпорядженні велику відвагу, може збудувати його потім, хоча б це і відбувалося врозріз із задумом архітектора та загрожувало цілісності самої споруди. І якщо розглянути всі кроки герцога, то можна помітити, що він заклав хороший фундамент для майбутньої могутності. Вважаю незайвим обміркувати це, адже не можу дати кращих приписів новому державцю, ніж наслідувати приклад герцога, і якщо його вчинки не були для нього корисними, то звинувачувати його немає в чому, бо він постраждав через надзвичайну та непересічну ворожість фортуни.

Перед папою Александром VI, котрий замислив возвеличити герцога, свого сина, постало безліч реаль­них і очікуваних перешкод. По-перше, понтифік міг поставити його лише на чолі держави, викроєної з церковної власності, а зазіхати на них він остерігався, знаючи, що герцог Міланський і венеційці цього не схвалять, адже Фаенца та Ріміні на той час перебували під заступництвом венеційців. Крім цього, збройну потугу, особливо ту, на яку можна було б опертися, мали в Італії ті, хто повинен був остерігатися посилення Святого престолу. Це були родини Орсіні, Колонна й їхні прихильники, котрим неможливо було вірити. Варто було, таким чином, змінити цей розклад справ і внести розбрат у стан супротивників, щоб заволодіти частиною їхньої території. Зробити це було неважко, бо венеційці з особистих міркувань вирішили знову закликати французів до Італії. Папа не лише не завадив їхнім планам, але і полегшив їх, позбавивши короля Людовіка від пут колишнього шлюбу. Король увійшов до Італії за допомогою венеційців і за згодою Александра, котрий отримав від короля людей для захоплення Романьї, ледь той прибув до Мілана. Завдяки авторитету короля плани вдалося реалізувати, і після завоювання Романьї та розгрому прихильників роду Колонна подальшому просуванню герцога заважали дві речі: ненадійність його власного війська та неприхильність Франції. Загони Орсіні, якими скористався герцог, могли відмовитися йому коритися — і не лише завадити новим придбанням, але й відібрати завойоване, а від короля можна було очікувати чогось такого. У ненадійності Орсіні герцог переконався, коли після взяття Фаенци напав на Болонью та зауважив, наскільки неохоче вони вирушають у похід. Що ж стосується короля, то його наміри з’ясувалися після окупації герцогства Урбінського: коли Валентино вступив до Тоскани, король змусив його відмовитися від цього чину. Після цього герцог забажав стати незалежним від чужої волі та чужого війська. Передусім він послабив партії Орсіні та Колонна в Римі: всіх їхніх прихильників із шляхти він схилив на свій бік, залучивши до себе на службу та наділивши великою платнею; обсипав їх цивільними та військовими званнями згідно із заслугами кожного, тож за кілька місяців вони втратили колишню прихильність до своїх партій і обернули її на герцога. Знесиливши дім Колонна, герцог вирішив звести порахунки і з Орсіні; він дуже вміло скористався отриманою нагодою, коли Орсіні, занадто пізно розпізнавши загрозу для себе в зміцненні герцога та Церкви, зібрали свій з’їзд у Маджоні, неподалік від Перуджі. Це стало причиною повстання в Урбіно, збурень у Романьї та накликало на герцога незліченну кількість лих, із якими той упорався аж із допомогою французів. Знову набравшись сил, герцог не став чекати, поки Франція й інші держави зможуть реально довести йому, наскільки їм можна довіряти, тому взявся махлювати: він настільки вдало приховав свої плани, що Орсіні примирилися з ним за посередництва синьйора Паоло, котрого герцог шанував усіма способами, обдаровуючи грошима, одежею та кіньми, щоб приспати його пильність. Так через свою недалекоглядність вся родина Орсіні опинилася в руках герцога в Сеніґаллії. Покінчивши з верхівкою цієї партії та перетворивши її прихильників у своїх друзів, герцог заклав непоганий фундамент для своєї могутності, володіючи всією Романьєю та герцогством Урбіно, адже він вважав, що після того, як жителі Романьї засмакували принад щасливого існування, вони всі стали за нього.

Позаяк цей аспект діяльності герцога заслуговує на увагу та наслідування, хочу на ньому зупинитися. Зайнявши Романью, герцог переконався, що вона перебувала у руках недбайливих правителів, котрі більше займалися грабунком, ніж урядуванням своїми підданими, і не стільки об’єднували їх, скільки сіяли насіння розбрату, тому вся провінція занурилася в чвари, розбої й інші безчинства, відтак герцог, щоб вгамувати її та посилити владу, вважав за потрібне запровадити там надійне правління. На чолі області він поставив мессіра Раміро де Орко, чоловіка рішучого та жорстокого, наділивши його всією повнотою влади. Намісник за короткий час відновив мир та єдність, набувши величезного впливу. Потім герцог визнав таку надзвичайну владу, яка могла викликати до нього ненависть, непотрібною, і скликав у центрі провінції цивільний суд, який очолив надзвичайно гідний голова; кожне місто мало свого захисника в цьому суді. Знаючи, що попередні суворі заходи породили певне невдоволення, герцог, щоб очиститися перед народом й усунути будь-яку неприязнь, вирішив продемонструвати, що провина за скоєні жорстокості лежить не на ньому, а на його підлеглому. Скориставшись слушною нагодою, одного ранку герцог звелів виставити на майдані в Чезені тіло правителя, розрубане надвоє, поставивши поруч із ним дерев’яну колоду та поклавши закривавленого меча. Це жахливе видовище вразило жителів і водночас викликало схвалення.

Однак повернімося до того, на чому зупинилися. Скажу, що, коли герцог набув достатньої могутності та частково убезпечився від безпосередньої загрози, він набрав власне військо та придушив тих сусідів, хто могли на нього напасти. Перед ним залишалася єдина завада на шляху подальшого розширення володінь — необхідність рахуватися з королем Франції, бо він знав, що король, котрий пізно помітив свою помилку, не стерпів би такого розвитку подій. Тому він став шукати нових союзів і не квапився підтримувати французів, коли вони вирушили до Неаполітанського королівства воювати з іспанцями й обложили Ґаету. Герцог мав намір відмежуватися від французів і досягнув би в цьому успіху, якби Александр залишався здоровим.

Ось такими були його розпорядження щодо поточних справ. Що ж стосується майбутнього, то йому варто було побоюватися насамперед ворожнечі з боку нового глави Церкви, котрий міг би спробувати відібрати все, дароване Александром. Щодо цього герцог передбачив чотири варіанти: по-перше, знищити всіх спадкоємців вигнаних ним сеньйорів, аби не залишити папі жодного шансу; по-друге, залучити до себе всіх римських шляхтичів, про що ми вже згадували, щоб за їхньою допомогою тримати папу в шорах; по-третє, за можливості перетягнути на свій бік колегію кардиналів; по-четверте, ще за життя папи заволодіти такою владою, щоб вона дозволила самостійно утриматися під час першого натиску. З цих чотирьох завдань до моменту смерті Александра він здійснив три, а четверта була близька до реалізації, бо з усіх повалених ним володарів були перебиті всі, кого він зміг наздогнати, і врятувалися лише дехто. Римські шляхтичі йшли за ним, і колегія значною мірою його підтримувала. Що ж стосується нових здобутків, то він мав намір оволодіти всією Тосканою, отримавши до того Перуджу та Пйомбіно й узявши під заступництво Пізу. Позаяк йому вже не було потреби боятися Франції (причину усунули іспанці, котрі витурили французів із Неаполітанського королівства, й обидві сторони були змушені купувати прихильність герцога), він міг зайнятися Пізою. Якби він заволодів останньою, йому відразу б здалися Лукка та Сієна, частково через ворожнечу до флорентійців, а почасти зі страху. Флорентійці ж ніяк не могли завадити герцогу, й якби його плани вдалися (а він був до цього близький того року, коли помер Александр), то мав би такі сили і такий вплив, що міг би триматися сам по собі, не покладаючись на зброю та долю інших, а спираючись лише на власну міць і хоробрість. Але Александр помер через п’ять років після того, як герцог вийняв меч із піхов. Останній залишився смертельно хворим між двох могутніх ворожих військ, не маючи ніде твердого ґрунту під ногами, крім Романьї. Але в герцогу жила така лють і така відвага, він настільки добре знав, що привертає людей і що відштовхує, а також настільки міцний фундамент створив для себе за такий короткий час, що якби не був хворий або не перебував між двох вогнів, то подолав би всі перешкоди. А що у нього був міцний фундамент, видно вже по тому, що Романья чекала його більше місяця; в Римі під час смертельної недуги герцогу нічого не загрожувало, і хоча Бальоні, Вітеллі й Орсіні увійшли до міста, їх ніхто не підтримав. І якщо герцог не спромігся звести на папський трон того, кого хотів, то, принаймні, міг завадити обранню небажаного кандидата. Якби в момент смерті Александра він не захворів, все інше реалізувати було б неважко. У день обрання Юлія II герцог мені казав, що передбачив усі події, які могла спричинити смерть папи, і знайшов вихід із усіх становищ, однак ніколи не думав, що в цю мить і сам опиниться на ложі смерті.

Тож оглядаючи всі вчинки герцога, не знаходжу, в чому йому можна було б дорікнути. Навпаки, мені здається, що він мав би слугувати взірцем для наслідування, як він тут і показаний, для всіх, хто підіймається на престол завдяки зброї й удачі інших. Великий дух і високі наміри герцога не дозволяли йому діяти інакше, і його плани не здійснилися винятково через передчасну кончину Александра та його власну недугу. Новий державець, котрий вважає за потрібне захищатися від ворогів, набувати друзів, переконувати силою або хитрістю, вселяти любов і страх народам, відданість і повагу солдатам, позбуватися тих, хто може і має принести йому шкоду, змінювати новаціями старі звичаї, бути суворим і справедливим, щиросердним і щедрим, розпустити ненадійне військо та рекрутувати нове, зберігати приязнь королів та інших властителів, щоб вони допомагали йому від щирого серця або шкодили з острахом, — такий державець не знайде кращого взірця, ніж діяльність герцога. Єдине, чим можна докорити йому, це обранням папи Юлія, яке стало помилкою герцога, бо, як ми вже казали, не маючи можливості обрати папу на свій смак, він міг завадити небажаній кандидатурі. Тому йому не треба було погоджуватися на вибір одного з кардиналів, котрі затамували на нього образу, або тих, хто як папа мав би остерігатися герцога. Заподіювати шкоду людей змушує страх або ненависть, а в числі скривджених перебували, поряд із іншими, кардинали Сан П’єтро ад Вінкула, Колонна, Сан-Джорджо й Асканіо. В решти, в разі обрання одного з них папою, він мав викликати страх, крім іспанських кардиналів і архієпископа Руанського: перших пов’язували з герцогом родинні зв’язки і вдячність, другий був занадто могутнім, маючи за собою Французьке королівство. Тому герцогу насамперед варто було домагатися обрання папою одного з іспанців, а в разі неможливості цього погодитися на обрання кардинала Руанського, але не Сан-П’єтро ад Вінкула. Адже обманюється той, хто вірить, що нові добрі справи змушують впливових людей забувати про старі образи. Герцог помилився при обранні понтифіка, і це стало причиною його остаточного краху.

VIII. Про тих, хто домігся влади злочинами

Приватна особа може стати правителем ще двома способами, кожен із яких не можна віднести цілком на рахунок удачі або мужності, тому я не хотів би замовчувати їх, хоча про один із цих варіантів вартувало б поспілкуватися докладніше там, де мова йде про республіки. У першому випадку мається на увазі, що хтось здіймається на трон шляхом, всіяним злочинами та злом, в другому — що один із громадян за допомогою інших стає державцем своєї вітчизни. Сицилієць Аґафокл став царем Сиракуз, будучи не лише приватною особою, але і вихідцем із найнижчого та просто жалюгідного стану. Народившись сином гончара, він змалку провадив злочинний спосіб життя, але злодійські нахили поєднувалися в ньому з такою силою духу та тіла, що, зацікавившись військовою кар’єрою, він поступово досяг посади претора Сиракуз. Отримавши це звання, замислив стати одноосібним правителем і дароване йому за спільною згодою закріпити за собою за допомогою насильства, щоб ні від кого не залежати. Вступивши в змову з карфаґенянином Ґамількаром [16], котрий базувався з військом у Сицилії, Аґафокл одного ранку скликав у Сиракузах народ і Сенат ніби для вирішення державних справ та умовленим сигналом наказав своїм солдатам закатрупити всіх сенаторів і найбагатших містян. Розправившись із ними, він міг зайняти посаду правителя міста без огляду на якусь внутрішню протидію. І хоча карфаґеняни двічі розбили його військо та demum [17] обложили Сиракузи, Аґафокл non solum [18] зумів захистити своє місто, але, залишивши частину вояків для його захисту, здійснив і похід до Африки, що призвело незабаром до звільнення Сиракуз, а Карфаґен поставило на край катастрофи. Вороги Аґафокла були змушені вступити з ним у перемовини та вдовольнитися своїми володіннями в Африці, Сицилія ж залишилася за ним. Таким чином, якщо розглянути вчинки та відвагу Аґафокла, важко зауважити, щоб він був чимось надто зобов’язаний фортуні. Адже ми вже казали раніше, що він став державцем не з чиєїсь милості, а здійснив сходження щаблями військової служби, кожен крок якими відбувався серед незліченних небезпек і поневірянь; для охорони ж своєї влади йому довелося вдатися до безлічі сміливих і відчайдушних рішень. Але і не можна називати мужністю вбивство своїх співгромадян, зраду друзів, відмову від віри, співчуття, релігії — така поведінка може принести владу, та не славу. Однак, розглянувши хоробрість Аґафокла в ризикованих і небезпечних справах і велич його духу, що зазнав і здолав стільки негараздів, ми не помітимо нічого, що дозволило б поставити його вище за будь-якого найвидатнішого полководця. І все ж його звіряча жорстокість і нелюдяність разом із незліченними злочинами не дозволяють зарахувати його до сонму хороших людей. Тому його піднесенню, яким він не був зобов’язаний ні долі, ні мужності, не можна приписати ні того, ні іншого.

На нашій пам’яті, за часів Александра VI, Оліверотто з Фермо, залишившись у дитинстві сиротою, був вихований його дядьком по материній лінії на ім’я Джованні Фольяні і замолоду відданий Паоло Вітеллі для військового вишколу з тим, щоб зробити в подальшому військову кар’єру. По смерті Паоло він воював під командуванням його брата Вітеллоцці та незабаром, завдяки своїй кмітливості, а також силі духу й особистій відчайдушності, став першою людиною в його війську. Але позаяк йому здавалося ганебним служити іншим, задумав захопити Фермо за підтримки Вітеллі та за допомогою декотрих містян, котрі проміняли свободу своєї батьківщини на неволю. Оліверотто написав Джованні Фольяні, що після довгої розлуки хотів би зустрітися з ним і відвідати рідне місто, щоб дізнатися дещо про свою спадщину, а оскільки метою його діяльності завжди було шанування з боку оточуючих і він хотів, щоб земляки переконалися в успішності його зусиль, Оліверотто вирішив увійти до міста з пошаною в супроводі сотні вершників, своїх друзів і слуг. Він просив дядька, щоб жителі Фермо влаштували йому урочистий прийом, надаючи цим честь не лише Оліверотто, а й дядькові, його вихователю. Джованні надав племіннику всі належні пошанування, влаштував йому парадний прийом у Фермо та розмістив у своїх покоях. За кілька днів, приготувавши все для задуманого злочину, Оліверотто затіяв пишний бенкет, на який запросив Джованні Фольяні й усіх перших осіб Фермо. Коли вже випили море вина та бенкет перейшов до свого апогею, Оліверотто навмисно завів розмову про деякі непрості речі, а саме про піднесення папи Александра та його сина Чезаре і про їхні вчинки. Коли Джованні й інші стали висловлювати свої думки на цю тему, Оліверотто несподівано підвівся, повідомив, що про це краще розмовляти без сторонніх вух, вийшов до іншої кімнати, куди за ним пішов Джованні й усі інші. Та тільки-но вони розсілися по місцях, як із засідки з’явилися вояки, котрі вколошкали всіх присутніх, і Джованні разом із ними. Після цієї різанини Оліверотто стрибнув у сідло, проїхався вулицями й осадив правителів міста в їхньому палаці, відтак страх змусив їх скоритися та поставити Оліверотто на чолі уряду. Знищивши всіх невдоволених, котрі могли б заподіяти йому шкоду, Оліверотто зміцнив свою владу за допомогою нових військових і цивільних призначень, то ж не минуло й року від початку його панування, а він не лише почувався в безпеці в Фермо, а й сіяв страх на всіх своїх сусідів. І прогнати його звідти було б не менш важко, ніж Аґафокла, якби його не одурив Чезаре Борджіа, котрий захопив, як ми вже згадували, в Сеніґалії Орсіні та Вітеллі. Оліверотто схопили та задушили вже за рік після вчиненого ним вбивства разом з Вітеллоцці, його наставником у злочинах і чеснотах.

Може виникнути запитання, чому Аґафокл, як і дехто інші, подібні до нього, після безлічі зрад і скоєної жорстокості могли впродовж багатьох років щасливо жити на своїй батьківщині та боронитися від зовнішніх ворогів, причому співгромадяни жодного разу не влаштували проти нього змови. І це в той час, як багатьох інших жорстокість не врятувала від втрати влади у дні миру, не кажучи вже про тривожні військові часи. Гадаю, що справа у видозміні жорстокості, вжитої добре чи погано. Добре вжита жорстокість (якщо лихе можна назвати добрим) є та, до якої вдаються лише раз, якщо до цього спонукають інтереси безпеки, а потім не впираються в них, але звертають, наскільки це можливо, на добро підданців. Погано вжита жорстокість — це та, яка спочатку може бути незначною, але з плином часу не припиняється, а, навпаки, починає множитися. Ті, хто дотримуються першого правила, можуть, як Аґафокл, захистити свою владу за допомогою божественної та людської; всі інші приречені на загибель. Звідси випливає, що, приймаючи владу, її носій має зважити, яких образ йому необхідно завдати, і приступити до них усіх укупі, щоб вони потім не множилися щодня і щоб тим самим заспокоїти людей і схилити їх до себе добродійністю. Хто зі страху чи через недогляд стане чинити інакше, той буде змушений ніколи не випускати з рук меча і не зможе довіряти своїм підданцям, бо внаслідок свіжих і безперестанних розправ вони не зможуть бути впевненими в ньому. Адже образ варто завдавати всіх одночасно, щоб їхня дія з плином часу могла притупитися; добрі вчинки треба чинити поступово, щоб люди відчули їх краще. Але насамперед державець має чинити так зі своїми підданцями, щоб жодні сприятливі або несприятливі події не змушували його змінити свою поведінку, адже коли в нещасті вас застигає потреба, до крутих заходів вдаватися пізно, а ласкою діяти марно, бо її вважатимуть вимушеною і ні в кому не зустрінеш подяки.

IX. Про громадянський принципат

Звернувшись до іншого випадку, коли приватна особа стає правителем своєї вітчизни внаслідок прихильності своїх співгромадян, а не шляхом злочину чи іншого неприпустимого насильства, — такий тип правління можна назвати громадянським принципатом (і досягнення його не цілком залежить від мужності або удачі, а скоріше від якогось вдалого лукавства), скажу, що ця влада дістається або за допомогою народу, або за допомогою ґрандів. Адже в будь-якому місті існують дві течії, які породжуються тим, що народ намагається уникнути сваволі й утисків із боку ґрандів, а ґранди жадають керувати та пригнічувати народ. Боротьба цих двох прагнень призводить у республіках до одного з трьох результатів: виникнення принципату, режиму свободи або сваволі.

Призвідником принципату бувають народ або ґранди, залежно від того, кому з них випаде для цього нагода, адже коли ґранди бачать, що не можуть більше протистояти народу, вони висувають когось зі свого середовища і роблять правителем його, щоб за спиною висуванця вдовольняти свої апетити. Також і народ, якщо переконується, що не може впоратися з ґрандами, починає підтримувати якусь особу і робить державцем, щоб його влада слугувала захистом для народу. Отримавши владу за допомогою ґрандів, важче втриматися, ніж ставши державцем завдяки народній підтримці, бо в першому випадку правитель оточений людьми, буцімто рівними собі, не може їм наказувати та розпоряджатися ними на власний розсуд. А правителю, котрий спирається на народ, ніхто не заважає, і мало хто зважиться відмовити йому в покорі. Крім цього, ґрандам не можна догодити гідним способом, не завдаючи образ людям, а народу — можна, бо у народу, який лише хоче уникнути гніту, мета гідніша, чим у ґрандів, котрі хочуть когось пригнічувати. Praeterea [19] від народу, внаслідок кількості громадян, у державця немає жодного захисту; число ж ґрандів незначне, тому проти них можна себе убезпечити. Найгірше, чого може очікувати державець, якщо народ від нього відвернеться, це залишитися на самоті; ґранди ж у такому випадку не лише покинуть його напризволяще, але ще й можуть виступити проти нього, бо вони хитріші й обачніші, завжди намагаються вчасно забезпечити собі шляхи відходу та заграють із імовірним переможцем. Також правитель не може поміняти свій народ, але чудово може обійтися без ґрандів, бо їхня доля — в його руках, і він може щодня з власної волі обсипати їх милостями або піддавати обструкції.

Щоб краще пояснити цю обставину, скажу, що ґрандів необхідно розглядати в основному двояко. Або вони поводяться так, що цілком покладаються на вашу удачу, або ні. Якщо перші не вирізняються жадібністю, їх потрібно заохочувати та наближати до себе; про других також можна судити двояко: можливо, вони не покладаються на вас зі страху й унаслідок природженої слабкості духу; в цьому випадку треба користуватися переважно тим, хто здатен на добру пораду, бо в щасті це послужить вашому успіху, а в нещасті вам не буде потреби їх боятися. Але якщо вони стороняться вас навмисно і з амбітних спонукань, — це ознака того, що їх більше турбують власні справи, ніж ваші. Від цих людей державцю варто триматися подалі й остерігатися їх, як запеклих ворогів, адже якщо трапиться якесь лихо, вони спробують наблизити його падіння.

Отже, правитель, котрий видерся на престол з милості народу, повинен зберігати його прихильність, а це зробити буде неважко, адже народ лише бажає уникнути утисків. Але чоловік, котрий став державцем за допомогою ґрандів і всупереч волі народу, передусім зобов’язаний завоювати прихильність останнього, що також буде неважко, якщо взяти народ під свій захист. А позаяк люди, ощасливлені тим, від кого вони чекали іншого, дужче прив’язуються до свого добродія, то такий володар знайде народну приязнь ще швидше, ніж якби став правителем завдяки народу. Завоювати ж любов останнього державець може багатьма способами, на які не існує правил, бо вони обираються щодо конкретних людей, тому тут ми не будемо на них зупинятися. На закінчення зазначу лише те, що правитель держави має жити в хороших стосунках із народом, інакше в біді для нього порятунку не буде.

Спартанський цар Набіс витримав облогу всієї Греції та натиск переможного римського війська, відстоявши в боротьбі проти них свою батьківщину та свої маєтки, і для цього йому було достатньо в хвилину небезпеки вжити заходів обережності проти кількох людей. А якби народ не був на його боці, цього було б недостатньо. І дарма будуть спростовувати мою думку заяложеною приказкою: «Хто покладається на народ, будує на піску»; це справедливо тоді, коли приватна особа шукає опори в народі та спокушається на його кошт, що той буде захистом від ворогів або від влади. Тут його легко можуть одурити, як Ґракхів [20] в Римі або мессіра Джорджо Скалі [21] у Флоренції. Але коли державець владний і небоязкий, довіриться народу, не втрачаючи самовладання у несприятливих обставинах, не нехтує іншими заходами та збуджує загальну увагу своїми справами та традиціями, він ніколи не розчарується в народі та побачить, що недарма на нього опирався.

Такі держави опиняються під загрозою, коли їм доводиться переходити від громадянського правління до абсолютного, й їхня доля залежить від того, правлять державці самі чи за допомогою чиновників; у іншому випадку їхнє становище більш хитке та ненадійне, бо вони цілком залежать від свавілля тих громадян, котрі займають посади і без зусиль можуть позбавити правителя влади, особливо в несприятливих для нього обставинах, виступивши проти нього або відмовившись коритися. Своєю чергою, державець, потрапивши в тарапати, не встигне опанувати необмежену владу, адже його підданці та співгромадяни, звикнувши виконувати накази чиновників, не стануть слухати його власні, і в нещасті державець завжди буде відчувати потребу в довірених людях. Адже такому правителю можна покладатися на те, що він бачить у мирний час, поки громадяни залежать від влади і кожен із них поспішає на поклик володаря, пропонує свої послуги та готовий померти за нього, поки життю цієї людини нічого не загрожує. Але коли в годину випробувань держава потребує громадян, на багатьох розраховувати йому не доводиться. Аналогічний досвід небезпечний ще й тим, що проводити такі дії можна лише раз. Тому мудрий керівник держави мусить обміркувати, яким чином треба за будь-яких обставин підтримувати в громадянах потребу в державі та в ньому самому; тоді його ніхто не стане зраджувати.

X. Якою методою необхідно вимірювати силу будь-якого принципату

Оцінюючи якість принципатів, варто мати на увазі ще й таке міркування: чи має конкретний володар таку потугу, щоб у разі необхідності зміг сам захистити себе, чи йому обов’язково буде потрібна допомога збоку. Щоб краще пояснити це, повідомлю, що самостійно зможуть захиститися, на мій погляд, ті, кому достаток підданих або грошей дозволяє спорядити вагоме військо і з ним протистояти в полі будь-якому загарбнику. Так само залежними від інших вважаю тих, хто не в змозі зустрітися з ворогом віч-на-віч і буває змушений сховатися за фортечними мурами для оборони. Перший випадок ми вже розібрали і надалі будемо повертатися до нього в разі потреби. У другому випадку додати нічого, хіба що порадити цим державцям зміцнювати своє місто та поповнювати запаси продовольства, а на решту території не звертати уваги. Гарненько відбудувавши міські стіни та налагодивши взаємини з підданцями так, як ми казали раніше й як будемо ще згадувати пізніше, можна набагато менше остерігатися нападу, бо люди цураються важких кампаній, а воювати з правителем войовничого міста, якщо він не ворогує з народом, дуже нелегко.

Німецькі міста мають повне вільне право, обшир округи кожного з них невеликий, і вони коряться імператорові, коли самі забажають, не боячись ні його, ні інших навколишніх князів, бо вони укріплені настільки, що їхню облогу будь-хто вважає стомлюючою та важкою. Всі вони оточені пропорційними ровами та мурами, мають достатню кількість гармат, у міських коморах тримають річні запаси їжі, питва та палива. Крім цього, щоб забезпечити прожиток плебсу без втрат для скарбниці, у них завжди є запас роботи на рік, яка може зайняти плебеїв і забезпечує життя та процвітання міста. Вони також звертають багато уваги на військові вправи та підтримують їх на необхідному рівні різними способами.

Отже, державець, котрий зміцнив своє місто і не вселяє ненависті, може не побоюватися атаки, а якщо хтось і нападе на нього, то забереться геть, впіймавши облизня, бо мінливість мирських справ така, що навряд чи цей супротивник зможе без зусиль простояти цілий рік в облозі. А якщо заперечать, що народ не стане спокійно спостерігати, як у передмісті горять його споруди, і, виснажений важкістю довгої облоги, вважатиме за краще потурбуватися про самого себе, а не про правителя, я відповім, що сильний і відважний державець завжди зуміє здолати ці труднощі, то підтримуючи в підданцях надію на швидке закінчення лиха, то залякуючи жорстокістю ворога, то позбуваючись занадто зухвалих належним чином. До того ж супротивник, цілком імовірно, стане палити та плюндрувати околиці відразу ж після прибуття, тобто тоді, коли в жителів ще не згас дух до опору. Тому керівнику держави немає потреби боятися — адже через кілька днів, коли люди заспокояться, нещастя вже трапилося, збитків буде завдано, і змінити нічого не можна; їм залишиться лише тісніше зблизитися з володарем, заради котрого вони опинилися просто неба та позбулися майна, тому він, на їхню думку, буде їм боргувати. Адже люди за своєю природою схильні прикипати не лише до тих, від кого вони відчувають добро, а й до тих, кому його надають. Отже, якщо все зважити, розумному державцю неважко буде підтримувати твердість своїх співгромадян під час облоги, аби для цього вистачило прожитку та засобів захисту.