Державець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

XI. Про церковні принципати

Зараз нам залишається обговорити лише церковні принципати; пов’язані з ними труднощі стосуються лише їхнього набуття, бо купують їх за допомогою мужності або удачі, а для їхнього утримання не потрібні ні та, ні інша, бо вони спираються на старовинні постулати релігії, настільки могутньої та впливової, що їхні правителі залишаються біля керма влади, як би вони не правили та чинили. Лише вони володіють державами, але їх не боронять, володіють підданцями, але ними не управляють, держави, за відсутністю оборони, у них не відбирають; і підданці, за відсутності правління, ні про що не турбуються — вони не мислять і не можуть бути відчуженими від них. Таким чином, лише цей тип державного управління дає щастя і спокій, але оскільки цими державами керує вища причина, недоступна людському розуму, не стану розводитися про це, бо лише самовпевнена та безрозсудна людина наважилася б просторікувати на цю тему, адже їх підіймає й охороняє сам Господь. Проте, якби хтось став у мене допитуватися, чому Церква досягла такої світської величі, якщо до Александра італійські володарі, і не лише ті, хто називалися державцями, але і будь-який барон і синьйор, навіть найдрібніший, ні у що не ставили її світську владу, а тепер перед нею тремтить французький король, бо вона зуміла вигнати його з Італії та розтрощити венеційців, то, хоча це загальновідомо, мені здається незайвим освіжити причини цих подій у пам’яті.

Перед навалою французького короля Карла на Італію влада в країні була поділена між папою, венеційцями, королем Неаполітанським, герцогом Міланським і флорентійцями. Турботою цих держав були в основному дві речі: щоб до Італії не вторгалися чужоземні війська і щоб ніхто з італійських володарів не розширив свої території. Найбільше підозр вселяли папа та венеційці. Венеційців допомагало стримувати єднання всіх інших, як було при захисті Феррари, а вуздечкою для папи слугували римські барони, розділені на дві партії — Орсіні та Колонна, які без угаву сварилися між собою. Починаючи збройні сутички в безпосередній близькості від папи, вони робили його владу млявою та немічною. І хоча іноді з’являлися відважні понтифіки, наприклад, Сікст, доля або нездатність ніколи не дозволяли їм позбутися цієї незручності. Причиною цього є недовговічність пап, бо за десять років, які в середньому припадали на кожного з них, їм насилу вдавалося послабити одну з партій, й якщо, наприклад, хтось із понтифіків міг майже до ноги винищити прихильників роду Колонна, то за ним на престол сходив інший, ворог родини Орсіні, котрий заохочував відродження перших, проте других уже не встигав здолати. Тому світська влада папи цінувалася в Італії невисоко.

Потім з’явився Александр VI, котрий більш ніж будь-хто з усіх раніше правлячих пап продемонстрував, наскільки великі можливості римського первосвяще­ника, котрий має гроші та силу, і за посередництва герцога Валентино та, скориставшись з приходу французів, вчинив усі раніше описані дії, про які я вже казав із приводу герцога. І хоча він мав намір підняти герцога, а не Церкву, його вчинки послужили на її користь, бо після смерті папи та падіння герцога Церква успадкувала плоди діяльності Александра. Потім на престол зійшов папа Юлій, котрий застав Церкву на піднесенні, вона заволоділа всією Романьєю та втихомирила римських баронів, чиї партії були розпорошені заходами Александра. До того ж був відкритий новий спосіб добування грошей, який до Александра не використовували. Все це non solum сприйняв Юлій і розширив; він замислив приєднати Болонью, впокоїти венеційців і вигнати французів із Італії. В усіх цих планах він досяг успіху і заслужив тим більше похвал, що зробив це для піднесення Церкви, а не однієї приватної особи. Партії Орсіні та Колонна він зберіг у такому ж стані, в якому їх знайшов, і хоча дехто з їхніх ватажків був не проти збунтуватися, але їх стримували дві перешкоди: по-перше, велич Церкви, яка змушувала їх боятися, по-друге, відсутність своїх кардиналів, котрі зазвичай викликали між ними чвари. І щоразу, як у цих партій будуть з’являтися власні кардинали, вони ставатимуть причиною заворушень, бо кардинали плекають у Римі та поза ним партійний дух, і барони змушені його захищати. Таким чином, владолюбство прелатів породжує сварки та заколоти серед баронів. Тому його святість папа Лев прийняв титул глави могутньої Церкви, й якщо його попередники підняли її силою зброї, то можна сподіватися, що він прославить і возвеличить її своїм милосердям і незліченними чеснотами.

XII. Якого типу бувають війська та про найманців

Ми детально обговорили всі різновиди принципатів, що я запропонував зі самого початку, частково розглянули причини їхнього добробуту та занепаду і показали, яким чином багато хто намагається їх купувати й утримувати за собою. Тепер же мені залишається розповісти про те, як кожен із раніше названих принципатів може боронитися та нападати. Ми вже згадували, що державцю необхідно мати надійний фундамент, в іншому випадку він неодмінно зазнає краху. Підставою для всіх держав, як нових, так і стародавніх і змішаних, слугують хороші закони та хороше військо. Але оскільки не може бути хороших законів там, де немає доброго війська, а там, де воно є, хороші закони забезпечені, то не стану розповідати про закони та зосереджуся на збройних силах.

Отже, я вважаю, що сили, якими правитель захищає свої володіння, або є його власними, найманими, союзними, або змішаними. Покладатися на найманців і союзні війська марно та небезпечно, й якщо хтось розраховує зміцнити свою владу за допомогою найманців, то йому не бачити спокою та процвітання, бо вони роз’єднані, пихаті, недисципліновані та ненадійні. Хоробрі з друзями, вони боязкі перед ворогами; ні страху Божого, ні вірності людям; вони служать володарю захистом хіба до першого бою; на війні вас грабують вороги, а в мирний час — найманці. Причина полягає в тому, що в строю їх утримує невелика платня, якої явно недостатньо, щоб вони забажали померти за вас. Вони готові битися за вас, поки немає війни, але коли війна починається, вони вважають за краще накивати п’ятами або розірвати угоду. Довести все це неважко, бо теперішні біди Італії відбуваються саме тому, що ось уже багато років вона вдовольняється найманою зброєю. Дехто домігся за її допомогою певного успіху, бо найманці хоробрі один перед одним, але коли з’явився чужий загарбник, то з’ясується, чого вони варті насправді. Тому французький король Карл отримав можливість захопити Італію за допомогою однієї лише крейди [22], і мав рацію той, хто вказував причиною наші гріхи, тільки це були не ті гріхи, що думав він, а ті, про які розповідав я.

Спробую краще продемонструвати непридатність таких воїнів. Ватажки найманців можуть мати видатні таланти або ні; якщо вони такі, то на них не можна покладатися, бо вони завжди будуть думати про власне вивищення, або зазіхаючи на вас як свого пана, або обмежуючи інших, хоча б це і не входило в ваші наміри; якщо ж ці командири позбавлені відваги, вони просто знищать вас. На це можна заперечити, що сказане стосується всіх вождів, а не лише командувачів найманими військами, але я відповім, що до зброї можуть вдаватися або державці, або республіки. Правитель повинен сам вирушати на війну та виконувати обов’язки полководця, республіка ж покладає їх на одного з громадян, й якщо цей чоловік виявляється неспроможним, його варто замінити, в іншому ж випадку — утримувати його в рамках закону, який він не повинен переступати. Досвід показує, що самостійні правителі та збройні республіки домоглися чудових успіхів, а наймані війська завжди завдавали лише шкоди. До того ж одному з громадян набагато важче впокорити республіку, яка має власні збройні сили, ніж ту, яка користає з чужої допомоги.

Свобода Риму та Спарти впродовж багатьох століть супроводжувалася озброюванням громадян. Швейцарці захищають свою свободу самотужки. З давніх давен in exemplis використання найманих військ можна назвати карфаґенців, котрі постраждали від власних найманців після першої війни з Римом, хоча на їхньому чолі карфаґеняни ставили своїх власних громадян. Фів’яни після смерті Епамінонда зробили своїм полководцем Філіппа Македонського, а після перемоги він у них свободу відібрав. Після смерті герцога Філіппо міланці закликали для війни з Венецією Франческо Сфорца, котрий здобув перемогу над ворогом при Караваджо й об’єднався з ним заради боротьби проти міланців, своїх господарів. Інший Сфорца, його батько, котрий служив у королеви Джованни Неаполітанської, одного чудового дня залишив її беззбройною, тож вона, щоб не втратити влади, була змушена віддатися на милість короля Араґонського. Й якщо венеційці та флорентійці свого часу розширили власні володіння за допомогою найманців, але командири останніх не узурпували у них владу, а завжди боронили їх, то скажу, що флорентійцям у цьому випадку сприяла доля, адже з тих видатних воєначальників, котрих треба було боятися, одні не здобули перемог, другі мали суперників, а треті дали вихід власним амбіціям в іншому місці. Не домігся перемоги й Джон Гоквуд, тому його вірність оцінювати важко; проте кожен погодиться, що якби він був кмітливішим, флорентійці опинилися б у його владі. Намірам Сфорца весь час протистояли загони Браччо та Монтоне — ці два полководці стерегли один одного; Франческо спрямував свої амбітні наміри на Ломбардію, Браччо виступив проти Церкви та Неаполітанського королівства.

Перейдімо до того, що трапилося зовсім нещодавно. Флорентійці призначили своїм командувачем Паоло Вітеллі, дуже розважливого чоловіка, котрий набув величезного впливу, будучи спершу просто приватною особою. Ніхто не стане заперечувати, що якби Вітеллі взяв Пізу, то флорентійці виявилися б беззахисними перед ним; якби він перейшов на бік ворога, вони не змогли б із ним впоратися, а утримавши його на своєму боці, були б змушені йому коритися.

Якщо розглянути успіхи венеційців, то побачимо, що їхнє становище було міцним і вони здобули славу, коли діяли самотужки, тобто доти, доки билися на морі, де їхня шляхта й озброєний плебс проявили велику відвагу, але коли вони перейшли до боротьби на суходолі, ці переваги були втрачені і вони перейняли слабкості всієї іншої Італії. Коли венеційці лише починали розширювати свої володіння на материку, вони займали маленьку територію і завдяки власній могутності могли не надто боятися своїх воєначальників. Але коли їхні межі розширилися, а це було при Карманьйолі, їм довелося переконатися, що припустилися помилки. Венеційські війська здобули блискучі перемоги та розгромили герцога Міланського під орудою цього ватажка, але потім він охолов до війни, і венеційцям нічого не залишалося, як його стратити, бо нових звитяг він їм принести не міг, бо не хотів воювати, а звільнити його не було можливості, щоб не втратити вже набутого. Потім командувачами у них були Бартоломео да Берґамо, Роберто да Сан-Северіно, граф Пітільяно й їм подібні, але при них варто було боятися швидше поразок, ніж успіхів, що й підтвердилося при Вайлі, де венеційці за один день втратили все накопичене важкою працею впродовж 800 років. Від найманих загонів можна довго очікувати запізнілих і незначних здобутків, поразки ж вони приносять блискавичні та приголомшливі. Й якщо вже ці приклади привели мене до Італії, де впродовж багатьох років урядували найманці, то хочу трохи повернутися назад, щоб, розглянувши походження та поширення найманих військ, вказати, як виправити ситуацію.

Отже, необхідно звернути увагу на те, що за останній час, як тільки влада імперії стала в Італії слабшати, а папа набув більше світської могутності, країна розділилася на багато держав, бо багато великих міст підняли зброю проти шляхти, яка раніше гнітила містян за підтримки імператора. Церква була прихильною до цих міст, щоб примножити свій світський вплив; в інших містах правителями стали вихідці з громадян. Тому майже вся Італія виявилася поділеною між Церквою та кількома республіками, громадяни яких, як і священики, були незвичні володіти зброєю, тому вони взялися наймати чужинців. Першу популярність наймані війська придбали завдяки уродженцю Романьї Альбериґо да Коньо. Поряд із іншими у нього проходили вишкіл Браччо та Сфорца, котрі свого часу вирішували долю Італії. Після них з’явилися всі інші, хто досі мав під командою наймані загони. В результаті їхніх зусиль Італію спустошив Карл, пограбував Людовік, поставив на коліна Фердинанд та осоромили швейцарці. Звичай, якого дотримувалися всі найманці, бажаючи надати собі більшої ваги, полягав у тому, щоб принизити роль піхоти. Вони потребували цього, бо, не володіючи великими статками та живучи своїм ремеслом, не могли прогодувати велике число піхотинців, а мале не забезпечувало необхідного ефекту. Зате кількість вершників, що давала поживу та повагу, була прийнятною. Справа дійшла до того, що в два­дцятитисячному війську не налічувалося і двох тисяч піших вояків. Крім цього, найманці всіляко намагалися відгородити себе і своїх солдатів від труднощів і небезпек, змагаючись не до смерті та беручи полонених, за яких не вимагали викупу. Вони не влаштовували нічних штурмів, а захисники фортець не влаштовували вилазок; табори не обносили ні ровом, ні парканом; облогу міст взимку не вели. Все це дозволяли їхні військові правила, вироблені, як уже згадувалося, щоб уникнути труднощів і небезпек, і таким чином вони втягнули Італію в рабство та ганьбу.

XIII. Про союзні, змішані та власні війська

До зброї союзників, так само нікчемної, вдаються, звернувшись по допомогу та захист до будь-якої могутньої держави. Так вчинив нещодавно папа Юлій, коли, переконавшись під Феррарою в ненадійності своїх найманих загонів, звернувся по сторонню допомогу: він домовився з іспанським королем Фердинандом, що той надішле йому свої кінні та піші загони. Такі війська можуть бути хорошими та надійними самі по собі, але для того, хто закликав їх, майже завжди небезпечні, бо в разі невдачі ви терпите поразку, а внаслідок успіху опиняєтесь у їхній владі. Хоча прикладів того не злічити в стародавніх історіях, зупинюся все на тому ж свіжому прикладі папи Юлія II, котрий не зміг вигадати нічого гіршого, ніж віддатися в руки чужоземцю, щоб тільки заволодіти Феррарою. Але удача підказала папі третій вихід, щоб йому не довелося пожинати плоди свого кепського вибору, бо хоча його союзники й були розбиті при Равенні, але підійшли швейцарці, котрі здолали переможців, тож, усупереч усім очікуванням понтифіка та спостерігачів, він не потрапив у полон до супротивника, який утік, і не став іграшкою в руках союзників, бо битву виграли інші. Флорентійці, не маючи жодних військових потуг, привели для облоги Пізи десять тисяч французів, завдяки чому постали перед лицем такої небезпеки, про яку не чули й за всю свою бурхливу історію. Константинопольський імператор [23] для боротьби зі своїми сусідами впустив до Греції десять тисяч турків, котрі не захотіли забиратися звідти після закінчення війни, і це призвело до поневолення Греції невірними.

Отже, хто не прагне перемогти, може скористатися послугами такого війська, бо воно набагато небезпеч­ніше за найманців; з ними ваше падіння забезпечено, бо вони єдині та коряться іншим командирам. Найманцям, аби виступити проти вас у разі перемоги, знадобиться більше часу та сприятливий збіг обставин, оскільки вони не творять єдиного цілого і до того ж найняті й оплачені вами. Поставлений над ними командир не зможе миттю набути такої влади, щоб виступити проти вас. Загалом, у найманих загонах варто більше побоюватися боягузтва, а в союзних — відваги.

Тому мудрий державець завжди намагається обійтися без такого війська та спиратися на власне, вважаючи за краще програти зі своєю армією, ніж перемогти з чужою, бо звитяга, здобута чужою зброєю, несправжня. Скористаюся нагодою знову послатися на Чезаре Борджіа та триб його дій. Герцог увійшов до Романьї за допомогою союзних військ і привів туди французів, із якими зайняв Імолу та Форлі. Але, беручи до уваги підступність такої братії, він звернувся до найманців, вважаючи, що вони становлять меншу небезпеку; відтак узяв до себе на службу Орсіні та Вітеллі. Надалі, переконавшись по діях цих військ, що вони ненадійні, віроломні та небезпечні, він розправився і з ними й узявся набирати власні загони. Про відмінність між першими та другими легко судити за тією різницею, з якою ставилися до герцога, коли у нього були лише французи, коли йому служили Орсіні та Вітеллі і коли він став розпоряджатися власними вояками; вплив герцога стрімко наростав і ніколи його не поважали так, як із тієї миті, коли він став повновладним господарем власної армії.

Я не хотів відступати від нещодавніх італійських прикладів, tamen не можу промовчати про Гієрона Сиракузького, правителя, про котрого вже згадував. Як я вже казав, сиракузці обрали його командувачем війська, і він одразу ж збагнув нікчемність найманців, котрі нагадували наших італійських кондотьєрів. Оскільки неможливо було ні утримувати їх, ні відпустити, Гієрон звелів перебити їх усіх, і після цього вже боровся винятково за допомогою своїх власних солдатів. Хочу також згадати один епізод зі Старого Заповіту, який стосується подібного випадку. Коли Давид запропонував Саулові вирушити на поєдинок із Голіафом, філистимлянином, котрий викликав на поєдинок, Саул, аби підбадьорити Давида, озброїв його власними обладунками, але, примірявши їх, той відмовився, кажучи, що вони йому тиснуть, і вважав за краще вийти на ворога зі своїми пращею та кинджалом.

Зрештою, чужа зброя звалюється на вас самого, починає бути тягарем й обмежує у діях. Карл VII, батько короля Людовіка XI, котрий завдяки своєму щастю та хоробрості звільнив Францію від англійців, перейнявся зазначеною необхідністю мати власне військо та створив у своєму королівстві особливі загони піхоти та кінноти. Його син, король Людовік, розпустив піше військо і став наймати швейцарців, припустившись помилки, підхопленої іншими, в чому можна переконатися зараз, що стало причиною нещасть цього королівства. Піднявши швейцарців, король знизив боєздатність всієї своєї армії, адже піхоту розпустив, а кавалерію прив’язав до чужої зброї, бо, звикнувши битися разом зі швейцарцями, вона вже й не думала про те, щоб перемагати без них. Унаслідок цього французи не можуть встояти проти швейцарців і без їхньої допомоги не наважуються вступити в битву з іншими. Таким чином, французька армія є змішаною, почасти найманою та частково національною; таке військо загалом набагато краще за просто наймане або просто допоміжне, але гірше за цілком власну армію. Обмежуся поданим прикладом, адже Французьке королівство було б непереможним, якби постулати Карла були розвинені або збережені. Але люди зі своєю нерозсудливістю пускаються в привабливі спочатку авантюри, не помічаючи отрути, яку приховують під зовнішньою оболонкою, як я казав раніше про сухотну лихоманку.

Той, хто не може розпізнавати зло, що загрожує державі при його зародженні, не може вважатися справді мудрим, а притаманне це небагатьом. І якщо розглянути першопричину падіння Римської імперії, то виявиться, що вона криється в моменті, коли до римської армії стали вербувати ґотів. Звідси й почалося ослаблення могутності імперії, й уся відібрана у римлян відвага переходила до варварів. Отже, висную, що без власних збройних сил жоден принципат не може почуватися в безпеці та залежатиме від примх долі, не маючи хоробрості, що боронить його від неприємностей. Мудрі люди завжди дотримувалися тієї думки, quod nihil sit tam infirmum aut instabile quam fama potentiae non sua vi nixa [24]. До власних військ відносяться ті, що складаються з ваших підданців, співгромадян або ставлеників; усі інші належать до союзних або найманих. Спосіб же заснувати власне військо відшукати неважко, вникаючи в настанови чотирьох діячів, названих мною раніше, і розглянувши, яких правил дотримувалися щодо війська Філіпп, батько Александра Великого, а також багато інших володарів і республік, чиїм правилам я і доручаю себе цілком.

XIV. Про те, що личить державцю щодо військової справи

Отже, володар не повинен мати інших прагнень і турбот, не може вправлятися в іншому мистецтві, крім військової справи, її становленні та вивченні, бо це єдине мистецтво, притаманне тому, хто править. Переваги військового мистецтва такі, що воно не лише оберігає природжених володарів, але часто виштовхує приватних осіб на цю найвищу сходинку. І навпаки, можна помітити, що ті правителі, котрі більше думали про розваги, ніж про битви, позбулися своїх володінь. Головною ж причиною таких втрат є нехтування згаданим мистецтвом, у той час, як причиною набуття влади буває накопичений досвід.

Франческо Сфорца, будучи озброєним, із простого громадянина став герцогом Міланським, а його сини, котрі уникали бойових мистецтв, зазнали зворотного перетворення. Адже залишаючись беззбройним, поряд із іншими лихами на вас чекають небезпеки бути зневаженим, а це одна з тих ганебних речей, яких державець, як буде сказано пізніше, має остерігатися. Між людиною озброєною та неозброєною немає жодного порівняння, це суперечить аргументам розуму, щоб перший корився другому, як і те, щоб беззбройний був у безпеці серед озброєних слуг. Нехтування в одному та підозри в іншому не дозволяють їм діяти у згоді. Тому державець, котрий не тямить у військовій справі, крім інших нещасть, як ми сказали, не зможе викликати повагу у своїх солдатів і довіряти їм.

Тому правитель ніколи не повинен відвертати своїх поглядів від військового мистецтва, і в мирний час вправлятися в ньому треба навіть більше, ніж у воєнний, а цього можна досягти двояко: або шляхом дій, або шляхом роздумів. У першому випадку, крім підтримки твердої дисципліни та бойового вишколу у війську, державець повинен постійно їздити на полювання і при цьому привчати своє тіло до незручностей, а також вивчати природу місцевості, щоб знати, де вона підіймається догори, де спускається на долину, наскільки простягаються рівні місця й які особливості річок і боліт; все це необхідно примічати напрочуд старанно. Ці знання можуть стати в нагоді подвійно. По-перше, вони дозволяють ознайомитися зі своєю країною та найкращим чином підготуватися до її захисту; потім, завдяки вивченню цих місць і отриманим тут навичкам, легше збагнути інші, в яких доведеться провадити розвідку, адже пагорби, долини, поля, річки та болота, що зустрічаються, наприклад, у Тоскані, мало відрізняються від тих, що розташовані в інших краях, тому, вивчивши рельєф однієї області, можна без труда перейти до інших. Державець, котрий не має таких знань, позбавлений найпершого навику, необхідного командиру, бо такі заходи навчають знаходити ворога, розбивати табір, переміщати військо, влаштовувати битви й осаджувати міста з перевагою на своєму боці.

Поряд із іншими перевагами, якими письменники наділяли лідера ахейців Філопемена, його хвалили за те, що в мирний час він не думав ні про що інше, як про військові дії, і, буваючи в сільській місцині з друзями, часто зупинявся та задавав їм запитання: «Якби ворог перебував на тому пагорбі, а ми з нашим військом тут, у кого з нас була б перевага? Як можна було б увійти з ним у зіткнення, зберігаючи бойовий стрій? Що нам вартувало б зробити, якби ми захотіли відступити? Якби відступили вони, яким чином ми мали б їх переслідувати?». Попутно пропонував їм для обговорення різні події, які можуть статися у війську. Вислухавши думки своїх приятелів, Філопемен висловлював власну та підкріплював її доказами. Таким чином, після цих постійних міркувань жодне становище не могло виявитися для нього безвихідним, коли він був перед військом.

Що ж стосується розумових вправ, то правителю треба читати історичну літературу і в ній звертати увагу на вчинки видатних людей, придивлятися до того, як вони поводилися на війні, досліджувати причини їхніх перемог і поразок, щоб наслідувати перших та уникати останніх, але насамперед чинити так, як у минулому певні видатні люди, котрі обирали собі взірцем прославлених і знаменитих попередників, вчинки і подвиги яких вони намагалися в усьому наслідувати. Так, кажуть, що Александр Великий наслідував Ахілла, Цезар — Александра, а Сци­піон — Кіра. Хто прочитає життєпис Кіра, складений Ксенофонтом, той побачить, наскільки прославило Сципіона це його уподібнення Кіра й як збігаються цнотливість, ввічливість і щедрість Сципіона з тим, що пише про Кіра Ксенофонт. Мудрий державець має діяти таким чином і в спокійний час ніколи не вдаватися до неробства, а витрачати його на набуття навичок, якими можна буде скористатися за сприятливих обставин, із тим, щоб бути готовим протистояти примхам долі.

XV. Про те, за що хвалять або засуджують людей, особливо правителів

Тепер нам залишилося переконатися, якої пове­дінки повинен дотримуватися державець щодо підданців і друзів. А позаяк я знаю, що багато писали про це, то не впевнений, що не буду виглядати самовпевненим, узявшись за перо, бо, міркуючи на цю тему, я найбільше не погоджуюся з іншими. Але оскільки маю намір написати щось корисне для того, хто здатен це второпати, мені здалося правильнішим дотримуватися справжньої, а не уявної правди речей. Республіки та князівства, про які собі щось уявляють, насправді небачені та нечувані, адже між тим, як люди живуть, і тим, як вони мали б жити, величезна різниця, і хто залишає те, що робиться, заради того, що повинно робитися, швидше за все готує собі погибель, ніж порятунок, адже людина, котра бажає творити лише добро, неминуче загине серед стількох далеких до добра. Тому володарю, котрий хоче зберегти свою владу, необхідно навчитися бути недобрим і користатися з цього умінням у разі потреби.

Однак залишу уявних правителів і, перейду до справжніх, відтак скажу, що всім людям, кого оцінюють, а особливо державців, котрі стоять вище за інших людей, приписують певні чесноти, які викликають похвалу або осуд. Так, одного вважають щедрим, іншого — скупим, якщо взяти тосканську назву (бо по-нашому жадібний — це і той, хто зазіхає на чуже, а скупим називаємо того, хто занадто неохоче користується своїм); когось вважають схильним до добродійності, когось — до здобутків; когось жорстоким, когось жалісливим; одного віроломним, іншого вірним; одного зніженим та боягузливим, іншого лютим і відважним; одного людяним, іншого пихатим; одного закоханого в розкоші, іншого — в цноту; одного чесним, іншого хитрим; одного впертим, іншого поступливим; одного серйозним, іншого легковажним; одного побожним, іншого невіруючим тощо. І я знаю, кожен оголосить, що для державця похвально найбільше — дотримуватися згаданих чеснот, тобто тих, які вважають хорошими, але оскільки неможливо ні мати, ні дотримуватися їх цілком, бо цього не дозволяють умови людського існування, краще бути достатньо розсудливим, щоб уникнути лихої слави тих вад, які можуть відібрати в нього державу, й остерігатися тих, що не такі небезпечні, якщо це можливо. Якщо ж це неможливо, то на них і не варто звертати особливої уваги. Тим більше непотрібно хвилюватися про лиху славу вад, не впадаючи в які важко врятувати державу, бо якщо як слід усе розглянути, знайдеться щось, що видасться чеснотою, але провадить до загибелі, і щось, що здасться хибою, наслідуючи яку, можна досягти безпеки та добробуту.

XVI. Про щедрість та ощадливість

Отже, починаючи з першої з раніше згаданих чеснот, скажу, що було б дуже добре вважатися щедрим, проте докладені для цього зусилля завдадуть вам шкоди, бо вжита з гідністю, як і має бути, щедрість залишиться нікому не відомою, і ви не уникнете при цьому нарікань у скупості. Якщо ж ви хочете зберегти серед людей славу щедрого, то не варто нехтувати жодною надмірністю, відтак державець, котрий діє таким чином, витратить на такі заходи всі свої здобутки й урешті-решт буде змушений, намагаючись зберегти за собою славу щедрого, надміру обтяжити своїх підданців та обкласти їх важкими податками, вдаючись до всіх хитрощів, щоб вициндрити гроші. Це викличе до нього ненависть у народі, а бідність — зневагу оточення, тому, нагородивши своєю щедрістю небагатьох, розгнівавши через неї більшість, цей володар дорого заплатить при перших же труднощах і буде смертельно ризикувати за першої ж небезпеки. Але якщо, передбачаючи це, він захоче повернути назад, його одразу ж звинуватять у скупості.