Державець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Таким чином, якщо вже правитель, не завдаючи собі шкоди, не може вдаватися до щедрості так, щоб про це знали всі, то, бажаючи бути розсудливим, він не повинен заробити собі слави скупердяя, бо з часом його все одно стануть вважати щедрим, бачачи, що він вдовольняється, завдяки своїй ощадливості, власними прибутками. Він може захиститися від загарбників, може виступити в похід, не обтяжуючи народ податками, і тим самим проявить свою щедрість до всіх тих, у кого він нічого не відбирає, а їх — незліченна безліч, і скупість щодо тих, кому нічого не дає, котрих зовсім небагато. У наш час великі вчинки на наших очах робили лише ті, кого вважали скупими; всі інші загинули. Папа Юлій II скористався славою щедрого, щоб зійти на престол, але коли йому довелося воювати, він і не думав про збереження цієї слави. Теперішній король Франції [25] вів свої війни, не оподатковуючи підданців особливим податком, бо спромігся на додаткові витрати завдяки своїй багаторічній ощадливості. Пануючий король Іспанії не витримав би стількох кампаній і не здобув стількох перемог, якби вважався щедрим.

Тому державець, котрий не хоче грабувати своїх підданців, ставати беззахисним, жебраком і зневаженим, не бути вимушеним вдаватися до хижацтва, не повинен перейматися прізвиськом скупердяя, бо це один із тих чинників, що дозволяють йому правити. Якщо ж хтось заперечить, що Цезар завдяки своїй щедрості став верховним правителем, а багато інших, хто був і кого вважали щедрими, досягли найвищих рівнів, то відповім: або ви вже державець, або ж іще перебуваєте на шляху до цього титулу. У першому випадку щедрість шкідлива, у другому вважатися щедрим якраз і треба. Цезар був одним із тих, хто прагнув утвердити свій принципат у Римі, але якби після того він залишився живим і не стримав свої апетити, його влада опинилася б під загрозою. Якщо ж мені скажуть: було багато правителів, котрі прославилися як надзвичайно щедрі і зі своїми військами здійснили великі подвиги, то відповім: державець може витрачати або добро своїх підданців і своє власне, або чуже; в першому випадку йому слід бути помірним, у другому ж його щедрість не обмежує ніщо. Той володар, котрий виступає зі своїм військом і поповнює свої кошти за рахунок трофеїв, грабунку та викупів, користується чужим, і йому не обійтися без зазначеної щедрості, бо в іншому випадку солдати за ним не пішли б. А те, що не належить ні вам, ні вашим підданцям, можна вільно роздавати направо та наліво, як це робили Кір, Цезар і Александр, бо витрачання чужого добра не зменшує поваги до вас, а лише збільшує її. Шкідливо однак витрачати своє власне. Немає нічого марнотратнішого, ніж щедрість, адже, вдаючись до неї, ви все більше втрачаєте цю здатність і стаєте або бідним, або зневаженим, або, за спроби уникнути злиднів, жадібним і всім ненависним. А серед того, чого повинен остерігатися володар, перебувають ненависть і презирство; щедрість же призводить і до того, і до іншого. Таким чином, мудріше вдовольнятися званням скупердяя, яке тягне за собою лиху славу, але не ненависть, ніж заради прославлення власної щедрості бути змушеним уславитися хижаком, що накличе на вас і осуд, і ненависть.

XVII. Про милосердя, жорстокість і про те, що краще: більше вселяти любов, ніж страх, чи навпаки

Переходячи далі до інших із раніше згаданих чеснот, скажу, що кожен державець повинен прагнути того, щоб його вважали милосердним, а не жорстоким, проте він має остерігатися, щоб не перетворити цю ґречність на зло. Чезаре Борджіа вважали жорстоким, проте його жорстокість відновила лад у Романьї, об’єднала її, повернула їй мир і злагоду. й якщо гарненько помізкувати, то він вчинив набагато милосердніше, ніж флорентійський люд, який залишив Пістою, яку роздирала смута, діяти самостійно, заради того, щоб уникнути підозри в жорстокості. Тому правителю не варто піклуватися про лиху славу жорстокого, якщо він хоче утримати своїх підданців у єдності та покорі, бо, покаравши для страху небагатьох, він проявить набагато більше милосердя, ніж ті, хто з надміру любові до ближнього не наважуються впокорити бунтівників, що може спричинити грабунки й убивства. Адже смута завдає шкоди всьому суспільству, а вироки, які виголошують володарі, спрямовані проти окремих осіб. Але серед усіх правителів новому державцю неможливо уникнути звинувачень у жорстокості, оскільки нову владу оточує безліч небезпек. Так, Верґілій промовляє устами Дідони: Res dura, et regni novitas me talia cogunt moliri, et late fines custode tueri [26].

Проте такий державець не повинен бути легковірним і швидким на розправу, адже у страху очі великі, тому краще діяти помірковано, зберігаючи розсудливість і людяність, щоб надмірна довірливість не обернулася в необережність, а надмірна підозрілість не зробила його правління нестерпним.

Тут виникає суперечливе запитання: що краще — щоб вас любили, чи боялися. Відповіддю є те, що бажане і те й інше, але позаяк важко поєднувати в собі обидва ці надбання, набагато надійніше вселяти страх, ніж любов, якщо вже доводиться вибирати одне з них. Адже про людей узагалі можна сказати, що вони діють напоказ, втікають від небезпеки, жадібні до наживи. Коли робите їм добро, вони навік ваші, готові пожерт­вувати за вас життям, майном і дітьми — якщо, як уже було сказано, потреби в цьому не передбачається. При першому ж прояві їх наче вітром здуло. І володар, котрий цілком ґрунтується на людських обіцянках і не шукає собі іншої опори, гине, бо друзів, котрих можна придбати за гроші, легко купувати, але на них не можна покластися, і в потрібний час вони нічого не варті. Людям легше образити того, хто діє добром, ніж того, хто вселяє страх, бо любов підтримується вдячністю, про яку люди, внаслідок своїх поганих нахилів, забувають за першої ж слушної для себе нагоди. Страх же полягає в застереженні бути покараними, він ніколи не покидає. При всьому цьому правитель мусить навіювати страх таким чином, щоб, не розраховуючи на любов, уникнути й ненависті, бо дуже навіть можна бути грізним і водночас не бути ненависним. Для цього достатньо утримуватися від посягань на майно своїх підданців і співгромадян і на їхніх жінок, а якщо все ж доведеться завдати комусь кровної образи, то робити це за наявності належного виправдання й очевидної причини. Але найголовніше — не можна зазіхати на чуже майно, бо люди швидше забудуть про смерть батька, ніж про втрату спадщини. Крім цього, причина для конфіскації завжди знайдеться, і той, хто стане жити за рахунок грабунку, завжди знайде привід накласти лапу на чужу власність. І навпаки — коли причин для особистих образ набагато менше, зважитися на них не так легко. Але коли державець займається військом і командує безліччю вояків, краще взагалі не звертати уваги на звинувачення в жорстокості, без яких ніколи не вдавалося підтримувати в війську єдність і боєздатність. До дивних вчинків Ганнібала зараховують такі: в його величезному війську, що складалося з безлічі різноплемінних людей, набраних у чужих землях, ніколи не виникало міжусобиць чи заколотів, як у сприятливих, так і в важких обставинах. Це можна приписати лише його нелюдській жорстокості, яка, в поєднанні з іншими військовими талантами, завжди змушувала вояків поважати та боятися командувача, а якби він не був жорстоким, навіть усіх його чеснот забракло б для цього. Та недалекоглядні письменники, захоплюючись згаданою дисципліною, засуджують її головну причину. А те, що інших здобутків недостатньо, можна бачити на прикладі діяча, незвичайного не лише для свого часу, але й усієї історії людства — Сципіона, проти котрого в Іспанії збунтувалося його ж військо. Це сталося лише через його надмірну поблажливість, через яку в солдатах вкоренилася розбещеність, несумісна з військовою дисципліною. Фабій Максим [27] звинуватив у цьому Сципіона в Сенаті та назвав його згубником римської армії. Локрянці, сплюндровані одним із легатів Сципіона, не змогли помститися, а сам легат нічим не заплатив за свою зухвалість, і причина всього цього — м’якість натури Сципіона, тож один із його захисників у Сенаті казав, що є люди, котрим легше не помилятися, ніж виправляти помилки. Природа Сципіона мала б згодом похитнути його славу та популярність, якби він, командуючи військом, дав йому волю; але позаяк він підпорядковувався Сенату, небезпечні кути non solum були згладжені, й принесли йому славу.

Отже, повертаючись до питання про любов і страх, висную, що оскільки відчувати любов залежить від самих людей, а страх — від державця, мудрий правитель має спиратися на те, що в його владі, а не у владі інших, тому йому варто лише докласти зусиль, щоб уникнути ненависті, як було сказано раніше.

XVIII. Яким чином державцям необхідно тримати слово

Наскільки схвально для державця тримати слово та діяти з чистим серцем, без хитрощів, розуміє кожен. Проте досвід нашого часу засвідчує, що здійснили великі справи саме ті володарі, котрі мало піклувалися про те, щоб тримати слово, і вміли дурити людей своїми вивертами. Врешті-решт вони таки брали гору над тими, хто сподівався на чесність.

Тому необхідно знати, що можна боротися двома способами: спираючись на закон або за допомогою насильства. Перший застосовують люди, а другий — дикі тварини, та позаяк першого часто буває недостатньо, доводиться вдаватися до другого. Тому державець повинен вміти наслідувати і звіра, і людину. Цю пораду завуальовано давали правителям стародавні письменники, котрі повідомляють, що Ахілл і багато інших майбутніх старовинних правителів були віддані на вишкіл кентаврові Хірону, який мав їх ростити та виховувати. А мати наставником наполовину звіра та наполовину людину означає для володаря не що інше, як необхідність користуватися природою і того, й іншого, бо за допомогою однієї з них довго неможливо протриматися.

Й якщо державцю доводиться володіти мистецтвом наслідування звірам, він повинен обрати з них лева та лисицю, хоча лев не захищений від пасток, а лисиця — від вовків. Тому потрібно бути лисицею, щоб уникнути пасток, і левом, щоб налякати вовків. Ті, хто прагне лише одного лева, цього не тямлять. Розважливий правитель не може і не повинен бути вірним обіцянці, якщо це обертається проти нього і зникли причини, що спонукали його дати слово ґонору. Якби всі люди були добрими, це була б погана порада, але позаяк вони схиляються до зла і не будуть вірними вам, то немає й потреби бути вірним їм. Досі в усіх володарів було в надлишку законних причин, щоб виправдати порушення обіцянки. Можна було б назвати незліченні сучасні приклади та показати, скільки мирних угод, скільки зобов’язань було порушено та знецінено через невірність правителів, — хто з них краще використовував лисячу натуру, тому завжди щастило більше. Але потрібно гарненько приховувати такі вчинки, бути великим облудником і лицедієм. Люди ж настільки щиросердні та настільки поглинені життєвими турботами, що брехун завжди знайде того, хто дасть себе одурити.

Не хочу промовчати про один зі свіжих прикладів. Александр VI не займався нічим іншим і не думав ні про що, крім того, щоб дурити людей, і завжди знаходив, із ким таке вчинити. Не було людини, котра б із більшим завзяттям наполягала на своїх твердженнях і підкріплювала їх якнайсильнішими клятвами і водночас менше з ними рахувалася; проте вся брехня вдавалася йому ad votum [28], бо на таких світських справах він розумівся.

Таким чином, державцю немає потреби мати всі раніше описані чесноти, достатньо лишень, щоб здавалося, що вони у нього є. Наважуся навіть сказати, що за постійної їхньої присутності та дотримання вони стають шкідливими, а коли здається, що вони є, — корисними. Так, потрібно здаватися милосердним, вірним, людяним, побожним і щирим — і бути таким, але треба підготувати свій дух до того, щоб за необхідності мати змогу і вміти стати протилежним. І треба збагнути, що лідер держави, особливо новий, не може дотримуватися всього, за що людей вважають хорошими, і буває часто змушеним в ім’я порятунку держави діяти проти віри, проти милосердя, проти людяності та проти релігії. Однак його плани мають коритися волі мінливого вітру долі і, як я сказав уже раніше, не відхилятися від добра, але вміти приступити й до необхідного зла.

Отже, державець має подбати про те, щоб із його вуст не злітало жодного слова, яке б не було сповнене п’ятьох раніше згаданих чеснот, і щоб тим, хто бачать і чують його, здавалося, що він — саме втілення милосердя, вірності, щирості, людяності та добродійства. І немає нічого кориснішого, ніж показово володіти цією останньою чеснотою. Люди загалом більше вірять погляду, ніж дотику, бо бачити може кожен, а торкнутися — ні. Кожен бачить, чим ви здаєтеся, і мало хто розуміє, хто ви насправді, але ці дехто не зважаться виступити проти думки більшості, на чиєму боці виступає велич держави, тому в діях всіх людей, а особливо державців, котрі нікому не підсудні, вба­чають результат. Нехай правитель переможе та збереже державу: засоби завжди визнають гідними, і кожен стане їх хвалити, адже юрба поглинена видимістю та результатами дій, а на світі всюди є лише натовп, і думка небагатьох має вагу, коли більшості немає на що опертися. Один із державців нашого часу, котрого незручно називати, тільки і проповідує, що вірність і мир, хоча сам — заклятий ворог і того, й іншого. й якби він дотримувався своїх закликів, то давно по­збувся б і свого впливу, і власності.

XIX. Як уникати ненависті та зневаги

Оскільки я вже розповів про найважливіші чесноти зі згаданих раніше, інші хочу обговорити коротко, виходячи з того загального положення, що керівник держави, як почасти вже згадувалося, повинен подбати про те, щоб уникнути вчинків, які можуть викликати ненависть або презирство, й, уникаючи їх, доб’ється свого, інші ж докори не становитимуть для нього небезпеки. Ненависть до володаря, як я вже сказав, найчастіше викликають його жадібність та посягання на дружин і майно підданців, від чого необхідно утримуватися. І якщо у більшості людей не відбирають ні честі, ні майна, вони задовольняються цим, і залишається лише впоратися з претензіями меншості, що неважко стримати багатьма способами. Презирство на володаря накликають мінливість, легковажність, зніженість, боягузтво та нерішучість — цих підводних каменів володар має остерігатися найбільше та намагатися надати своїм діям величі, зухвалості, ґрунтовності та міцності, своїх рішень у приватних справах підданців дотримуватися неухильно і так себе поставити, щоб ніхто навіть не думав одурити його або збити з пантелику.

Правитель, котрий зміцнив про себе таку думку, користується повагою, а проти шанованих державців рідко влаштовують змови, і рідко нападають на того, кого вважають видатним і шанованим своїми підданцями. Адже володарю можуть загрожувати дві небезпеки: одна — зсередини, що походить від підданців, а друга — ззовні, пов’язана із сусідніми державами. Зовнішню небезпеку можна попередити за допомогою надійного війська та хороших союзників, а хто має надійне військо, у того завжди будуть хороші союзники. Внутрішній же спокій, якщо тільки не виникне змова, завжди буде непохитним, якщо буде непорушним зовнішній; і навіть якщо зовнішній спокій буде порушено, коли володар живе та діє за вказаними мною правилами і не опускає рук, він завжди витримає будь-який натиск, як спартанець Набіс, про котрого я розповідав. Що стосується підданців, то, поки із зовнішніми справами все гаразд, варто боятися лише таємних змов, від яких володар може убезпечитись, уникаючи ненависті та презирства, і живучи у злагоді з народом, чого необхідно домагатися, як докладно йшлося раніше. Один із найдієвіших засобів проти змов полягає в тому, щоб не вселяти загальної ненависті, бо вбивством державця змовники наміряються догодити народу. Якщо ж вони на це не сподіваються, навряд чи наважаться на такий вчинок, бо на цьому шляху їх чекають численні завади. Досвід засвідчує, що з безлічі змов лише одиниці увінчалися успіхом. Змовник не може діяти самостійно, а товаришами йому слугують лише ті, кого він вважає невдоволеними. Розкривши перед таким невдоволеним свої наміри, даєте йому причини покращити своє становище, бо він може очікувати для себе явних вигод від вашого визнання. Бачачи, з одного боку, суцільний зиск, а з іншого — небезпеки та хибний результат, він не зрадить, лише будучи вашим відданим приятелем або заклятим ворогом володаря. Щоб пояснити коротше, скажу, що на боці змовника — страх, підозрілість, жах кари, що загрожує йому, а на боці державця — велич влади, закон, підтримка його прихильників і держава. І якщо до всього цього додається народна любов, навряд чи нерозсудливість підштовхне когось до змови. Адже якщо зазвичай небезпеки чекають змовника до реалізації злочину, то в цьому випадку та після скоєння злочину йому ніде буде сховатися внаслідок ворожості народу.

Щодо цього можна подати безліч прикладів, але хочу обмежитися одним, що стався ще на пам’яті наших батьків. Мессір Аннібале Бентивольо [29], колишній володар Болоньї та дідусь теперішнього мессіра Аннібале, загинув від рук змовників Каннескі, й єдиним його спадкоємцем залишався мессір Джованні, котрий тоді ще сидів у пелюшках. Однак одразу ж після вбивства народ повстав і перебив усіх Каннескі. Причиною стала прихильність народу, якою користувався тоді дім Бентивольо; і ця прихильність була настільки вагомою, що болонці, зважаючи на відсутність після смерті Аннібале відповідних правителів, вирушили до Флоренції, де, як з’ясувалося, жив один із представників роду Бентивольо, котрого до того ж вважали сином коваля, і доручили цьому чоловікові владу в своєму місті. І він користувався нею доти, доки мессір Джованні не досягнув прийнятного для правителя віку.

Відтак висную, що керівник держави не повинен турбуватися про змови, поки народ його любить, але якщо народ ворожий і ненавидить свого володаря, останньому доводиться боятися всіх і кожного. Правильно влаштована держава та мудрі правителі докладали всіх зусиль до того, щоб не доводити до межі ґрандів і жити з народом у мирі та злагоді, бо в цьому полягає одна з найважливіших турбот державця.

Серед добре влаштованих і керованих у наш час королівств назвемо Францію, яка має безліч прекрасних установ, що забезпечують свободу та безпеку короля. Найперше це стосується парламенту та його впливу. Організатор цього королівства, пам’ятаючи про амбіції та свавілля шляхти і з наміром одягнути на неї вуздечку, а з іншого боку, знаючи про загальну ненависть до ґрандів, викликану страхом, і бажаючи убезпечити їх, не став обтяжувати цим короля, щоб не викликати на нього нарікань з боку ґрандів за слабкість до народу і з боку популярів [30] — за потурання ґрандам, відтак звернувся до третейського судді, котрий без шкоди для короля звалив би ґрандів і допомагав низам. Важко уявити розумніший або повніший лад, щоб убезпечити короля та королівство. Звідси можна отримати ще одну корисну пораду: доручення, що накликає неприязнь, володарю краще давати іншим, а добро вершити самому. І знову висную, що керівник держави повинен поважати ґрандів, але остерігатися ненависті народу.

Якщо звернутися до життя та смерті декотрих римських імператорів, імовірно, комусь здасться, що є приклади, які суперечать моїй думці, бо багато з них жили гідно та виявили велику силу духу, але тим не менш позбулися влади в результаті змови своїх людей. Бажаючи відповісти на ці заперечення, розгляну схильності декотрих імператорів і назву причини їхнього краху, не відступаючи від поданих мною міркувань. При цьому частково зупинюся на подіях, що звернули на себе увагу в історії того часу. Обмежуся лише тими імператорами, котрі змінювали один одного на троні, від Марка-філософа до Максиміна. Це — Марк, його син Коммод, Пертинакс, Юліан, Север, його син Антоній Каракалла, Макрін, Ґеліоґабал, Александр і Максимін. Передусім необхідно зауважити, що якщо іншим володарям протистояли лише амбіції ґрандів і неприборканість народу, то римські імператори зіткнулися з третім типом труднощів — вони мали рахуватися з жорстокістю та жадібністю солдатів. І труднощі ці були такими, що призвели до падіння багатьох, бо нелегко догодити водночас і солдатам, і народу. Адже народ вважав за краще мир, отже, уподобав лагідних володарів, вояки ж любили войовничих володарів, а також жорстоких, лютих і хижих. І ці останні схильності мали зганяти на народі, щоб подвоїти платню солдатам і дати вихід їхній жадібності та жорстокості. Все це призвело до того, що імператори, котрі не мали природних чи набутих чеснот, які дозволили б їм приборкати і народ, і військо своїм впливом, завжди закінчували кепсько. Більшість із них, особливо ті, хто були новаками при владі, усвідомлюючи протилежність виголошених вимог, воліли запобігати перед військовими, нехтуючи образами, які завдавали простолюду. До цього змушувала необхідність, бо якщо володар не може застрахуватися від чиєїсь ненависті, то повинен намагатися захистити себе від загальної ненависті. Якщо ж і цього не можна добитися, то треба всіляко уникати ненависті з боку найпотужніших груп. І ось ті імператори, котрі, не маючи міцного коріння, потребували особливої підтримки, схилялися більше до солдатів, ніж до народу, що, однак, могло піти їм не лише на користь, але і на шкоду, залежно від того, як вони могли себе поставити з військом. В силу цих причин вийшло так, що Марк, Пертинакс та Александр, котрі дотримувалися в житті поміркованості, як поборники справедливості, чужі для жорстокості, поблажливі та людяні, — всі, крім Марка, закінчили свої дні дуже сумно.

Лише Марк жив і помер у пошані, бо отримав владу iure hereditario [31] і не був зобов’язаний нею ні солдатам, ні народу; до того ж, маючи багато чеснот, що викликали до нього повагу, під час свого правління він завжди утримував і народ, і військо в належних шорах, ніколи не піддаючись ненависті або презирству. Пертинакс, без сумніву, був обраний імператором усупереч волі солдатів, котрі звикли до безпутного життя при Коммоді і не бажали миритися з правилами ґречності, які нав’язував їм Пертинакс. Таким чином, останній викликав ненависть, що поєдналася ще й з презирством до його літнього віку, що й призвело до загибелі імператора вже на самому початку його царювання.

Тут варто зауважити, що ненависть можна накликати на себе як за допомогою добрих справ, так і поганих, тому, як я вже казав раніше, бажаючи зберегти за собою владу, володар часто змушений бути недобрим, адже якщо сукупність народу, або солдатів, або ґрандів, в яких існує потреба, щоб утриматися при владі, зіпсована, необхідно потурати її настроям, щоб догодити їй, і тоді добрі справи для вас є згубними. Але перейдімо до Александра, добросердя якого було настільки великим, що серед інших похвал стверджували, ніби за 14 років його перебування при владі жодного разу нікого не стратив без суду. Проте він накликав на себе презирство тим, що його вважали людиною зніженою та знаряддям у руках матері, тому у війську виникла змова проти нього, і його порішили.

Переходячи тепер, навпаки, до переваг Коммода, Севера, Антонія Каракалли та Максиміна, ви переконає­теся в їхній жорстокості та жадібності. Щоб догодити солдатам, вони не гребували жодним зі злочинів, які можна було здійснити щодо народу; й усі вони, крім Севера, скінчили зле. Север же мав таку відвагу, що хоча й гнобив народ, але, спираючись на підтримку солдатів, правив завжди чинно, бо його непересічні чесноти викликали таке здивування серед народу та вояків, що перший був приголомшений і перебував quodammodo [32] в заціпенінні, а другі були задоволені та шанобливі. І позаяк вчинки цього імператора були видатними для нового володаря, хочу коротко продемонструвати, наскільки успішно він умів поєднувати в собі схильності лева та лисиці, яких, як я казав, володарю необхідно наслідувати. Коли Север переконався в нікчемності імператора Юліана, він схилив військо, що перебувало під його орудою в Славонії, податися до Риму, щоб помститися за смерть Пертинакса, котрого закатрупили преторіанці. І під цим приводом, не виявляючи жодних претензій на владу, він виступив із військом на Рим та опинився в Італії раніше, ніж туди прийшла звістка про його похід. Після вбивства Юліана Сенат у Римі зі страху обрав Севера імператором. Встановивши цим початок своєї влади, він мав для того, щоб зміцнити її, впоратися з двома проблемами: в Азії, де імператором себе проголосив Ніґер, котрий очолював тамтешнє військо, і на заході, де до влади примірявся Альбін. Север вважав боротьбу відразу з обома небезпечною, тому вирішив напасти на Ніґера, а Альбіна одурити. Він написав останньому, що Сенат обрав його імператором і він хоче розділити цю гідність із Альбіном, котрому посилає титул цезаря і за рішенням Сенату оголошує його своїм співправителем; усьому цьому Альбін повірив. А коли Север переміг, розправившись з Ніґером і повернувши спокій на сході, після повернення до Риму став скаржитися в Сенаті на Альбіна, котрий замість подяки за отриману від нього владу підступно намагався готувати замах на Севера, тому останній був змушений вирушити та покарати його. Север виступив у Францію, де відібрав у Альбіна і владу, і життя.

Отже, пильно розбираючи вчинки Севера, можна виявити, що він діяв як найлютіший лев і найхитріша лисиця, а оточення поважало та боялося його. Військо, своєю чергою, не мало до нього ненависті, тому не дивно, що цей новак зумів утримати за собою імператорську владу: величезний авторитет захищав Севера від тієї ненависті, яка могла народитися в народі внаслідок його зловживань. Син Севера Антонін також був наділений видатними чеснотами, що вражали народ та прихиляли до нього вояків, бо він був привчений до військової справи, не боявся поневірянь, був невибагливий в їжі та цурався розкошів; це забезпечило йому любов усього війська. Однак його кровожерна жорстокість призвела до того, що, перебивши більшу частину жителів Риму й усіх жителів Александрії, не кажучи вже про окремих осіб, він став ненависний усім, бо жахав навіть своїх близьких, тому й загинув від руки одного з центуріонів посеред власного війська. Зауважимо, що таких замахів, які влаштовують одержимі такою ідеєю особи, володарі уникнути не можуть, бо на це може зважитися кожен, хто не боїться смерті; але такі випадки дуже рідкісні і тому менш небезпечні. Не варто хіба завдавати важких образ будь-кому зі слуг або близьких, хто входить до почту, про що не подумав Антонін, котрий віддав на ганебну смерть брата згаданого центуріона, незважаючи на постійні погрози останнього, і залишив його в рядах своїх охоронців. Такий вчинок був небезпечним безглуздям, який і прикінчив Антоніна.

Перейдімо тепер до Коммода, котрому було неважко зберігати за собою владу, прийняту iure hereditario від Марка, його батька, для чого йому було достатньо йти шляхом останнього, що не викликало б протесту з боку народу та вояків. Але, маючи люту та звірячу вдачу, яка підштовхувала його до свавілля з народом, Коммод став загравати з військом і йти у нього на поводу. Водночас він не турбувався про свою репутацію, опускаючись до особистої участі в боях із гладіаторами та інших низьких і недостойних для імператорського титулу вчинків, що викликало презирство солдатів. Ненависть, із одного боку, та презирство з іншого — призвели до змови, і Коммода вколошкали.

Нам залишається розповісти про переваги Максиміна. Він був войовничим, і після смерті Александра, котрий, як я казав раніше, відштовхував військо своєї зніженістю, імператором обрали саме Максиміна. Він правив недовго, бо ненависть і презирство до нього викликали дві речі: по-перше, його низьке походження, бо свого часу він пас овець у Фракії (про це всі знали, тому ставилися до нього з великою зневагою); і, по-друге, те, що на початках свого правління він не поквапився вирушити до Риму та прийняти на себе правління в столиці імперії, тим часом прославившись своєю жорстокістю, адже в Римі й у всіх інших місцях його префекти чинили численні насильства. Таким чином, Максимін викликав загальне обурення ницістю свого роду та загальну ненависть унаслідок страху перед його жорстокістю, тому проти нього спершу збунтувалася Африка, потім Сенат і весь римський народ, і врешті-решт проти нього повстала вся Італія. До неї приєдналося його власне військо, яке облягало Аквілею та зазнавало великих негараздів; стомлені жорстокістю Коммода й укріплюючись усвідомленням загальної до нього ворожості, солдати його порішили.

Не стану згадувати ні про Ґеліоґабала, ні про Макрина, ні про Юліана, котрі заслуговували повного презирства і дуже швидко перебралися на той світ; перейду до висновку актуальних міркувань. Скажу, що сучасні володарі зіштовхуються з такою необхідністю догоджати солдатам особливим чином і рахуватися з ними в справах правління, бо, хоча про них і не варто забувати, tamen із ними неважко впоратися, оскільки ніхто не тримає постійних військ, які десятиліттями перебували б біля керма влади в столиці та провінціях, як це було в Римській імперії. Якщо в ті часи треба було більше зважати на вояків, ніж на народ, то це тому, що солдати значили більше, ніж народ; тепер для володаря, за винятком турецького й єгипетського султанів, важливіше догоджати простолюду, ніж солдатам, бо народи тепер важать більше. Для турецького султана роблю виняток, бо він постійно оточений дванадцятьма тисячами піхотинців і п’ятнадцятьма тисячами вершників, котрі охороняють спокій і безпеку його царства; тому турецький володар насамперед має підтримувати їхню прихильність. Достоту так само єгипетський султан залежить від солдатів і повинен, незважаючи на ставлення до нього народу, домагатися їхньої приязні. Зауважте при цьому, що влада султана відрізняється від усіх інших типів влади, вона подібна до влади папи римського, яку не можна назвати ні спадковою, ні новою, бо володарями та наступниками колишнього володаря стають не його сини, а той, хто отримує владу від уповноважених на це осіб. І оскільки цей звичай давній, мова не може йти про нову владу, бо тут не зустрічаються властиві їй труднощі, адже якщо володар новий, то державні порядки старі, і вони так само придатні для нього, як і для наслідного володаря.

Повернімося, однак, до нашої теми. Кожен, хто візьме до уваги згадані раніше міркування, переконається, що ненависть і презирство стали причиною падіння названих імператорів, і збагне, чому, хоча й їхні дії бували протилежними, дехто з них царювали успішно, а інші — невдало, навіть дотримуючись тих же постулатів. Адже для Пертинакса й Александра, котрі були новими володарями, марно та небезпечно було наслідувати Марка, котрий отримав владу iure hereditario, так само для Каракалли, Коммода та Максиміна згубно було наслідувати приклад Севера, бо вони не мали тієї відваги, яка була потрібна, щоб торувати його шлях. Новому державцю, котрий закладає основи своєї влади, не потрібно наслідувати діяльність Марка і не варто уподібнюватися Северу, але від останнього він повинен узяти те, що потрібне для заснування держави, а від Марка — все, що допомагає зберегти зі славою міць держави, що вже склалася.

XX. Чи корисні фортеці та багато іншого, до чого повсякчас вдаються правителі