Та в готський двір посли, мов птиці,
Влетіли: Мал, Добрита й Вільш.
І конунг спішно дав наказа:
Вдушить розп'ятих, дать землі!
Не вчувши їхніх мук ні разу,
Ладен був щезнути в імлі…
А сли, дізнавшись про розправу,
Зламали вітку — миру знак…
На мить одну гірку-гіркаву
З них кожний в горі мов закляк.
І вірні звичаям Ярила,
Всі три, не звівши голови,
Потрійно грізно повторили:
— В честь Перуна! Йдемо на ви!.. —
Не встиг ще й слова гот сказати,
Як сли вже вимчали назад,
Через вали, рови й загати, —
Як птахи, без морок і вад!
А конунг в смертнім переляці,
Щоб злочин з себе й Херти змить,
Старого Калло на гілляці
Звелів повісити за мить!
Мер Вінітар в обіймах Херти,
З отрути від стріли й помер.
Боявся і Ібор вже смерті —
Тесть Баламбер грозив тепер!
Тікали готи, мовби хворі, —
Розбиті, вигнані, в злобі, —
І сам Ібор із ними в горі
Притулків скрізь шукав собі.