Юрба у моторошній тиші,
В остиглі груди взявши ляк,
Зітхає глухо й спражно дише.
Ба, й почт, і конунг, мов закляк,
Уздрівши вчинене Ібором
Та Калло — вже старим тепер…
Лиш Херта верхи скачем скорим
Спішить до Божа: “Ні, не вмер!” —
Майнула в ній злоради втіха,
Та тут же й згасла… Мов в одвіт,
Озвався Бож до неї стиха:
— На зраді вік не стане світ!.. —
І замість глуму, злості й кпину,
Що мучили її, пусту,
Вона ридань жагу неспинну
В собі відчула й німоту.
Зачувши близько звуки рога,
Вона від'їхала в навкіл.
А з вуст у конунга старого
Зірвалось: — Стріл метніть їм, стріл! —
І крикнув Бож: — Ви, підлі хижці!
Вам жить під небом більше — зась!..—
Його прокльон продовжив Вижця:
— Нехай земля не прийме вас! —
І прокричали, як молитву,
Соратці Божеві й сини:
— Хай смерть несуть вам завжди битви!
— Погиньте од війни й вини!.. —
Конали б анти так сідмицю[200],
А мо', ще б мучилися й більш,
[200] Сідмиця Тиждень.