Але в ті часи дно Чорної Ріки їжилося камінням. На кожному кроці відкривалися пащі, щохвилини показували зуби габи, шипоти і скоки. Пливучи при невеликій воді, легко було розбити дараби, поламати кості й розтрощити голову. Для того, щоб поплисти цілим товариством, та ще й як слід озброєним, треба було зібрати багато води. Тому вони будували велику загату, а також в’язали й обряджали особливі дараби, кораблі-страховиська, так, як наказав Дмитро. Ніхто ще до пуття не знав, що з того буде, Дмитро нікому не дозволив відлучатися з Лостуна. День і ніч стояли варти зі зброєю напоготові. Бо, в лісі як в лісі, там іще не бувало такого шуму. Далеко лунало цюкання сокир, скрипіння та гуркіт повалених дерев. Здивовані пущі відлунювали, подвоювали, помножували кожен стукіт, несли в далечину ті рубані відголоси. Якби хтось чужий випадково забрів туди на свою біду, мабуть, подумав би, що то точно цілий рід лісних чортів, лазячи між людьми, напитав собі якогось лиха, сказився або збожеволів і так збунтувався проти чортячої старшини.
Нарешті постала потужна гать, наче фортеця з дерева. Готові були також три дараби, а на них дивовижні кораблі у вигляді лісових почвар. Їх наповнили, кожну окремо, ніби комори, військовим спорядженням. На одному помістили харчі та загорнені в рамати пучки скіпок із сіркою – знамениті велетенські сірники, що їх винайшли опришки. На другий корабель поскладали великі стоси жерепу та ялівцевої хвої, щоб будь-якої миті можна було розпалити ватру. Були там також довгі порожні бербениці й черпаки для води. На третій корабель навантажили запасну зброю, багато бардок, рушниці, бочки з порохом та свинцеві кулі.
От тільки ніхто не знав, коли вони вирушать. На світанку на самого Купала з туманів, що постійно вкривають лостунські драговини, виринув Дмитро. Він вистрілив з пістолета, і зараз же Куділь заграв гукову пісню. Це був умовний знак. Усі притьмом сіли на кораблі. Першим кораблем, червоним змієм із білими крилами, кермував Чупрей. Другим, оббитим шкірами, що зображав кудлатого ведмедя, – наймолодший зі всіх, Мартиш, а третім, зробленим у вигляді страшного дикого кабана, кермував сам Дмитро. Коли спустили дараби, коли вода з відкритої загати гримонула так, що аж береги задрижали, а Чупрей, захований у дарабі-змії, зробив рух веслом, усі юнаки відповіли воді гуковою піснею на повні груди. За змієм помчав корабель-ведмідь, незґрабна потвора, аж дивом дивувався, що він так спритно мчав на хвилях. Трохи далі за ним плив чорний похмурий кабанисько.
Вони перестрибували через камені й пороги легко, наче трясогузки. Часом корабель, рухаючись передом і зіскакуючи з хвилі, занурювався у глибини, ніби пташка пронурок. А потім знову стріляло, мов із гармати, з шумом спадали колоди з кам’яного порогу, пінилася вода. Так, у густому тумані, непомітні й ніким не зауважені, добралися на Зелене. Аж там виринули з туману, і їм засяяло ранкове блакитне небо. Далі пливли досить рівним річищем. Саме тоді декілька головських пастухів, які випасали там навесні череди ґазди Ґрака-Янушевського, виганяючи їх раненько на пашу, побачили ті дивовижі зовсім зблизька.
Перший корабель був весь червоний. Риштовання були обшиті червоним сукном, а нагорі ясніли розпростерті білі полотняні крила. З піднятої морди виглядали, мов ікла та зуби, загострені жердки й палі. Красний був цей змій, тільки от розміщені ззаду полотняні вітряки своїм лопотінням відразу нагнали страху на голівських пастухів. Ще страшнішим був корабель-ведмідь із вишкіреною мордою. Так гецав на хвилях праворуч та ліворуч і так гойдав мордою, наче шукав, кого проковтнути. Вряди-годи на животі ведмедя відчинялося якесь віконце, і звідти визирала вже проковтнута людська голова. Але, на диво, ця голова не кричала, не верещала про допомогу, а вигукувала весело, норовливо.
Нажахані пастухи завертали корів, утікали від берега. А коли вже були досить високо на горбі, побачили, як чорний і грізний дик, немов засапавшись, махаючи хвостищем, доганяв на ріці своїх чортячих побратимів. Пастухи тікали, тікали, а юнаки пливли далі.
Пливучи, підігравали на флоярах, вторуючи паводкові Черемошу, який гудів, наче велика кобза. Або ж, коли русло не було бурхливе, танцювали. Коли наблизилися до пущі, яка в той час вкривала всю жаб’ївську котловину, і до потоку Слупейки, де була пушкарська рогатка і де пушкарі на малих дарабах тримали цілодобову варту, заграли у військові тромбони. Не лише пушкарі, цілі Синиці та інші села наїлися страху, коли розляглося ревіння труб, коли на біло-зеленій хвилі замиготіли на сонці білі змієві крила, а позаду змія з’явилися кудлаті потвори. Опришки стріляли у пушкарів та стражників, повкладавши рушниці до порожніх бербениць, щоб звук був голосніший. Порозбивали загати топорами і, вискочивши з кораблів, тих пушкарів, яких вдалося спіймати, роздягали і десь там на повороті Ріки кидали у воду. Далі попливли до Криворівні.
У дворі в Криворівні стояла чимала залога. Якраз недавно прибуло багато панів, усі з рушницями, цілий кінний караван, з кортежем озброєних гайдуків, слуг та мисливських псів, продерлися через пущу і через перевал Буковця. З’їхалися туди на літо й на осінь, щоб купатися й полювати.
Були там біля фурдиги дві гарматки, які легко могли б пошкодити дараби, дерев’яні кораблі. Але вже віддавна тривало безперервне перемир’я між Дмитром і панами. Так само, як у пущі два види хижаків, рівних силою, рідко коли стають один одному на дорозі. Однак Чупрей вискочив на верх дараби-змія і, може, для жарту, а радше, щоб похизуватися й поглузувати, став низько кланятися маєткові та фурдизі. Але у дворі було тихо, жоден постріл не пролунав звідти, жоден відголос не долетів. Так наказав молодий пан, а сам він зацікавлено спостерігав із вежі через шиби. А його кількарічний племінник Войцех, прадід нашого покоління, висунувши язик з надміру цікавості, видряпався до віконця вежі й оглядав потвор, які танцювали на блакитно-срібних хвилях. Власне тоді він побачив велета з густою чуприною, який стояв між крилами на спині дракона, – постать, як він сам оповідав, зухвалу, але милу. Зрештою, пани знали, що Дмитро Василюк і цього разу задумав щось нове супроти держави і проти мандаторії, а не проти них. Тішилися тихенько. Так само мовчки крізь віконця ґражд і сторожових веж дивилися панські гайдуки. І хто знає, може, не один позаздрив опришкам, що ті матимуть таке гуляння. Так пропливли юнацькі дараби, не чіпаючи двору, і їх самих ніхто не зачепив.
Зупинилися аж у Ясенові, біля підніжжя полонини Писаний Камінь, під скелею, яку пізніше назвали Фоковою. Це там, недалеко від Шумеєвого подвір’я, частенько відбувалися опришківські толоки та співання, там добре знали і не раз виглядали Дмитра. Там вони мали намір почекати на нову воду, яку мав спустити з Попадинця старий Томан зі своїми хлопцями. Томанюки та їхнє товариство ходили своїми шляхами, геть іншими, ніж Дмитро, але тепер вони домовилися об’єднатися, щоб вигнати нападників і знищити мандаторії.
У Ясенові Василюкові хлопці хотіли теж заохотити до бунту весь ясенівський народ, майже такий же гордий, як голівський. Чупрей скликав людей трембітою. Дмитро з Куділем зійшли на берег, а решта товаришів залишилася на дарабах. З усіх боків збігалися люди і збиралися коло каплиці, на плаї під скелею. Коли Дмитро Василюк, стоячи на скелі, подав знак музикантам, присутні ясенівці, такі схильні, зрештою, до кпин, жартів та витівок, скинули шапки. Мовчки чекали. Тоді серед тиші озвалася спочатку флояра Куділя, така сумна й легка, як сон метеликів про свободу, ніби торкаючись душі крилом метелика. Потім задзвеніли цимбали, одні, другі, треті. Досі їх ніхто не знав, тож тим більше вони дивували, зачаровували. І Дмитро заспівав свою пісню про свободу:
Тоді Чупрей також вискочив на скелю, став біля Дмитра і, своїм звичаєм, почав вихвалятися. Викрикував, аж ліси з другого боку Ріки відповідали луною:
– Слухайте мене! Ясенівці, роде юнацький від первовіку! Запам’ятайте це свято Купала. Віднині ані одна пушкарська воша в горах не укриється. Ані мандаторський сморід сюди не донесеться навіть до псячого носа. Розтопчіть ту комашню! Бо ми тут усі разом ще не таких справ наробимо. Покладемо гори одна на другу, потнемо ліси, заллємо водами долини і плаї! Хоч би збиралися Бог знає які цісарські війська, не залишимо їм ні проходу, ні виходу. А потім і панів припечемо. Або най тут знов запровадять свободу, най разом з нами проти міст стануть, або най ідуть у Черемоші панування куштувати.
Коли Чурпей так викрикував, зашуміли здалека хвилі, спущені з-під верхів із Томанової загати. Сильніше, бунтівніше, ніж Чупрей, промовив до ясенівців сам Черемош, сам гук водопілля. Коли побачили, як наближається дараба, якою керував чорний смаглявий Томан, одностайним вигуком скипів народ Ясенова: «На Кути! На мандаторію! На посіпак!»
Дмитро ще навіть не встиг подати знак, як усі гуртом кинулися, штовхаючись, до дараб. У тій метушні дехто падав у воду, але знову вискакували і, мокрі, чіплялися за дараби. Серед шуму хвиль неслася Рікою і розбивалася об гори пісня:
Кутська війна
Мабуть, уже кілька десятків років тому мало хто хотів вірити тим байкам та оповіданням про наліт на Кути летючих зміїв із хвиль. Бо вже й тоді ґаздівський народ був надламаний, вгрузлий у землю і трохи отупілий. Поволі забував, що колись знав, і мало чого вчився. Щоправда, коли слухали саму розповідь, як і нині, повістунам вірили. Особливо Андрійкові. Але потім люди запитально дивилися одне на одного, крутили головами. А вже на другий день навіть дорікали. Виговорювали навіть самому Андрійкові – про всяк випадок, аби хтось не подумав, що вони надто дурні, тому що легковірні.
У наші дні поволі зникає пам’ять не лише про ватажка Дмитра, але й про повістуна Андрійка. Хто ж захоче тепер те слухати? Тим більше, не один син зеленої Верховини – біда погнала, не молодецтво – зміряв ногами світ від Франції до Амуру, від Адріатики до Льодовитого океану. Чимало було й таких, кого за шалені гроші перевозили через океан, туди й назад, як кота в мішку. І кожен добре бачив, як усюди той самий чорт, змій Архиюда, царює, без утоми помпує машинами кров із людей, варить у великих котлах, на скарби для себе і для своїх ікластих зміят переплавляє – бодай щезнув! Щойно одну катівню бідні люди голими руками і власними головами розіб’ють, то він тобі таку другу поставить, що небо заслоняє.
Що ж то за гонор великий, що колись там якусь катівню у Кутах розгромили наші молодці?
І отут якраз і видно, як у тій лисій сукуватій Андрійковій голові вгніздилася орлом мудрість і гордо в ній ґаздує, гейби у ґражді на верхів’ях.
Андрійко ніколи не переймався тим, що діється тепер. Лагідний, поблажливий, він дозволяв крутити носом на те і се, але тільки не на Дмитрову виправу. Мало чим можна було його так розлютити. І на це неуцтво він звик відповідати справді мудро, але й грізно. Здавалося, що сам Чупрей з’явився. Як встане – то й довге волосся навколо лисини само стає йому диба, а тіні від нього на стіні витягаються так, наче стадо гусей хоче задзьобати свого ворога. Як не крикне – аж шиби задзвенять, а якийсь Богу духа винен слухач налякається й підхопиться з лави. І як гримне кулаком об стіл, то стіл підскакує і танцює кругляка, як має бути.
– Отаке ваше воювання? Обдерте родом щурячим!
Оце ось, отепер? З примусу? З неволі? Де кожен калюхом трясе, у штанях булькотить? А з рову зад ворогам виставляє замість голови юнацької. Це Архиюди винахід, аби цілий світ неволею вкрити, ніби чорним сукном жалобним. Щоби кожен робився сміливим тільки зі страху. Погляньте на такого єнераля: голова виголена, як у кримінальника, наче зацвілий будз, а свій полк тримає вкупі, ніби на шворках, ніби на ланцюжках, ніби на мотузках їх водить. Отак поганяч стадо підсвинків до Косова на ярмарок жене. То таким має бути ватажко? А таким товариство? Такою буйнота? Таким юнацтво? Про жодні катівні нам не йдеться. Будують їх собі, а потім самі у них гниють. Так треба. Але нехай про юнацтво пам’ять збережеться. Бо цей світ тепер – мачуха без серця, для нас скупа, гей, а для себе марнотратна. То най нас давнина заколише!
От що каже Андрійкова оповідь. На початку він переказує уламочок пісні про Чупрея.
Отак пливли чотири дараби одна за одною. І весь час на них то гучні пісні лунали, то труби грали. Викручувалися дараби, вдало повертаючи на річкових вигинах та тіснинах, допливли так до Сокільської скелі.
Як тільки водоспад потоку Сикавка, спадаючи з гори в річку й забризкуючи піною кораблі, засичав з лівого берега, керманичі вмить збагнули, що наближається найважча мить. Бо ж та відьма, скала Сокільська, навіть воду там у затоці чарує і в’яже. А християнина спочатку вирами затягне, потім шепотом затуманить, вхопить у кам’яні ікла, розтрощить йому голову й кості об брили і виплюне у хвилі, наче закривавлену шмату.
Першим заплив своїм кораблем Чупрей у лоно скелі, в несамовитий бісівський ґвалт. Уже каламутила йому думки чаклунка. Уже хотіла течія безславно жбурнути змія на каміння. Лопотіли вітряки, гойдався й опирався червоний змій. Але течія гнала, а скеля безжально затягала вирами. Не злякався Чупрей, дав змієві підійти впритул до скель, на долоню, на палець, перехрестився, щиро і голосно заволав до святого Миколая від хвиль. Наліг на кермо, аж кості затріщали, аж біль ним шарпонув від яєць до серця. Кинув кермом дарабу праворуч, до волоського боку. Скрипнули, застогнали колоди, закректав змій, розбиті хвилі пінилися, шипіли й клекотіли. Так він поволі віддалився від тих спокусливих зітхань, що шепотіли в пітьмі, виплив на світло. А коли вже вирвався від бісової скелі, вхопив кермом хвилю за кучері, за ним рівно й гладенько, наче мощеним водним гостинцем, помчав Мартиш і наступні дараби. Звідти вже без перешкод пливли до Кут. Сонце вже зайшло, коли мешканці містечка побачили на хвилях дивовижі.
На лівому березі ріки стоїть містечко Кути, прадавня осада, тодішня столиця вірмен. Саме вони в ті часи скуповували в горах коней та худобу, а також уже століттями купували цілими стадами кіз. Давали непогані заробітки ґаздам, а самі мали ще більші прибутки. З давніх-давен вони перевозили на конях вичинену сап’янову шкіру давнім гірським шляхом через Чорногору на великі угорські ярмарки аж до Дебрецина. І, коли їхні каравани поверталися до Кут, везучи дукати та всілякий крам, не один топірчик, кинутий із засідки, досяг їх, а хижі руки сягнули по золото. Однак ті вірмени то були люди мудрі та кмітливі. Не раз показували свою хоробрість, уміли при потребі захищатися. Тому кості не одного надто необачного нападника теж залишилися десь там у пустищі, на плаї в Чорногорі. Але між вірменами та гірським населенням не було ворожнечі. Жили собі, як сусіди. А під час тих мандрівок не одне вірменське насіння засіялося серед гірського народу.
До сьогоднішнього дня згадують ті часи. Є також така забава, що її практикують уночі на похоронних іграх, – «грушках».
Люди тоді сходяться і набиваються до хати, в якій лежить тіло померлого. Голосно ридають трембіти. Веселощі, сміх гримить, аж виривається з обійстя. Відразу знати, що хтось помер, і люди вшановують його пам’ять. І душа померлого заглядає через віконце у домовині, прислухається. Бачить, що може спокійно відійти, якщо люди шанують закон старовіку: пролітають над смертю, як перелітні птахи над темною морською безоднею. І підбадьорюють домашніх, оточують їх сердечністю, показують їм, що ті не самі залишилися на світі. Так, коли вітер зірве один листок з дерева, відразу після того зашумить бук, заграє ціла зелена буковинка. Видно, що життя триває, що цілий буковий рід грає, шумить і співає.