– Двоє старців святих Петро і Павло книгу тяжку читають, Дитину-Ісуса просять, благають.
А тут бряжчали пістолети та кріси, що їх кидали на подвір’я.
А коли Дмитро вимовляв слова:
– Чи старий, чи малий, чи глухий, чи сліпий, чи грішний,
– не було вже пушкарів на подвір’ї, і тільки десь за муром чулися глухі кроки втікачів.
Дмитро закінчив:
– Ворота пекельні закриє. Навстіж брами небесні отворить, хто хрестом гордиться, перед хрестом кориться.
А навколо була вже така тиша, як у церкві. Без пострілу, без галасу, навіть без злості зникло все посіпацтво, мов упирі, яких однією тою запашною молитвою обкурили… Немов дзвонами видзвонили, трембітами витрембітали. Тільки на піску на мандаторськім подвір’ї лишилося багато крові. Власне, так оті упирі, що схожі на криваві бульбашки – димала, після прокляття тріскають і залишають криваві плями. Юнаки промовили Отченаш тричі, як і було сказано.
Тихо і пусто було на подвір’ї мандаторії. Щораз ясніше ставало надворі, і щораз голосніше долинав гомін з вулиці. Усе товариство, зібравшись купами, йшло від берега і галасувало. Вулиці шуміли, неначе буря, відлунюючи дику пісню:
Потім усі відпочивали у мандаторії. Влаштували собі привал. Занесли Чупрея на м’яке ліжко. Послали по військового лікаря. Хтось спав, а інші тим часом розбивали катівні.
Лише Клим не спав і катівні не розбивав. Шкода йому було отак просто відпустити мандатора. Він мав із собою саж, на який десь надибав, нишпорячи містечком. Той саж він відразу призначив для мандатора. То була велика клітка для курей, що стояла на коліщатах, мов на візку. Взяв той саж на плечі та й подався городами на розвідини. Надворі вже зовсім розвиднилось, коли далеко в садах під Тюдовом, у якійсь сторожівській буді, що ховалася в гущавині заростів, він знайшов сплячого мандатора, вимученого трудами, блідого як труп. Поруч у траві спали два пушкарі. З якою ж охотою всадив би Клим кривого ножа у ті псячі мандаторські груди! Але Клим, хоч і був першим розбіякою, належав усе ж таки до старшини опришків, а ще й мав совість. Совість, звичайно, не перед оцим от гімнородцем, а перед своїм вождем, ватажком. Бо хто знає, що там замислив ватажко. Він, Клим, знищить тут це посіпацьке помело, а Дмитро з тим панським цісарем уже не домовиться. Ні, то ні! Але мусить собі з ним побавитися.
Він тихо підкрався й ударив бардкою, аж будка розлетілася. Мандатор зірвався на рівні ноги і тут же впав зі страху. Але один раз крикнув. Пушкарі прокинулися і втекли тихо, як духи. Коли зомлілий мандатор лежав у будці, Клим розрубував дошки над його головою. Лиха то була, недобра та світанкова година для мандатора. Як страх звалив його у забуття, так тепер наново привів до тями. Напівсидячи, напівлежачи, він то закривав руками обличчя, то відкривав і простягав руки, дивлячись із тихим благанням, без надії. Клим на хвильку відійшов, а мандатор підхопився та, ставши на коліна, стежив за ним із жахом. Клим тим часом притягнув саж на колесах. Похмуро і мовчки відчинив дверцята, вказуючи пальцем, звелів панові мандаторові залазити туди. Бідолашний цісарський слуга, не знаючи, що з ним діється, повільно заповз рачки до курячої клітки. Клим зачинив дверцята, закріпив їх кілком і рушив. Посеред ранкової тиші дерев’яні осі та коліщатка сажу ойкали, стогнали і квилили під тим тягарем такими жалісними голосами, ніби сама душа мандатора виспівувала свою недолю.
Розбивати катівню виявилося справою нелегкою. Ключники та посіпаки повтікали разом із мандатором. Тож довелося бардами розбивати двері, трощити і виривати замки. Дмитро сам не байдикував, та й інших запрягав до роботи. Дехто, однак, уже непритомнів від утоми, а інші ще перед тим десь розійшлися містечком. Не один зморений, важко працюючи, проклинав тих цісарських лютерів, що так уперто трималися. Де ж таке видано – так довго воювати?! Але ті швабські колоди стирчали б там і цілий тиждень без слова, без їдла, якщо б їх було більше. Безбожний народ! І таке відпустити звідси живим? Інші нарікали: що це за новий спосіб поночі воювати. Тільки махати бардою і навіть не додивитися добре, де та собача голова посіпацька, щоб її рубонути. І врешті, що ж то за честь ночами битися? Адже співається: «Аби в місті погуляти – та серед полудня».
Врешті повідкривали всі камери. Після звільнення в’язнів, після того, як розбили ланцюги, катівню підпалили, і тоді ж Дмитро підклав у якийсь із льохів барильце баноса. Гримнуло по-справжньому: катівня злетіла в повітря. Тепер знову стало весело. Люди раділи, в’язні плакали, і всі разом повклякали й молилися, коли крилатий вогонь гуляв собі, тріпотів крилами, грав і виспівував веселенько там, де недавно не один невинний, прикутий до підлоги, гнив у власному калі, стогнав і проклинав світ.
А ще Дмитро неодмінно хотів дізнатися, що сталося з Пелехом. Серед звільнених із катівні був Плетінь. Про нього було відомо, що він був побратимом Пелеха. Було дивно, що, хоча його тримали у катівні, він не був прикутий ні до стіни, ні до підлоги. А камера, в якій його ув’язнили, не була ні темною, ні вологою. Дмитро зрадів Плетіневі, розповідав йому, що зробив цю велику геройську виправу, щоб вимести посіпак, щоб помститися за Пелеха, щоб звільнити його, Плетіня, та інших. Питали його про Пелеха, але Плетінь не міг нічого сказати. Був мовчазний, сумний, наляканий. «Видно, що катівня відібрала бідакові розум і мову, – думав Дмитрик, – бо навіть від доброї горілки відмовився». А той Плетінь такий був: невеличкий, худий, ясноокий, тихий і млявий. Очі завжди мав опущені, як соромлива дівчина. Тільки часом кидав спідлоба швидкий, нажаханий погляд. І знову опускав невинно очі. Розгніваний був Василюк, що такого неборака тримали в катівні.
Нарешті Чупрея перенесли до вірменського купця, на ліжко, встелене козячими шкірами й накрите пуховими перинами. І взялися до того, щоб і мандаторію висадити в повітря.
У мандаторії були два великі дзеркала. Як же гарно відбивався в них Дмитро у білій ґуґлі із золоченими вилогами. Шкода було нищити ті дзеркала, але куди ж то тягти з собою! Лише святі образи та великий портрет самого цісаря Йосифа Дмитро зняв зі стіни і наказав винести. Пішов до пивнички, всадив там у мур дві бербенички з порохом, з’єднав їх ґнотом і, підпаливши ґніт, швидко вибіг. Гримнуло потужно, злетіла в повітря і мандаторія. На руїнах мандаторії, на попелищі катівні, серед звуків флояр тепер гучно лунали Василюкові пісні.
Вкінці Дмитро послав товариша Ґєника, званого Квітковським, до роботи. Наказав йому позбирати у цілих Кутах тіла загиблих. Ґєник був колись гробарем, добре розумівся на такому занятті. На цьому закінчилася кутська війна.
Ще раз Дмитро викликав до себе бургомістра Якобенця. Ні перед тим, ні тепер не зв’язував його скалушем, не штовхав його, Боже борони, не бив по лиці, як це звикли робити у ті часи військові командири з бургомістрами. Знав, що вірменська віра – то сусіди, що є з них користь. Дмитрик говорив до нього ґречно і так голосно, щоб усі чули. Казав, що відтепер перехід через гори є вільним для купців. Бо нема посіпак, бо є свобода! А як свобода, то мир і згода!
Розкішно частував їх Якобенць, повиймав зі сховків різні смачні вірменські напої. Доливав і доливав чемний Каєтанисько. І, коли хто-небудь із гостей добряче пригощався, Якобенць цмокав, ворушив великим носом, плямкав язиком і гладив свій товстий живіт, ніби сам разом із кожним смакував той коштовний напій. Пили спочатку на честь вірменського апостола святого Кіркора. Далі, тричі, на честь того великого і мудрого покровителя, головного вірменина – самого святого Каєтана (хай милість його сіяє над Кутами!). Насамкінець – на честь добросердого святого Антончика. І, хоч то були лісові люди, добре знали, кому яка честь належна. Пили за своє сусідське здоров’я. Закушували справжньою козлятиною, такою твердою, наче старий ремінь, і знову пили, аж деякі, втомлені трудами та солодким напоєм, полягали чи під столом, чи на лаві, чи десь на подвір’ї і солодко спали.
Місто не зазнало великої шкоди. Василюкові хлопці потягнули собі тут і там трохи дукатів і талярів. Але ж було за що, бо немало напрацювалися і на Лостуні, і під час самої виправи. То ж купували в містечку, що їм потрапило на очі, і зовсім не торгувалися. І ясенівці могли порадіти, бо Дмитро поділив між ними паперові цісарські гроші. Міняли їх собі у вірмен на золото і купували, що бачили. І так врешті-решт вірменські купці на цьому заробили.
Чупрея залишили під вірменською опікою. Його мали лікувати і доглядати старий купець з оксамитоокою донечкою. Дмитро відразу заплатив їм за нього. А бургомістра просив, щоб добре за ним дивився.
Опівдні затрубили товариству до дараб. Багатьох, однак, бракувало, видно, відпочивали десь після трудів та пиятики. Ті, що прибули, розділилися на дві частини. Попрощалися. Пан Осьвєнцімський казав подати йому осідланого коня й зі жменькою тверезих повернувся в гори. А Дмитро мав поплисти в турецькі краї. Приготувалися до подорожі водою. Лаштували дараби, відв’язували лика та курмани.
Лише Булиґа, хоч також мав їхати, не клопотався біля дараб. Насмакувався тих незвичайних напоїв, аж його чорні очі ще більше потемніли і якось трохи нерівно ходили кожне своєю дорогою. Почав виймати з торби великі таляри, на яких Терезія, цісарська панна, була зображена гарно й акуратно. Оглядав той чи інший таляр, милувався ним, а потім широко розмахувався і перекидав через ріку на волоський бік. Так зажурився бідака, що мандатор вислизнув з його рук. Гукали його з дараб, кричали, кликали, а він усе ще несамовито жбурляв таляри через воду. Однак коли вже відпливали, нарешті заскочив на дарабу. Йому теж кортіло поглянути на красну Туреччину.
Пливли далеко до Туреччини, щоби щось побачити у тій красній Туреччині, щоб зустрітися з Куділем і ще не знати чого. Але про це не тепер. Перед ними світ незнаний, води-дунаї. За ними перемога, звитяга. Розбита неволя, роздзьобане посіпацтво. І всюди свобода. Кожній людині, кожній вірі, щоб жити! Водам до танцю, цвинтарям для спочинку і горам для сну.
Після того, як відпливли дараби, барвисте містечко знову ожило. Зароїлися базари, всі розповідали один одному дива про юнацький похід. Шумно та людно було на вуличках. Вірменська молодь юрмилася галасливо й гучно, а старі носаті купці стояли у дверях крамниць спокійні, сповнені поблажливої мудрості й доброзичливої поваги. Вряди-годи десь хутко промайне жид з розкішною кудлатою бородою і такою ж шапкою. На базарі з’явився, кульгаючи, старий Клим. Він тягнув скрипучий саж на коліщатках. Протиснувся у тлум. Голосно викрикував:
– Слухайте, купці! Добрий товар! Три дукати, хто дасть більше!
Тоді вірмени побачили за ґратами сажу напівживого мандатора. Не з купецької охоти, лиш із ґречності чи жалісливості, викупили мандатора. Але перед тим він мусив публічно присягнути, що ніколи не повернеться до Кут. Так забажав Клим. Клим відчинив дверцята, і мандатор виліз із сажу. Тричі підняв догори пальці, тричі присягнув тремтячим голосом. Вірменські хлопці реготали, щось собі белькотіли та приговорювали хрипкими голосами. А старі вірмени дивилися так, ніби були збентежені та, з чемності, прикро вражені, хоч добре знали мандатора. Мандатор, ступаючи непевним кроком, зник у галасливому натовпі.
Так закінчився похід Василюкових юнаків на Кути.
Ґаздівська рада