Скажу вам щось і я! Нехай буде! Як тільки настало цісарське право літ тому коло сорока, впіймали і мене до війська. Я і словом ні до кого не обізвався. Зачіпки ніякої не шукав. Але там дали мені якесь чако – чи як та біда називається – на голову. Тоді я вбрав то, як мені було зручно. А якийсь такий вимочений, мукою якоюсь вибілений, офіцерик підходить і хоче штурхнути мені то чако догори. Я був хлоп баштовий. А то офіцерик, бідота, трохи вище пупа мені діставав. І за ніс мене, недоля, зачепив. Ну! То була його остання зачіпка. Розвалив йому кольбою череп. Мозок розлетівся на всі боки. Потому зразу наша фельдкомпанія розлетілася – зі страху. А я без поспіху – що вже там, мав час – в мундирі і з карабіном аж сюди дійшов.
І валив їх стільки років свого лісового життя. Та от, бачите, наразі вони нас вивалили. Тимчасово. Бо це не сьогоднішня історія і не сьогодні закінчиться. Тільки ось що вам кажу. Серце старе мене гризе, що замість їх звідси вимітати, випалювати, валити на кожному кроці – як це добре отой молодець говорить – ви втікаєте в гори, як вовки. Що кажу? Як той паршивий пес побитий. І ще тішитеся, що втекли. А Бог це бачить, не разить їх громом, знаку не дає.
Був уже полудень. У жереповому лісі зробилося парко. Поки вони так бесідували, із західного боку сповістила про себе далеким громом весняна буря. І прилетіла на хижих крилах хмар. Почалася злива. Навколо вдаряли несильні блискавки. Дощ був такий рясний, що швидко загасив би ватру. Але хлопці швиденько накрили її галуззям жерепу і самі залізли глибоко у зарості жерепу. Раптом сліпучий блиск і зразу за ним сухий грім роздерли повітря. Очевидно, вдарив дуже близько, бо чоловікам здавалося, що він розсипався навколо іскрами, і декого щось кольнуло, немов шпилька. Усіх на мить оглушило. Вони мовчки вичікували, чи не вдарить удруге. Але грім реготав уже в іншому місці, подався на схід і бив щораз далі на Палениці та на Гостовім.
Буря швидко минула. Через кілька годин припинився і дощ. Небо розпогодилося, сонце гріло. На полонині трави та квіти гойдалися на легенькому вітерці. З лісів жерепу йшов легкий дух живиці, а з полонини – свіжість роси. І коли Чупрей вийшов подивитися туди, де вдарила блискавка, щоби пошукати громову стрілку, він побачив, що на полонині серед трав і квітів лежить голий чоловік, неначе заглиблений у сон. Чупрей, підходячи до нього, гукнув до товаришів. Тоді лежачий почав поволі рухатися, простягаючи руки й ноги, ніби вони задеревіли і заклякли.
То був Дмитро Василюк.
Коли він у шаленстві бігав напівголий по полонинах, грім, здираючи з нього порвані рештки одягу і далеко його відкинувши, легенько доторкнувся до нього вогняною стрілою: щоб його вилікувати, щоб відійшло від нього весняне божевілля, щоб він поспав там на травах під теплим дощем…
Хлопці всім роєм швидко підійшли і скупчилися коло нього. А коли Дмитро – злегка обсмалений і синій – почав розплющувати очі, розминати кінцівки й обтирати росу з тіла, оточили його колом. Деякі впізнали його. Про нього вже пішла велика слава, хоч ніхто не знав, що з ним діється. Тепер розказували все тим товаришам, які взагалі нічого не знали про Дмитра.
Дмитро, усміхаючись і випростуючись, підводився. І вже всі знали, що це грім призначив його за ватажка, що сам старий, бородатий святий його сюди прислав.
Вітали його хором:
– Миром! Дмитрику. Миром! Пане ватажку.
Одразу ж у них розігралася інша охота.
І сам Дмитрик це знав. Простягав перед себе руки, посміхався до них, ніби побачив уві сні видиво, розкуйовдив волосся. Стояв отак голий і тихо промовив, вказуючи пальцем на небо:
– Вилікував мене від божевілля святий. На крила взяв, у золоті громові двори заніс. Пальцем вогнистим скарби вказав. І слово мовив: що прийдете, що право вернеться – наше, краса і свобода. Господеві Слава! Слава вам, молодці, – благословив їх Дмитрик.
– Слава навіки. І тобі слава, Дмитрику, громовий похреснику.
Вони вже забули, що той чи той хотів бути ватажком. Громовий дух заволодів ними. Хтось із них мав на собі замість плаща довгу і грубу білу весільну ґуґлю з каптуром. Її швидко накинули на Дмитра.
Ніч вони провели при ватрі на полонині Лостун, серед лісу жерепу. Обгризали кості Куділевого оленя, пили юшку, виварену з костей. Оповідали щось один одному, розмовляли і планували, аж поки сон їх не зморив…
А вранці, на світанку, подалися до Льодової Баби, до Дмитрикової печери, де ще були склади харчів, запаси тютюну та пороху. Це був похід, якого ще ніхто не бачив. Голий Дмитро у весільній ґуґлі біг попереду з розвіяним волоссям, а за ним рій обірваних, засмальцьованих хлопців. І хоча хтось би щиро сміявся, якби їх таких там побачив, їм було добре, бо вони вже мали ватажка, посланого громами.
Відтоді Дмитро завжди ходив у білій ґуґлі, завжди мав її на собі.
Але дорогою, десь недалеко від Каменця, сталося з ними диво дивне. Полониною біг ошалілий кінь, з вуздечкою, але без сідла. Надривно іржав, аж вищав. За мить вони побачили, як якийсь ясноволосий підліток тікає від ведмедя, який гнався за ним.
Першим вискочив Дмитро, відразу за ним Куділь та Чупрей. Дмитро був без зброї. Куділь мав стару величезну довбню з коріння кедра, оббиту залізом і камінням, а Чупрей – військовий карабін з багнетом.
Старий сивий велетень, ведмідь, який і Дмитрикові був знайомий, ніби для забави і не поспішаючи, колихав величезним тілом і трюхикав за хлопцем, а той верещав і вив від жаху.
Не було у Головах і над Білою Рікою людини, яка б не чула про цього ведмедя. То був перший моцар, слава пустинної Верховини, грізний, невідступний і досвідчений. Навіть пішла про нього така вість від старих мисливців, що він володіє чарами, недосяжний для кулі, що зникав непомітно, коли його оточували.
Тихий гомін пронісся між товаришами:
– Це він, сам дід-ведмідь, велет пущі.
Молодики могли радіти, що зустріли його в чистому полі на полонині. Утім Куділь, коли побачив його і втямив, що ведмідь лише погрожує, перестав бігти, розуміючи, що без доброї зброї цього разу краще відступити з дороги силачеві. Дмитрик також зупинився разом із Куділем. Вони стали кричати вслід Чупреєві. Але той нікого не слухав, жбурнув плащ, ухопив карабін, як до штурму, і нестямно погнав до ведмедя. Загойдався і став дибки у вихорі гонитви вицвілий сніп чуприни. Він підбіг до ведмедя, який, мовби від здивування, став на задні лапи. Взагалі не цілячись, кинутий уперед самим лиш розгоном і вагою тіла, він устромив ведмедеві в бік під ребро цілий багнет. Хлюпнула ведмежа кров. Закінчилася забава з хлопцем, а для ведмедя, як і для Чупрея, почалася важка гра. Бо, коли Чупрей хотів витягнути необачно вбитий багнет, ведмідь дико заревів, несамовито обертаючись і шарпаючи багнетом, що стирчав у тілі, кинув Чупреєм, аж загуркотіло. Ведмідь підступав до Чупрея, волочив і тягнув його, бо Чупрей судомно тримав кольбу карабіна, збільшуючи рану застромленим у тіло багнетом. Тепер він дізнався, що полонинський вуйко – це не шпитальний лапідух.
Вирвавши нарешті багнет з тіла і втікаючи так швидко, як і прибіг, він упав, випустив карабін з рук і зомлів чи то від виснаження, чи від того падіння. І хто знає, що б сталося, якби високий і стрункий Куділь не підбіг відразу розміреними стрибками і не гримнув ведмедя по голові, аж щось затріщало, – і тут же відскочив. Видно, добряче дав старому грізному моцареві, бо той на якусь хвилю захитався. Але це був також не абиякий ведмідь. Силач страшенний. Він одразу ж отямився, голосно і похмуро заревів, вивергаючи з горла кров, вириваючи з себе обурення, пронизливу скаргу перед усією пустинною Верховиною, скаргу на таку долю її віковічного ґазди і героя. Усі ліси на схилах завили у відповідь. А він кинувся до Куділя. Куділь спритно задкував далі, щоб мати змогу розмахнутися вдруге, але ведмідь так його припирав, що Куділь був змушений утікати – то летів перед себе, то, повертаючись обличчям до ведмедя, стрибав назад. Що лиш йому вдавалося віддалитися, то ведмідь, хоч і сильно кровив, одним потужним стрибком уже був біля нього. Тож Куділь, змушений вдарити довбнею, наніс удар, не розмахнувшись як слід. А що, видно, ведмідь був починач не абищо, то, немов людина, ухилився від удару потужної булави. Ударила в порожнечу, вирвалася з рук Куділя важка булава. Покотилася кудись униз, горбами. А ведмідь в одну мить дібрався до роззброєного супротивника – людини.
Тоді-то виріс перед ним Дмитро Василюк, викрикуючи і насміхаючись.
– То ти такий? Ти не вуйко полонинський. Ти кнур поганий, мандатор зрадливий. Мені ти весною серце врік, а хрещених людей, наче стерво хочеш роздирати? Геть іди звідси! Бо собача доля тобі накарбована.
Василюк зняв ґуґлю і стояв голий, з розвіяним волоссям, так близько від ведмедя, що просто в морду кидав йому образи, шмагаючи ґуґлею. Усе завмерло. Ніхто не ворушився. І ведмідь на мить зупинився. Може, то не слова його стримали. Може, пригадав своє весняне знайомство з Дмитром. А може, вже тоді Дмитро показав свої чари. Або ведмідь, лісовий вояк, також мав молодецький звичай, не боровся з тим, хто не йшов на нього зі зброєю. Здавалося, що битва припинена, що всі надумали не боротися з моцарем, що й він опам’ятався. Але Куділь уже полетів за булавою, підняв її і став оглядати. Це роздратувало ведмежого старця, бо, оминаючи Дмитра, він знову скочив зі мстивим стогоном до Куділя, який умисно втікав, шукаючи відповідного місця для удару булавою. І тоді Василюк знову наздогнав ведмедя і заступив йому дорогу. Та ведмідь, уже захоплений боротьбою, відкрив пащу і, повільно піднімаючись на задні ноги, ревів просто над головою Дмитра. Дмитро блискавично підскочив до нього, заткав йому пащу грубою волохатою ґуґлею, згорнутою у клубок, запихаючи її щораз глибше. Ревучи і задихаючись, ведмідь уже обіймав Дмитра лапами, коли старий Клим, войовник не гірший за ведмедя, прискочив із довгим ножем, викрикуючи образи, чим привертав на себе бойовий шал кудлача. І тут несподівано з’явився, опритомнівши, Чупрей і точним поштовхом багнета поцілив ведмедеві просто в серце. Упав віковий ґазда пустельної Верховини, звалюючи з ніг Дмитра і вивергаючи з себе закривавлену весільну ґуґлю. Вони вже падали, коли Куділь прицілився своєю булавою й, ударивши нею, як досвідчений рубач, що б’є довбнею по сокирі, розтрощив ведмедеві череп. Ще деякі товариші, заохочені окликами Клима, кинулися з топорами, але ведмідь був уже мертвий.
Тільки тепер вони побачили, що то був за хлопчина і звідки тут узявся. Це Дмитрикова мати, повернувшись до хати і відчитавши знаки, послала до Льодової Баби сестрінка Грака-Янушевського, хлопця років шістнадцяти, з двома кіньми, навантаженими харчами, одягом і порохом.