Отоді й згадують різну давнину. Тоді бавляться також у вірменина. Вірменський купець, поважний, статечний і ґречний (зазвичай він зветься Каєтан) під’їжджає на коні до хати. Двоє хлопців, тримаючись руками за плечі, вдають чотиринога-коня. Кінь хвицає, вибрикує та ірже що має сили. Має бути видно, що це купецький кінь, дорідний, щедро вгодований зерном. Каєтан приїжджає до подвір’я і торгує з ґаздою козами, цапами і ватуйками – яловими козами. Вони якраз найдорожчі. Пушкарі, що їх найняв Каєтан, зганяють стада до кошари. Тобто насправді зганяють молодичок, дівчат і хлопців у хороми – у сіни. Молодь у сінях тлумиться, чутно веселі писки, крики молодих жінок та сміх із того тлуму. Хлопці штурхаються, чіпляючись жартома до жінок. Це має означати, що череда, як то кажуть, валується, тобто парується. Потім пушкарі луплять шкіру з козячої череди, тобто забирають у жінок хустки й запаски, а у хлопців ремені та що іще трапиться. Тоді у сінях зчиняється ще більший галас і писк. Але врешті все стихає. З’являється хлопець, вимащений сажею, і відбирає всі злуплені шкіри. В самому кінці дівчата й молодиці мусять викуповувати свої речі та цілувати цю чорну машкару. Хто його знає, хто це може бути…
Але можна здогадатися, що це хтось із чорних лісових хлопців – опришків – напав на валку вірменина, забрав у нього всі шкіри, а пана купця Каєтана та його пушкарів прогнав на чотири вітри.
Кути були в той час під цісарським правом і пануванням. Там була мандаторія, було представництво пляцкоменданта разом із військом, були також штаєрамти від податків чи, як казали, від драчки. Нижче костьолу, під гіркою, і нині є забудовані рештки пивниць та льохів. Саме там був катуш, тобто в’язниця й місце тортур, а біля нього стояла мандаторія. Навколо було просторе подвір’я, обгороджене високим муром.
Рев тромбонів, рогів та гра трембіт нагнали на місто страху. Брами дворів і заїздів забарикадували, віконниці позачиняли. Мандаторські пушкарі втратили голову, а цісарські жовніри шикувалися по тривозі не так гладко й чітко, як це наказувала ота мольфарська цісарська книжечка, звана службовим регламентом. Дзвони дзвонили.
Кілька днів тому якісь діди, нетутешні зайди, пророкували, що найближчим днями з’являться з гір вогненні птахи чи змії, задзьобають усе живе, а місто спалять. Так принаймні згадували потім у Кутах.
Юнаки вискочили на берег, відразу взявши лучниці, оті опришківські сірники. Вмить розпалили на березі ватри, одна коло одної, поклавши колоди жерепу та підкладаючи ялівцевої хвої, якої так багато привезли з собою. Кожен уже наперед знав, що має робити. Томанюки мали залишатися в запасі на дарабі, яка пристала до волоського берега. Там мали чекати знаку, Пелехової пісні, і лише тоді переправитися на лядський берег. Ясенівці поспішно виносили на берег колоди, поліна й бардки, а Василюкове товариство озброювалося, засуваючи по кілька бардок за пояси та ретизи. Потім розділилися на дві частини. Дмитро з невеличким загоном прослизнув до міста, а Куділь та пан Осьвєнцімський з рештою товариства і з цілою громадою ясенівців залишилися на березі. Із Дмитром пішов Чупрей, Лизун, старий Клим, пішов і Білоголовий, Булиґа та Дуня. Дехто з них мав свої порахунки в Кутах. І не один вже смакував, думаючи, як дзьобне ворога і як йому продірявить голову бардкою. Білоголовий та Дуня шукали тих пушкарів, яких, побоюючись помсти, мандаторія забрала на службу аж до Кут. Булиґа щиро прагнув повішати мандатора, але присягнувся, що перед тим виріже йому яйця, аби той закінчив своє життя без слави й оздоби, – якщо лишень дозволить пан ватажко. Лизун, як завжди, йшов заради охоти, а Клим – заради самої війни та підпалів. Стільки тих сіркових патиків набрав на плечі, аж вгинався старий, ледве їх тягнув. Кожен із них мав у запасі ті лучниці. Рушниць не брали, лиш кожен мав по кілька пістолетів за високим поясом, по кілька бардок, щільно закладених за мідні ретизи, скріплені великою карбованою чепрагою. Так мали пробратися до міста і дорогою рубати тільки того, хто чинив би їм опір, а потім сидіти тихо десь неподалік урядів, поки з берега не озвуться трембіти. Дмитро та Лизун ще поклали до бесагів по дві невеликі бербенички пороху, надійно обгорнені сіном.
Тим часом на березі починав свою роботу Куділь. Не мав неборака гармат, тож наказав повкладати по два кріси у довгі бербениці без дна. Як те гахнуло раз за разом, то навіть тимчасовий військовий комендант (із губернського департаменту окупації та пацифікації) Рудольф Вайґль, надто високий як на християнина, ситий, неповороткий і огрядний німець, якого ніщо на світі не могло вивести з рівноваги, на хвильку здивувався з тієї канонади. Але на місто напав ще більший страх, а порядок при військовій тривозі весь час порушувався і плутався. Уже добряче посутеніло, коли, приваблена цією стріляниною, міцна й рішуча компанія, що складалася з самих німців, вирушила до берега. Вже здалека видно було ватри, що палали вряд на березі. А на вулиці, яка вела до берега, серед вечірньої тиші чути було тільки німецькі команди й тупіт ніг у марші. Коли жовніри наблизилися, з берега було видно, як біліють їхні мундири. Але опришки лежали мовчки позаду ватр, розкидані довгою шеренгою. Не стріляли і не озивалися.
Пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту), старий цісарський офіцер, не дав себе будь-чим вразити. На все мав книжечку. І то була неабияка книжечка, сам знаменитий цісарський службовий реґламент. Хоч воно, може, й неправда, що пан цісар сам займався писанням, але в кожному разі викарбуваний цісарський підпис на ній стоїть. Пляцкомендант Вайґль не мав потреби читати її, Боже борони, перед шеренгою, як якийсь школяр, тицятися носом по книжечці. Носив її у ранці завжди, це зрозуміло. Але читав тільки тоді, коли ніхто не бачив: під час відпочинку, у відпустці, при пиві та при файці. Читав повільно, з побожністю, смакував нею, посміхався, читаючи. Знав пан цісар, кому потрібно дати свої книжечки читати. Бо то також була мудра голова, німецька, яка сама на книжку перетворилася. Голова, виліплена реґламентом, як канцелярія – і баста. І так блискавично гортає сторінки у тій голові, ніби в добре завченій книжці. І завжди знайде своє, знайде те, що йому треба. Вимовить команду, гавкне – і вже соває військо туди-сюди, немов засувкою посуває. Дива!
Пляцкоменданта ніколи не цікавили ні ворожі баґнети, ні сліпі кулі, що літають біля вуха, ані навіть гармати. Що йому там! Лишень про одне дбав старанно й невтомно: аби кожен крок був за реґламентом, аби реґламент було виконано до останньої крапочки. Щоб завжди бути в порядку!
І тепер на цей випадок у нього був точний припис: бунт цивільних цісарських підданих. В його голові блискавично перегорнулися сторінки. Знайшов і негайно застосував. Підніс шпагу вгору:
– Зарядити зброю! Готувати зброю! – вийшов на три кроки вперед.
Почекав три секунди. Тричі крикнув до підданих:
– Розійтися, розійтися, розійтися!
Адже такі були приписи, примівки та чари в тій мольфарській книжечці. Так вона повчала. Біда лиш, що кричав він по-німецьки, бо так написано в книжці. А тут ніхто не розумів. І нікого з підданих це навіть не обходило, що та швабська щелепа підгавкує жидівською. Але він був у порядку. Тимчасом, однак, із берега почали стріляти. Куділь уже не міг стримати й допильнувати ясенівців, які лежали в довгій шерензі. Добре, що ніхто ще не встав і не кинувся вперед передчасно.
Ось тоді пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту) різко повернувся і рушив твердим рівним кроком до підрозділу.
Знов у голові горталися сторінки:
– У разі бунту підданих, коли вони не хочуть розійтися, треба командувати: Гохан – зброю догори. – І стрі- ляти вверх. – Але ж ці цісарські піддані атакують! Ось! Безперервно стріляють, ранять цісарських стрільців. – Гальт! Цього нема в реґламенті… Чи таке можливе? Чи є якась рада? Спокійно! У реґламенті є все.
Горталися, горталися сторінки одна за одною в тій мудрій голові, врешті знайшов:
– Вогонь потрібен для оборони і для атаки. Тут є наразі оборона…
Підняв шпагу. Тоді ватри задиміли білим димом від ялівцевої хвої.
– Ан! – скомандував.
А тимчасом поспішні постріли, що без ладу й без команди лунали з берега, з рушниць у бербеницях, уже вражали військо.
– Фоєєєєєєєр! – протяжно й ритмічно співав пляцкомендант, точнісінько так, як передбачає реґламент.
А той залп таки був фігуровий. Вибрав собі залп якогось діда-приблуду, що в Ясенові видряпався на дарабу, аби щось заробити біля опришків у Кутах. По дорозі його частенько брали на глузи, бо який із «прошєка» – опришок. Під час стрілянини він не лежав, а стояв собі спокійно біля ватри. Ясна річ, що битва – не його справа. Але так він притягнув до себе цілий рій куль. Тепер був подірявлений, як решето. Видно, що жовніри були навчені цілитися, щоб не марнувати цісарські патрони, хоча сам пан пляцкомендант через темряву не визначав цілі. Так, як про це говорить реґламент.
Відразу після залпу озвалася Куділева флояра Василюковою піснею. І всі опришки підхопилися та притьмом кинулися до війська. Біжучи, вони червонілися там і сям у полисках вогню, наче криваві плями. Часом блискали мосяжні бляхи на капелюхах. Оточили військовий загін, стріляючи з пістолетів, підходячи дедалі ближче, рубаючи бардами карабіни та руки. У той самий час озвалися з берега, чи то з корабля, трембіти.
Але й цей напад не спантеличив пляцкоменданта. Він знав, чим на це відповісти. Скомандував, і половина роти повернулася кругом, ніби на змащених завісах. Знову щось викрикнув, і всі боки наїжилися довгими багнетами. Стійкі й важкі шеренги зіткнулися з легкими та спритними, але невитривалими нападниками. Сміливого люду в нас не бракує, але такого твердого, а може, тупого, як ті німці, ніхто досі не бачив. Стоять у порядочку, хоч летять на них кулі, хоч барди рубають. Один тримає багнет і махає ним, другий заряджає свій «ґевер», а третій стріляє. І так на зміну. Стоять, як скеля.
Тим часом підпалені доми й уряди в містечку вже почали горіти вогнем. Куділь зміркував, що має робити. Адже розумів Василюкові накази. Серед пострілів, розгардіяшу та колотнечі у темряві знову солодко заграла флояра. Заграла пісню про свободу.
І тоді почали летіти гостродзьобі пташечки. Почали пурхати нагострені бардочки, булатні й мідні. Летіли легесенькі, а падали ой як тяжко. Співали, висвистували та вуркотіли в леті, а вдаряючи, глухо гуділи. Розтинали повітря спритно та вільно, а куди увірвалися, вже їх звідти не витягнути. Злітали весело, а там, де відпочивали, чути було людські стогони. Падали темні й тихі, а де блиснули, там уже скреготіли порубані кості та черепи.
Цей несамовитий співучий рій похитнув залізне військо. Від такого удару вже полягла б яка-небудь молода діброва. А німці ще стояли.
Поспіхом почали гортатися сторінки у голові пляцкоменданта. Вперед і назад шелестіли сторінки. Але й бардки свистіли ще швидше і чимраз голосніше.