Бо такий уже брехун був би вартий, аби йому язик став дуба під шибеницею, якби раптом почав роздуватися і надимати живіт, якби почав переконувати людей, що здатний точно і правдиво щось оповісти про чиюсь самотність. Бо здається мені, що й сама людина навіть про свою самотність небагато пам’ятає, а про насіння та коріння своїх дум нічого не знає.
Коли вже наближалася весна, очікування і надія навели врешті Дмитрикові до печери гостей. Говорили до нього голоси товаришів, долітали слова дівчат. А також шепотіли обидва Черемоші, говорили і викрикували. Він не міг би присягнути з певністю, чи, може, сам ці слова вимовляв, чи вони йому приснилися, чи справді звідкись до нього залітали. А до голосів додавалися іноді якісь лиця. То старі, то молоді, то похмурі й таємничі, ніби визирали зі смерекової гущавини, то ясні, наче разом із квітками шафрану танцювали. І вже мав товариство.
Якогось дня повіяв гарячий вихор від Чорногори, пригріло сонечко. І Дмитрикові мов крила почали рости. Щось його підхоплювало і гнало, щоб літати полонинами. Він пішов на перевал недалеко від Луковиць. Уже був вечір, коли на полонинах розлили сильній пахощі рожеві квіти куща, званого вовчим ликом, що розцвіли серед снігів. Це полонинські мирти готувалися до весілля весни. І дурманили пахощами, туманили, спокушали – невідомо кого. Вже й земля в лісі почала сльозитися, запахла весною.
Бо ж сонечко всім нашепотіло ту весняну вість. Поскликало до школи всю свою дітвору.
Це в тій школі Дмитрик підслухав такі таємниці, яких ніхто доти не чув.
Бо хто ж у ті часи бував колись навесні у цьому відлюдді?
У лісній темряві йому на мить з’явився – аж страх його пронизав гострою рогатиною від ніг до серця – старець із зеленим волоссям та бородою з бурульок. Зміркував Дмитрик, коли трохи оговтався від страху, що то був сам Черемош. Здалека, з лісової темряви, Дмитрик тоді почув говір Черемошу так виразно, як голоси у своїй печері. Не лише слова і вигуки, а ще й співи та гру Ріки.
Пізніше він згадував їх не раз у житті.
Старий Черемош скликав свій рід, своїх побратимів. Чекав на свої притоки, які дрімали під льодами та сніговими заметами, приспані по ярах, проваллях і лісових нетрях. Мріяв про них, пригадував усіх. І кликав їх, свої Гуки-потоки, щоб розбили, розтрощили зимові кайдани.
Так у нічній тиші гірського надвесіння охкав старий лісовий дід буркотом хвиль. Стогоном волав, риком здушеного силача груди роздирав, змагаючись із льодами.
Тої ночі Дмитрик уже не вертався до печери. Сидячи на вигині на вододілі, вдивлявся яструбиним оком, вслухався рисячим вухом, вбирав велику школу сонечкової науки, яка його цікавила з дитинства.
Він збіг до джерел Пробійної, товаришки Білої Ріки. Чув там плюскіт краплин. Краплі сочилися, стукали об лід, намагаючись пробитися, випробовуючи силу криги. Потоки пошепки звірялися землі, лизали землю, смоктали і хлептали воду з розтоплених снігів. Потім знову стихали, засинали.
Дмитрик перебіг через широкий хребет полонини на сторону Чорної Ріки. І почув у буркутському потоці під Лукавицями, як кожної миті вдаряли ритмічні шуми, наче у водяному годиннику. А десь там далеко в лісах, на південному боці, потік Попадинець раптово загуркотів кілька разів, ніби з високої вежі вибивав години. По всій Верховині подавали одне одному знаки гукові дзиґарі.
Охопив Дмитрик серцем пісню діда. Обняв думкою всі струмені та потоки в горах. Почав вторувати зеленоволосому старцеві. Він співав Черемошеву співанку, допомагаючи слабким людським голосом батькові вод. Потішав діда, переказував йому, що скрізь діється. І за іменами кликав усі Гуки-струмені.
І, схоже, на цей поклик, коли настала опівнічна година, почали тріскати й гуркотіти крижини. Громом гриміли сніжні засуви, розколені водами. Закипали струмки та ріки. У всій пустинній Верховині заграли Гуки-танцюристи і розспівалися; у відповідь на батьківський стогін і щоб підспівати молодому слухачеві Дмитру, на Пелеховий мотив.
Тоді там не було під верхами гребель, перепон і загат. То ж могли собі гуляти Гуки-потоки вільно, безперешкодно. Адрійко розказує, що навіть гори в ті часи були вищі, бо ще постійно росли. Береги та схили були стрімкіші, а потоки буйніші, ніж у наші часи, і не настільки засипані брилами.
Але ж то весняне гуляння там було!
Весняне море водовертями наповнило всі долини і яри. Лише полонини, мов острови, півострови та рифи, виступали з розбурханих хвиль. Дмитрик повернувся на гору. А коли вранці розігралося сонечко, він радісно споглядав, як море вторує сонечку відблисками; слухав, як гримить і шумить цілий світ. І дивився, як Льодова Баба, попадя плаче, що не заморозити їй відразу світу.
І в наші часи чимало людей годинами дають собі набридати такою балаканиною та співами. Слухають ті байки про опришків, вислуховують терпляче, а часом навіть охоче. Можливо, передовсім заради того, щоби хитро виманити, видобути від такого повістуна одну, важливу відомість. Це ж бо він, старий ведмідь, зуби з’їв на тому, що ходив верхами, бердами та сиґлами. І вивідував, вислуховував про молодців – геть усе (чи не у спілці з чортом). Так що напевно мусить знати, куди поділися ті опришківські скарби. Адже сам він їх не добуде і не проковтне всього! А хто, як хто, але той Дмитро Василюк (це цілий світ знає) мав того, тих скарбів – до лиха! Хай лиш обмовиться, баляндрасник дрантивий! То вже навесні можна буде щось починати: самому піти або й невеличку компанію зібрати, і шукати, нипати, копати лопатою, чеканом або свердлити буровим свердлом. Можна також найняти до роботи кілька бідаків та приблудів, щоб не робити перерви…
Хай лиш розпуститься буковинка.
Гей! Широко на світі! Інакше на серці робиться тоді чоловікові.
У наші часи теж майже щороку збираються навесні такі компанії. Ідуть копати скарби – у великій таємниці. Тоді оживають ті далекі закутки і самотні верхи, ті різні сховки, Довбушеві, Пелехові, Пігулові, Василюкові та інші комори. От тільки біда, що з наших теперішніх людей ніхто не вміє втримати цієї таємниці. Відразу говорять, розказують, і відразу всі знають. А це дуже шкодить. Ті скарби мають таку слабкість, що не люблять розголосу, не витримують балачок. До цього додається ще така складність, що треба добре розплутувати, що такий повістун наговорив. Бо він ніколи відверто не скаже ні місця, ні заклять, ні години не вкаже, ні потрібного посту. Ані не розкаже докладного застереження, як берегтися від проклятих і заплямлених кров’ю скарбів. Завжди тільки щось говорить манівцями, страшить і зачаровує, а часом і поглузувати любить. Робити, трудитися і махати лопатою не хоче, але, якби дійшло до поділу, – то він перший.
І цей нам тепер такого диму в очі напустив і розповідає, що Андрійко.
– Гей! Стій, братчику. Таке враження, що знов народ бунтує. Але він ще щось за тим приховує і …
– Послухайте, люди добрі. Тут вам не панський віденський парламент, ані сейм тих шарапаток варшавських, аби кожен кукурікав і упивався власним голосом, як глухар на токовищі. Це ж бо товариство. Гідне, ґаздівське. Замість так язиком молоти та пусте торочити, дайте ж докінчити, розповісти: як то Дмитрик через те бідування чи з того, що йому дурійка самотності ударила в голову, став опришком. І так дійшов – до великих скарбів …
Ось так, без викрутасів власне і до цих – до цих скарбів договоримося…
І все сумлінно, відповідно до того і не інакше, як сам Андрійко оповідав.
Отож було це саме так.
Навесні, коли на полонині зазеленіла чемериця, якогось дня побачив Дмитрик біля баштової ялини першого гостя з того, живого світу. З того світу, який був для нього ніби забарикадований великою непроникною льодовою стіною зими та самотності. Ніби саме звідти йдучи, приплентався перевальцем з боку Луковиць великий, старий, сірий, майже сивий ведмідь. Прийшов для того, щоб пощипати і покуштувати ведмежої весняної закуски – чемериці.
Спочатку Дмитрик зрадів цьому ведмедеві, бо ж кажуть, що то душа християнська. Голосно до нього закричав: