Довбуш радів, лиш не розумів, що то за «але». Випереджаючи його, княжна обережно вела далі:
– Тому ніхто, окрім короля і нас трьох, не має знати про ваші дотеперішні заняття. Найменше наш власний стрий, ясний пан воєвода, який щодо вас б’є тривогу і закликає почати на вас полювання.
Довбуш, наче після несподіваного удару, відсахнувся від голови княжни:
– Зректися?
Княжна заквапилася:
– Ні себе, ні роду вашого, бо покликанням вашим є звільнити весь працьовитий рід, а наміром короля є прийняти його до шляхти. Та якщо вороги короля щось пронюхають про ваші теперішні заняття, усі наміри короля пропадуть у зародку.
Довбуш знову відсахнувся:
– Як це? Король, а має ворогів? Такий чоловік? Розтрощу їх, як того пана, що скривдив мені брата. Навіть ще старанніше.
Княжна знову тихо усміхнулася:
– Не розтрощити, а об’єднати треба, щоб ворогів не було.
Довбуш заспокоївся:
– Ну так, поєднатися, це мені подобається. Але як я маю в цьому допомогти?
– Чужоземний князь, – сказала княжна, – з далекого краю, кревний короля, вас усиновить. Окрім нас ніхто більше про це не дізнається. Зате піднімете до себе всю свою родину.
– Родина моя – це бідарі, іншої не маю.
Княжна зраділа.
– Оточите себе бідаками, найкращими з бідаків.
Довбуш щось собі пригадав, тут же підвівся й запитав:
– Чи можу я покликати сюди мого наймилішого побратима?
Не чекаючи відповіді, він хутко вийшов, засвистав лісовим свистом, і за мить прибіг задиханий Іванко Рахівський. Довбуш затягнув його до намету. Іванко ніяково щулився, вагався, вклонився, торкнувшись капелюхом самої землі, і вигукнув:
– Гей, панно ясна! Дай вам Боже здоров’ячка, панування на землі та царство небесне за те, що спокій нам даєте, а псів панських взагалі на нас не спускаєте, як оті кримінальні панове з Секвестру. І далі дайте нам такий самий спокій, амінь. І я вже собі йду, – вклонився він низько, замів траву капелюхом і зник у лісі.
Довбуш поникнув, задумався.
– Чуєте? – мовив. Потім спитав: – Отож, чи добре я розумію? Чужоземний князь мене всиновить, а я що йому дам натомість? Не розумію, чи слід свій маю продати, як його оцінити? Чи просто загубити, а може, замести, як лис?
Слова княжни віяли теплом, наче весняний подих на Чорногорі в тому добре захищеному закутку на Кедруватім проник йому за сорочку. Нехай ніхто не подумає, що вона його спокушала чи що він опирався спокусі. То змагалися два подуви, один ранковий, другий вечірній, то від сонця гарячий, то від місяця лагідний, звідси серце тріпоче близько, звідти думка ширяє далеко й безшумно.
– Не сліди вашого роду маєте втаїти, – сказала вона, – про це колись усі дзвони розголосять, а сліди ваших діянь, вашу славу. Хто вбив стільки людей без закону і без суду, той не може починати від такої слави.
Довбуш палко перервав:
– Утаїти славу? Сховати вітер? А що ж дійшло до вас, як не цей вітер? Ні, не таїти не буду, тільки переміню. Перед тим, як покличуть до рахманів, на колінах помандрую до Скиту, до святих місць. Помилки витравлю, гріхи випалю, хоч би мав собі кості пропалити, жодної плями не залишу. Хай дивляться до сонця; бідняк, пастушина, убивця, опришок, ватажко, а став чистий. Нехай заглядають ліси і зорі, якщо більше ніхто на цьому світі не дивиться на людину.
Княжна відповідала, так ніби дужчав і теплішав вітер, поривчастий весняний вітер, густий, наче м’яка стіна, такий, що можна на нього голову покласти, як на подушку. Вона говорила гарячим поривчастим шепотом. Її слова, її голова торкалися його голови. Він здригнувся, наче його придавила свята книга: нехай сама відкрита книга промовляє.
І отак вона з неї читала:
– Не гучне розкаяння потрібне, не вітер, а тиша. Обрізати буйні гілки, защепити пагони на самому дереві. Почати від того хлопчика, яким ви були, коли ходили вашими буковинками, від справжнього Олекси.
Княжна зупинилася, її очі стали холодними. Довбуш помовчав, потім засміявся і сказав: