На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Фока його заспокоїв, наказав йому займатися лише господарством у самій стаї і найважливіше – завжди варити дві кулеші, одну для себе, а другу виставляти поза стаю. І не шкодувати муки! Фока застерігав, щоб він, борони Боже, не солив тієї другої кулеші. Трофимко посміхався, радів, розуміючи, що сам Семенко буде пастушити цього літа. На полонині Трофимкові жилося чудово. Він справді був нібито сам, але не мусив гасати по вертепах і стерегти худобу від диких звірів. Доїв корів, варив сири та куховарив. Семенко ж відразу потайки, не даючи про себе знати, взявся пильнувати худобу. Усе було б добре, якби Трофимко не був замудрий там, де не треба. Спочатку почав солити кулешу. Старий Максимків слуга залишав мамалигу неторканою. Тоді Трофимко виставляв йому другу несолену мамалигу, а тимчасом сам уже добре поїв. Якось раз, туманного й мокрого дня Трофимко аж занадто посолив мамалигу і поставив її за двері колиби. Тієї ж миті мамалига пляцком полетіла Трофимкові в лице, ніби її вихором прибило. Трофимко посміявся зі злості «того», а «той» тим часом терпляче зносив такі жарти… Гірше було, коли Трофимко – може, через лінощі – перестав варити кулешу для Семенка. Корови не прийшли доїтися і десь поховалися так, що неможливо було їх знайти, коні порозбігалися. Добряче наляканий Трофимко пішов шукати корів. Цілий день блукав полонинами, Бог зна куди, як пес без нюху, але не знайшов жодної корови, жодного коня, повернувся до стаї ні з чим. Заходить у загороду геть розгублений, а тут уже в’їжджає на спіненому коні Фока і дивиться суворо. Семенкові того забагато було на старість літ. Тож помчав із Чорногори просто до Ясенова, до Максима, наробив такого ґвалту, що Максим зараз же послав Фоку на полонину напоумити Трофимка, аби не знущався зі старого слуги і не нищив худоби. Фока строго дав Трофимкові відповідні настанови. Врешті присоромив його, що то дуже негарно і негонорово насміхатися над «таким» наймитом, який працює і вірно служить, а сам не може дати собі ради у людській подобі. Якщо Бог терпить його, святий Ілля не б’є в нього громом, якщо він нікому не шкодить, лише помагає, то що з того, що він щезник?! Та в будь-якому разі – якщо він любить худобу, як щирий пастух, то не може бути злим духом.

Трофимко мерщій зварив велику мамалигу і виставив її надвір. Невдовзі озвалися дзвоники. Помалу вся худоба опинилася у загороді. Трофимко все зрозумів. Відтоді вже не жартував по-дурному з Семенком і пильнував своєї роботи.

Поволі обидва наймити подружилися. Якось увечері, коли Семенко покрикував на бидло в кошарах, Трофимко закричав до нього:

– Чорте, ходи до стаї, хочу тебе побачити!

Тоді – як розповідав сам Трофимко – до стаї увійшов не старий пастух, як сподівався Трофимко, а маленький, обдертий, замурзаний хлопчина з дрібненьким чорнявим лицем, виглядав наче сумним і задуманим. Він скидався на корінь, вирваний із землі разом із глиною, на лісову істоту. А сам Трофимко був сильним хлопом з низин, присадкуватим, але міцним, широкоплечим, ясноволосим. Семенко зайшов тихо, сів на лаві біля Трофимка. Говорив майже шепотом, але дуже виразно: – Послухай мене, кухарю! Будьмо відтепер ґречні один з одним. Гаразд? Я з тобою, а ти зі мною. Ми обоє служимо славному родові Шумеїв. Я вже пристав до цього роду. Мій рід мені не в голові, тільки Шумеї та їхня худоба. Будьмо товаришами. Не звертайся до мене так гидко. Можеш кликати мене: щезничку! Тільки так, а не інакше.

Трофимко й це збагнув. Почали вони жити у згоді. Відтоді у стаї все було добре. Семенко сумлінно стеріг стада, заганяв худобу аж до кошари. Трофим доїв корів. Клопотався біля молока та ватри. Про товариша не забував. Семенко приходив до ватри поговорити. Коли Трофимко молився, Семенко тихо сидів у куті й зітхав. Коли Трофимко грав на флоярі, Семенко мружив очі, вдивлявся у ватру і завмирав, щасливо усміхаючись. Трофимко дуже добре його згадував. Одного разу так сталося, що втомлений працею Трофимко ліг спати, забувши перед тим помолитися. Заходить тихо Семенко, каже пошепки:

– Побратиме, ти ще дещо забув.

Трофимко, вже сонний, пригадував різні речі: води приніс, казани вимив, сіна для телят наносив – ну, що ще? Ага, бачиш! Забув Богові помолитися.

– Бачиш, побратиме, я не міг тобі цього сказати!

Коли на полонину приходив сам Фока, Семенко робив своє, але ховався, сидів дуже тихо, не робив шуму по кошарах, не погукував на худобу. Потім казав Трофимкові, що сам він такий чорний і вимазаний, що стидається такого пишного ґазди. Ще ніколи Трофимкові не велося так добре, як того літа з Семенком, старим слугою Максима. Після смерті Максима Семенко щез. Трофимко його гукав, викликав, запрошував на вечерю і послухати флояру  – марно. Відколи відійшов ґазда, ніхто ніколи більше про нього не чув. Бог його знає, скільки потрібно було би слуг, щоб повноцінно заповнити його місце.

Нові часи

Нинішньому мандрівникові чи мешканцеві наших гір, що надивилися на промислові вируби лісу, так звані бутини, на предивні ризи, тобто дерев’яні корита і жолоби, що ними спускають зрубані колоди з гір, на величезні миґли – стоси колод, поскладані над рікою для сплаву, на дараби – довгі плоти, зв’язані ликом, якими управляють геройські керманичі, котрі відважно розвертаються на заворотах і стрибають із водоспадів Черемошу, на гаті, чи то греблі, що створюють цілі озера запасів води, – кожному, хто бачив усю цю незмірну роботу, сповнену небезпек і наснаги, важко уявити собі гуцульські гори без цього всього. До того ж, як часто повторюють і запевняють, значна частина населення у деяких місцевостях живе з бутинів, зі сплаву дерева.

Тимчасом це взагалі нове явище. І з вирубками лісів починається нова доба. Ніщо так не змінило образу краю та його краєвидів, ніщо так не змінило його колишньої недоступності, а також господарських занять, звичок, потреб, витрат і всього характеру життя населення, ніщо так не переорало всієї гуцульської окремішності й самобутності, як ці промислові вирубки.

Років сто тому про бутини ніхто й не чув. Мандрівник і професор Львівського університету німець Гакет, який у кінці 18 століття вивчав тутешній край і називав його країною справжніх покутян або гірських русинів, розповідає у своїй праці4, що в Ясені угорському за Чорногорою в цей час уже були промислові вирубки та сплави дерева на ріці Тисі.

З польського боку у великих масштабах це почалося незадовго перед ліквідацією панщини. Ті горяни, які жили публічно, громадою в селах, у яких була панщина, і які не могли викупитися або відрядити наймитів, бо були жонаті, відробляли по двадцять днів панщини на рік, вирубуючи ліси в панських володіннях над Руським потоком під Чорногорою. Очевидно, вони виконували ті роботи, як то кажуть, – «як за панщину». З лісом був обізнаний чи не кожен, бо багато вирубували для себе, для створення пасовищ і полонин. Але як стягати наниз ті баштові колоди і сплавляти їх, які способи знайти для цього – про те ніхто не думав. То було технічне завдання понад сили, бо пил тут не знали, користуватися ними не вміли, а самою бардою ніхто не міг дати ради з такими здоровенними колодами. Ще й нині є багато старих хат, збудованих із колод, тесаних сокирою, а не пиляних. Зрештою, навіть і пізніше, коли бутини приносили вже чималі заробітки, вважалося чимось нижчим ґаздівської гідності гнатися за чимось таким. І вся та робота в бутині, робота без передиху, що вимагала часом блискавичної спритності, поспіху та водночас обережності, відрізнялась і від споконвічних пастуших робіт та звичок, і навіть від надсадної праці при корчуванні й випалюванні лісів.

Коли почалися вирубки у великих масштабах, з’явилася й потреба врегулювання меж великих володінь, що до того часу мало кого цікавило. Деякі старі ґаздівські роди одвіку мали свої ліси й полонини; до них ніхто не мав претензій. В інших частинах краю був ліс божий і людський, а що там було записано десь у табелях чи «бухтах», тим ніхто собі голову не клопотав.

Донині в горах оповідають, що колись давно пані каштелянова Косаковська навчила гірських людей, що найдавнішою межею країн і земельних володінь є вода. Відповідно до вод, відповідно до вододілу, відповідно до потоків вона звеліла повідділяти і розрізняти незміряні доти гірські простори. Вона була закохана в тутешні пущі й у сам народ. Утвердила селам вічні свободи, дала громадам писані патенти на ґрунти, на ліси та полонини. Патенти й різні контракти між самими людьми повиписувала так мудро, ніби їм до серця промовляла. Як то кажуть старі люди: і камінь би заплакав! Так дбала про свободу, про стару правду. Бо ще переказують, що вона постійно напоумляла людей, щоб не пускали в гори нікого чужого, щоб не сміли нікому продавати землю. А такого, що пхається сюди і ще насідає, вимагаючи землі, щоб відвезли аж на Буковець, а звідти вказали йому дорогу мітлами. З вдячністю згадували її старші люди. Вона не тільки вміла шанувати гірське право, а й зводила церкви та каплички, засновувала парафії. Та згодом уряди з допомогою зрадників та підкуплених війтів-отаманів якось повикрадали ті патенти.

Так було на більше чи менше обжитих теренах громад. Інакше було на пустинній Верховині, а ще інакше у Чорногорі. Колись кожен, хто туди приходив, брав стільки ґрунту, скільки сам хотів. Над Бистрецем у Чорногорі оповідають із подробицями, що першим там оселився якийсь Собко Скула. Може, якийсь шляхтич-утікач, бо раніше він звався Скульський. Був то чоловік непоказний, але витривалий і небоязкий. Можна більш-менш точно встановити дати його життя, бо від синів Скули залишився непорушний, ніби застиглий у бурштині, ясний і єдиний спогад, як ватажко Довбуш із товаришами якось навесні прийшов зі своєї комори у чорногірських скелях на відвідини до Скули. Про Довбуша офіційні документи стверджують, що то був «пострах, справжній дракон запрутських гір». Але Скула не для того прийшов у гори, щоб боятися. Однак, побачивши, що наближаються опришки, з обачності закинув усі цінніші речі на стрих. Та це було ні до чого, бо один із Довбушевих товаришів був такий велетенський, що сягав головою вище стриха, та й зустріч була приязною. До того ж Довбуш відкрив бесаги, зв’язані золотим поворозом, вийняв звідти жовту і грубу солонину з оленини й почастував ґазду. Гості собі відпочили та й пішли далі.

З цього спогаду видно, що Скула оселився під Чорногорою понад двісті років тому, і саме тоді з’явилася маленька лісова хатинка, поросла травою і мохом, що простояла аж до недавнього часу.

Скула не завдавав собі клопоту з уділами – ні королівськими, ні панськими. Захопив стільки лісу, скільки міг обійти. Що колись пани обходили раз у сто років, то тепер Скула раз у десять. Випасав череди, де був хоч якийсь доступ, помаленьку влаштовував луки й городи, де тільки міг. І черпав знання про гори та про світ, звідки лиш міг.

Від опришків він дізнався, що, йдучи вододілами, плаями, давнішими від усіх гостинців, можна дійти до далеких країн, на захід сонця аж до Рима, а на схід – аж до Царгорода і навіть Єрусалима. Ранньою осінню риби мандрують потічками до витоків на нерест. За ними, полюючи, йдуть видри. Доходять до витоків, переходять вододіли і спускаються вниз потоками басейну Тиси полювати на тамтешню рибу. Рухаючись за ними разом з козами та вівцями, Скула також вивчив вододіли і природні межі країв. Вчився географії від опришків та видр. Але він вивчав не лише географію. Коли Чорногора у березні ще тоне серед снігів та заметів, уночі й рано-вранці високо понад хмарами чути голоси перелітних птахів – диких гусей і журавлів. Від них він дізнавався, що наближається весна. А влітку прислуховувався, як каня квилить на дощ, а ще уважніше – як непримітна пташина, так званий сльотєнник, нарозтяг стогнучи, наворожує сльоту.

І ще багато чого він тут навчився. На Чорногорі ніхто не поважає границь, тільки про одну границю відомо напевно: що дерева не ростуть до неба і що людина не завоює світу, бо не дасть йому ради. Тому-то ґазда Скула, хоч не боявся ніяких перепон перешкод, бо знав, що на кожну з перепон є інша, і тому щиро говорив: «Біда біду переможе», – та щойно в Чорногорі дізнався від утаємничених, знання яких сягає правіку, головний закон. Звучить він так: «Спинися, чоловіче! Світу не перейдеш».

Як Скула ризикував, можна насправді зрозуміти, якщо згадати, що в ті часи зустріти ведмедя було не набагато важче, ніж ящірку. І що милями, аж до Довбушевих комор у скелях, не було жодної людської оселі. Тільки той, хто вціліє після вогненного потопу нашого світу і кого закине вихором винищення кудись у таку відновлену з часом пущу, можливо, зуміє повторити досвід ґазди Скули.

Сини й нащадки Скули, як дерева, пересаджені з низин на лісовий ґрунт, виросли велетами. Про них відомо, що вони були проти війська, урядів, судів, а також шкіл і будь-якого письма. Бо вже в нові часи, коли стало вигідно займатися лісом, з’явилися нібито справжні власники лісу з писаними документами власності, тобто витягами з ґрунтових книг. Вимагали повернути ліси. І Скулюки, зметикувавши, чого кому треба і що з письмом зв’язуватися гірше, ніж із чортом, відразу погодилися. Неторкані ліси, з яких вони й так нічого не мали, куди крім опришків ніхто не заходив, залишили панам: най ними тішаться і най тим гризуться. А те, що ближче і скромне, що вже оброблене, доступне для коси і для худоби? – собі.

Коли почали затягуватися пута панщини, коли настали облави та військові рекрутації, населення місцевостей, яким це все загрожувало, втікало й подавалося в пущі.

Спочатку в Криворівні – з панської території до сусідньої Бережниці, яка з часом стала присілком Криворівні. Бережниця – це глибокий яр, виритий між горами потоком і вкритий лісами. Ще років із п’ятдесят тому там було чимало ведмежих барлогів. Туди переселялися люди, звідти ж – коли було впорядковано межі панських лісів – перебиралися ще далі в гори, мандрували в Чорногору. Бідніші брали панські стада, одержували місце для випасів, так званий телеґ, і там випасали череди, отримуючи за це певну частину приплоду. Багато хто постійну хату мав у Бережниці, а в Чорногорі лише веснярку чи літовище. Навіть тепер чи не кожен зі старих людей, що живуть під верхами у Чорногорі, народився у Бережниці, а вже пізніше осів і розбудувався тут.

Відносно пізно пани (або їх спадкоємець – цісарська Палата) взялися вимірювати та впорядковувати лісову власність і під Чорногорою. На Кошерищі під Чорногорою тепер є рівні й гладенькі царинки. Раніше доступ до Кошерища був важким, а чужим прибульцям здавався небезпечним. Кам’яниста доріжка, що веде до Чорногори над річкою Бистрець, доходить до яру, що зветься Завис. Високі стрімкі скелі, наїжачені нависаючими каменюками, оточують яр. Там колись гора з’їхала вниз і загатила Бистрець. Стежка тулиться під скалою і піднімається на нанесене осипище. Річище Бистреця прорізане у басейні зі скалистими стінами; звуть його «костелом».

Далі, трохи вище від «костелу», здіймаються, ніби брама, дві стрімкі, порослі буком кичери. Між ними з боку Чорногори пробивається глибоким і крутим яром потік Черлений, притока Бистреця. Над тим потоком рветься у височінь стрімкий лісовий плай. Це найстарший чорногірський плай. Років зо двісті тому ним ходив до Чорногори славнозвісний ватажко Довбуш. Довбушів плай повертає і зникає в лісі. Надто несподівано розходяться гори, раптово відкривається доступ до Чорногори і раптово щезає. Колись на кожному кроці тут легко могли чигати засідки. Напевно, вдосталь було й слідів диких звірів. Цей плай не охотив до погоні. Навіть набагато пізніше він не був приємним шляхом для комісій та прогулянок.

Натомість власне трохи вище за поворотом потоку Черленого відкривається неочікуваний краєвид. Золоті розлогі сіножаті, зелені сади, що милують око. Справжній рай гладеньких і тихих подільських пагорбів, вимріяний і начарований пастухами у цій дикій глушині. Це і є Кошерище. Високо, аж до горизонту простягаються ці ясні хвилясті поляни. Гір та пущ не видно взагалі, наче вони кудись зникли.

Тут на початку минулого століття ґазда Сліпенчук із Криворівні вирубував і випалював ліси й виробив царинки. Внизу біля устя Черленого він мав якусь колибу, щось на кшталт застави. В ній зупинялися комісії й панські виправи. Ґазда щедро пригощав мандрівників приготованими завчасу закусками та горілкою. Комісії відпочивали після трудів, досхочу їли та пили. Далі в гори не пхалися і про ліси не питалися. Ніхто б їм за це не дорікав.

[4] Hacquets neueste politisch-gegographische Reisen in der Jahren 1791—2—3 durch die Dacischen und Sarmatischen Nordkarpathen. – Nürnberg 1794.