Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це вирішуватимуть час і обставини, — сказав Стейн. — Звісно, це було б дуже добре.

— Я дуже радий служити вам обом у міру своїх скромних сил, — додав Джонсон.

Усі троє чудово усвідомлювали всю надмірність цих взаємних привітань, утім, Стейн швидко розрядив атмосферу, запропонувавши на прощання випити по чарці старого коньяку, — ящик якого він уже відправив, без попереднього повідомлення, в апартаменти Ковпервуда в готелі «Сесіль».

Розділ 51

Одним із болючих моментів для Ковпервуда у подальшому веденні переговорів була необхідність — утім, можливо, це тільки здавалося йому необхідним — брати собі в помічники англійців, а не американців, на всіх ділянках роботи. Першою жертвою став де Сото Сіппенз, який був просто в розпачі, тому що йому вже полюбився Лондон. Зі своїм неодмінно щасливим шефом, як він казав, він сподівався прославитися в цих краях. Більше того, він сподівався загострити свій розум і додати енергійності у справах, змагаючись із цими само­впевненими й зарозумілими англійцями, які, на його глибоке переконання, нічого не тямлять у залізничній справі. Одначе, Ковпервуд, бажаючи якомога пом’якшити удар, доручив йому вести свої фінансові справи в Чикаґо.

Одним із методів залучення капіталу, до яких зазвичай удавався Ковпервуд, було створення холдингової компанії, основної компанії, що збирала необхідні засоби для при­дбання контрольних пакетів акцій тих компаній, над якими він хотів отримати контроль, і водночас давала йому акції, необхідні для такого контролю. У цьому випадку він створив Компанію з будівництва залізничного устаткування і прокладання залізниць, очолювану підставними директорами, а для всіх, хто входив у справу, передбачалося забезпечити право на володіння засновницькими акціями. Джонсон діяв як юрисконсульт і консультант цієї компанії з річним окладом у три тисячі фунтів стерлінгів. У приватній угоді, складеній Джонсоном (але ретельно переглянутій юристами Ковпервуда) і підписаній ним самим, Стейном і Ковпервудом, зазначалося, що приналежні їм акції Районної й Метрополітен, — як ті, якими вони вже володіють, так і ті, що будуть придбані згодом, — мають діяти в якості єдиного пакета при офіційному розв’язанні питання про реорганізацію і продаж Метрополітен і Районної новій компанії, що має бути організована пізніше. І в цій новій компанії Стейн і Джонсон мали отримати по три акції нової компанії за кожну свою стару акцію.

Тепер перед Джонсоном стояло нелегке завдання — пошук пакетів розпорошених акцій Районної і Метрополітен, які, за наказом Ковпервуда, він мав скупити під різними іменами на суму до п’ятсот тисяч фунтів стерлінгів. Крім того, він мав розтлумачити директорам обох компаній, що містер Ковпервуд велика людина, і викликати в них ентузіазм щодо його задумів. Що ж до Стейна, то йому належало скуповувати якомога більше акцій обох старих компаній, щоб потім голосувати заодно з Ковпервудом стосовно його підприємства. Зрозуміло, і так само він теж мав використовувати весь свій вплив, аби переконувати всіх, кого знав.

У результаті цих дій на Ковпервуда покотилася справжня лавина інвесторів. Багато американських, а також англійських фінансистів, зрозумівши важливість власності, на яку претендує Ковпервуд, тепер самі намагалися будь-що отримати концесії, але на цей момент це стало вже вкрай складним завданням. Одним із таких людей був не хто інший, як Стенфорд Дрейк, також американський фінансист, що звернувся до англійського парламенту із запитом на надання йому концесій на прокладання нових підземних ліній, що — якби вони були збудовані — проходили б на значній ділянці паралельно лініям Ковпервуда. А це означало б практично розбити навпіл дохід від цих територій.

Ця обставина суттєво турбувала Ковпервуда, тому що потрібно було зупинити Дрейка, не викликавши при цьому галасу серед ворожо налаштованих англійців, що вже чинили опір вторгненню в цю царину американців, хоч Дрейка, хоч Ковпервуда. Як наслідок, між супротивниками зав’язалася звичайна в таких випадках юридична боротьба. Кожен старанно вишукував недоліки в іншого і намагався піддати критиці його плани.

Так, Ковпервуд, указував, що хоча лінія, намічена Дрейком, частково й захопить доволі густонаселені квартали, де вона зможе окупитися, але перед цим вона десять миль проходитиме через незаселені ділянки. Він указував також на те, що Дрейк намічає прокладання одноколійних ліній, одна колія на тунель, тоді як система його, Ковпервуда, уся двоколійна. Заступники Дрейка у відповідь на це заявляли, що дорога Ковпервуда проходить під набережною Темзи, тоді як їхня — під Стрендом і діловими кварталами; підземка містера Ковпервуда не зачіпає торговельних районів, тоді як лінія Дрейка буде сприяти пожвавленню торгівлі. Ковпервуд додавав, що дві паралельні лінії зашкодять одна одній, вони не окуплять навіть самих себе. Він знав, якщо Дрейк і його люди отримають концесію й прокладуть свою лінію, то, як би не йшли надалі справи їх компанії, його власна лінія значно постраждає. Останнє він, звичайно, не визнавав уголос на той час. Натомість він заявив, що не розуміє, навіщо банкірському будинку Дрейка знадобилося пуститися в таку авантюру. І, аби надати цьому якомога більш дипломатичного вигляду, Ковпервуд висловив припущення, що радше лондонське відділення банку, а не сам містер Дрейк, відповідає за таку помилку. Містер Дрейк, продовжував він, видатна людина, і врешті-решт, розібравшись у стані справ, він не вкладатиме в це гроші.

Одначе, попри всі ці солодкі слова, адвокати містера Дрейка внесли до парламенту клопотання про надання йому концесії на прокладання метрополітену, а адвокати Ковпервуда — зустрічне клопотання стосовно його ліній. У результаті парламент відклав розгляд обох клопотань до листопада місяця, не віддавши переваги жодному з них, але вже сама по собі ця відстрочка означала перемогу Ковпервуда; адже він виконав величезну роботу і просунувся значно далі за його супротивника у розробці своєї системи. Подейкували навіть, начебто він сказав, що йому нецікаво братися до роботи без суперництва, а, оскільки, як у коханні, так і на війні всі засоби гарні, він готовий боротися із Дрейком до останнього.

Але інтерес Дрейка до цієї справи переріс у необхідність вступити з Ковпервудом у боротьбу. Маючи в своєму розпорядженні великий капітал, Дрейк запропонував Ковпервуду п’ять мільйонів доларів за право користування станцією на Пікаділлі-Серкс, що належала Ковпервуду і була потрібна Дрейку для його підземки. Крім того, він запропонував Ковпервуду два з половиною мільйони доларів за те, щоб той відкликав свою армію юристів, які готувалися дати Дрейку бій у парламенті, куди він звернувся за концесією. Ковпервуд, зрозуміло, відхилив обидві ці пропозиції.

Також існувала ще якась Об’єднана лондонська компанія, що планувала прокласти підземку від Хайд-Парк-Корнер до Шеперд-Буш, — попередні переговори щодо прокладання цієї лінії були вже закінчені. Вони пішли до Дрейка з пропозицією об’єднатися і спільно просити муніципалітет про дозвіл на прокладання лінії. Вони пропонували Дрейку взяти на себе експлуатацію нової лінії одразу по завершенню її будівництва. Дрейк відмовився. Тоді вони попросили його дозволити їм екс­плуатацію своєї секції. Дрейк знову відмовився. Після цього вони запропонували Ковпервуду взяти на себе прокладання їх лінії, хоча ще й не мали на неї дозволу. Ковпервуд порадив їм звернутися до банкірського будинку Спайєр і Компанія, що мав свої відділення не тільки в Англії й Америці, але й по всій Європі. Розібравшись у цій справі, Спайєр і Компанія зрозуміли, що ця пропозиція вигідна не тільки Ковпервуду, але в остаточному підсумку і їм самим, і вирішили купити в компанії права, якими вона володіла, після чого вони приступили до створення синдикату з контрольним пакетом акцій цієї компанії. Їхній адвокат, виступаючи перед парламентською комісією у справах підземних доріг у зв’язку з іншими питаннями, попросив зняти з обговорення заявку Об’єднаної лондонської про надання їй концесії, що завдавало серйозного удару планам Дрейка, позбавляючи його можливості забезпечити через рік наскрізний рух містом. Тоді Дрейк звернувся до парламенту із новим клопотанням про надання концесії й на ту ділянку, на яку свого часу подавала заявку Об’єднана лондонська. Але, оскільки цього пункту не було в первинному клопотанні й на розгляд комісії такий законопроект не вносився, адвокат Ковпервуда опротестував цей хід Дрейка й зажадав, щоб клопотання було відхилено. Так були поховані плани Дрейка.

Драматичне завершення цієї боротьби двох настільки видатних суперників було докладно описано як англійською, так і американською пресою, а рада Лондонського графства, що схилялася на користь системи наскрізного сполучення, зручної для жителів будь-якої частини Лондона, радісно вітала перемогу Ковпервуда, характеризуючи його як людину цінну для суспільства, що заслуговує поваги будь-якого суспільства.

Ковпервуд, скориставшись такими настроями, широко розрекламував переваги, які отримає суспільство завдяки його підприємству. Його підземні дороги перевозитимуть до двохсот мільйонів пасажирів на рік, усі вагони будуть одного класу, буде встановлена єдина ціна за проїзд — п’ять центів і всі лінії будуть зв’язані між собою, тож підземкою можна буде проїхати до будь-якої частини міста. Таким чином метрополітен стане швидким, дешевим і зручним засобом сполучення.

Справи Ковпервуда йшли в цей час настільки блискуче, що він міг тепер приділяти увагу не тільки придбанню нових акцій і турботам про прибутки. Так, наприклад, він купив за сімдесят вісім тисяч доларів картину Тернера «Вогні на Темзі» і повісив її в себе в кабінеті — виключно з міркувань престижу.

Розділ 52

Одначе, попри всі ці успіхи, на Ковпервуда насувалося нове лихо — цього разу з боку Ейлін.

Повернувшись до Парижа, Ейлін знову занурилася в розваги, що для неї влаштовував Толліфер зі своїми друзями. Але незабаром Меріголд Брейнерд, помітивши, що Ейлін занадто прихильна до Толліфера, то, мабуть, вона зрештою захоче одружити його на собі, вирішила, що настав час покласти кінець цій прихильності. Знаючи про залежність Толліфера від Ковпервуда, Меріголд уважала, що має зброю, що дозволить їй легко усунути суперницю. Річ у тім, що якось увечері, під час поїздки на яхті, Толліфер, випивши зайве, розповів їй про все. І от за першої можливості вона почала діяти.

Це сталося на вечірці, яку Толліфер улаштував у студії одного зі своїх друзів із приводу повернення до Парижа; Меріголд, випивши дещо більше своєї норми і помітивши, як весело Ейлін фліртує з Толліфером, раптом перейшла в наступ.

— Якби ви знали про вашого приятеля стільки, скільки знаю я, ви, мабуть, не стали б тягати його всюди за собою, — сказала вона з уїдливою усмішкою.

— Що ж, якщо ви знаєте щось, що може мене уразити, — запитала Ейлін, — то чому б не сказати це прямо? До чого ці натяки? Чи це просто ревнощі змушують вас казати зайве?

— Ревнощі?! Мені ревнувати Толліфера до вас?! Ні, я просто знаю, що стоїть за його увагою до вас, от і все!

— До чого це ви хилите? — гнівно вигукнула Ейлін, уражена цією несподіваною заявою. — Кажіть прямо! Або пошукайте для своїх ревнощів когось іншого.

— Ревнощі?! Які дурниці! Вам, звичайно, і на думку не спадало, що ваш уважний друг ходить за вами слідом не заради ваших прекрасних очей. І до того ж, звідки, ви думаєте, в нього стільки грошей, які він витрачає на вас? Я знаю його багато років, і він ніколи не мав жодного шилінга, що належав би йому.

— Ні, я цього не знала. Продовжуйте, прошу!

— Запитайте містера Толліфера, а ще краще — вашого чоловіка. Я певна, він допоможе вам розібратися в цьому питанні, — підвела підсумок Меріголд і залишила Ейлін.

Після чого Ейлін, украй схвильована цією розмовою, негайно залишила кімнату, схопила накидку й повернулася до себе в номер. Розмова з Меріголд не давала їй спокою. Толліфер! Як рішуче він увірвався в її життя! Жодного пенні за душею, а витрачає так багато грошей! І звідки в Ковпервуда така поблажливість до цієї дружби між ними? Адже він навіть приїжджав у Париж на вечірку, яку вони влаштовували з Толліфером. І раптом те, що таїлося в темних натяках Меріголд, наче блискавкою вдарило Ейлін: він використав цю людину, щоб усунути її зі свого життя! Вона повинна докопатися до істини, вона повинна знати.

Не минуло й години, як Толліфер, помітивши зникнення Ейлін, подзвонив їй по телефону, і вона зажадала, щоб він зараз же до неї прийшов: їй потрібно негайно з ним поговорити. І, щойно він увійшов, знялася буря. Чия це була ідея запросити її до Парижа, приділяти їй стільки уваги і витрачати на неї стільки грошей? Її чоловіка чи його власна?

Що за дурниці! Навіщо б він став витрачати на неї гроші, якби вона йому не подобалась? На це Ейлін відповіла, що, як вона чула, він не має власних грошей і ніколи не мав. І, якщо вже на те пішло, чим він, власне, заробляє гроші, якщо не певними послугами особистого характеру, як, наприклад, танцювати навколо тих, хто може витрачати увесь свій час на розваги, але не бажає потурбуватися про всілякі обтяжні деталі? Це була образа, що глибоко вразила Толліфера, адже Ейлін поставила його на один щабель із прислугою.