І хтось придумав ше до нас — шо білих клавіш трохи більше,
А чорні вище них стоять — їх зачепити пальцем легше.
І так живемо в сім октав — маестро тисне на педалі,
Хто — пан між нами, хто — пропав — вистава довга, їдем далі.
Ми — маленькі молоточки,
Ми — частинки піаніно.
Граєм міліон мелодій,
Б’єм по струнах своїм тілом.
Часом так є, шо хочеш заграти соло
На одній струні — знайди в собі сили скоро.
Часом так є — шо хочеш, хочеш
На одній струні — знайди в собі сили!
Спи собі сама
Часом буває так, шо хочеш почути
Речі, яких ніколи б не знати.
І тягне за руку тебе в то місце,
Де думаєш: краще б очей не мати.
Ти дивишся в кухні на кран і воду,
А правда нізвідки не виходить.
І дивляться в очі тобі знайомі, а їхні очі твоїм говорять:
«Спи собі сама, коли біля тебе мене нема!..»
Часом буває так, шо в магазині ти хочеш крикнути:
«Ну в чому я винна?»
Тебе окидають розуміючим оком,
Дуже болить, хоча й ненароком.
І ти ростеш, старієш, вмираєш,
А тої правди так і не знаєш.
Боїшся її і від неї втікаєш,
І в стінах своїх ти одна засинаєш…
Старий