Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Піздєц, Земля! — урочисто констатував він, ніби ми перейшли пішки Берингову протоку.

— Ура, а может, не пойдьом туда, што-то ми как-

то стрьомно виглядім все, — несподівано повернув руль в сторону Паштет.

— Што я даром твоїмі пьордамі всю дорогу дишал?

Мордухович встромив в сніг велику палку, щоб мати в темноті орієнтир — як вертатися назад.

— Всьо, Палич, не бзді, ідьом за білєтамі, — перекреслив я шляхи сикливого другана до відступу, а сам в умі прикинув, як ми будем виглядати в черзі за квитками в своїх оригінальних, м’яко кажучи, концертних костюмах.

— Пацани, ми виглядім так, будто ми виступать прішлі, а не смотрєть, — останню спробу відчайдушно врятуватися Паштет ковтнув зі сльозами.

Ми кинули на пальцях — програв Рома, всі скинулись по троячці, і він, подібний на вагітного слона, покачуючи бивнями, пошаркав шлюбними туфлями по снігу у бік каси. Я волів не бачити цього епізоду взагалі, хотілося стати посеред площі перед палацом і крикнути всім, які роздивлялися Рому, ніби в кунсткамері: «— Люди! Я нормальний! Я не знаю ні того здорового дебіла, ні того меншого недоношеного щура! Я прекрасно розумію, чому ви реагуєте на них так, ніби в зоопарк привезли бізона, який какає трюфелями. І я співчуваю нам з вами, що на концерті прийдеться бути разом з ними під одним дахом, який може загорітися від сорому, що допустив під собою це чудо».

Рома відчував на собі колючі погляди десятків людей і нервово почісував щетинисту траву, яка стирчала в нього з вирізу на грудях. Він не терпів особливої уваги до себе, і коли вона все ж проявлялася — всіляко прагнув її уникати. Так і тепер він шукав в голові спосіб, як закритися від цих всіх неприємних очей, які шпильками кололи його зі всіх боків і заставляли чесатися щоразу більше, інтенсивніше і то в самих неочікуваних місцях. Рома підняв комір пальта, і всі навколишні спостерігачі виявили для себе ще один шокуючий елемент його гардеробу. На зворотній стороні коміра дерев’яною масляною фарбою хтось набазграв слово «НЕВРОЛОГИЯ» — був тоді такий тренд в моді — підписувати халати і пальта, щоб не переплутали, не дай Бог. Ми з Паштетом тут же підняли свої і з жахом виявили ще два шокуючі написи «УРОЛОГИЯ» і «ТЕРАПИЯ».

— Бля, чуствую, концерт будєт здєсь, а нє в залє, прошипів Паштет, а я вже почав оглядуватися в бік річки, чи нам не перерізають шляхи відходу якісь недобрі сили.

Навколо Ромчика почали скупчуватися молоді люди, спортивні і підтягнуті, активно жестикулюючи й оперуючи досить вузьким спектром нелітературних слів в адресу нашого друга. Друг стояв другий перед віконцем каси, одне його око дивилося на касира, а друге спостерігало за групкою молодих скінхедів, які вже знали, що прийшли на концерт виключно на Рому. Від передчуття розплати за неформальний вид на їхній території — їх теліпав тваринний

оргазм.

«— Чекайте, хлопці, ви ще нас з Паштетом не бачили, — про себе подумав я і уявив, як їхнє свиняче щастя, побачивши нас, відразу помножиться на три».

Ромчик взяв квитки і відходив було від каси, як до нього підскочив маленький, як болонка, в спортивних штанцях тіпок, щось пропищав знизу вверх і через секунду відлетів так, ніби його збив грузовик. Рома, не зупиняючись, ребром долоні тріснув його по шиї і по всій видимості зламав або шию, або голову, бо тіпок зник з нашої історії понині. На щастя, в палаці відкрили двері і народ повалив сотнями усередину. Група молодих неврівноважених людей з обмеженим лексиконом була відрізана від Роми потоком налаштованих на рок фанів, і ми, скориставшись цим подарунком долі, заплили в зал разом зі всіма, перебираючи в голові різні варіанти закінчення того, що так прогнозовано відбулося на вході. Скіни завжди приходили організованими купками на концерти, вираховували так званих «неформалів» і приводили їх до чуття давніми дієвими методами десять на одного. Ще пару секунд тому ми вловлювали їх стріляючі по залу погляди в пошуках Головного Неформала Вечора, але вир людський роззосередив їх і розкидав по території залу, як кінь розкидує свої гімна під час кругового бігу на арені цирку. Які ці коні все-таки унікальні істоти — одночасно виконувати супертрюки і холоднокровно срати! Мені б так. Я колись чуть не загинув під час концерту, коли піддомкратило, пішов шукати в темноті дабл і провалився в люк за сценою. А так би і співав, і срав тут же. Коням же можна, чому нам нє? Вибачте за художній відступ, їдем далі. На сцену вибігли хлопці в однакових піджаках, група СЕКРЕТ, народ почав танцювати, скакати, і увага до нашого тріо з боку соціума відчутно послабшала. Ритмічна хвиля людей ховала від нас ядовитих баракуд з лисими бошками, які шниряли по залу в пошуках загубленої ними жертви. Але музика робить своє, за пару хвилин ми під її магічним впливом скакали і підспівували зі всім народом, нарешті не відчуваючи себе дискомфортно. В темноті — хоч голим скачи, не то що в наших підписаних піджаках. Секрет помінявся на Браво, Агузарова тільки що прилетіла з сузір’я Кассіопея з відром на голові, позакидувала в народ якісь брєдові ідеї, і мені прийшла думка, що ми в своїх прикидах пасували би до неї набагато більше, ніж її єврейчики в акуратних попсових костюмчиках. Потім була Аліса — Костя Кінчев пробував нагнати на аудиторію артистично-показовий страх, демонічно зиркаючи по залу в пошуках — кого би на вечір замолодити, але після тридцяти хвилин змучився, здувся і уступив місце Метру. Вийшов Цой босий, з гітарою і об’явив всім, що його група не приїде, бо застряла в якомусь кішлаку із-за снігових заметів, а він на своїх «Жигулях» прорвався, мол, і тепер готовий порвати нас всіх. Безперечно, щось було в цьому косоглазому чувачку, який взяв весь зал за яйка і тряс його сорок хвилин як хотів. Народ вив, плакав, гордо ричав — Ми ждьом перемен! А коли прозвучала фраза — Пожелай мне удачі в бою! — я зразу врубався, що це про нас. Тіпочки вирахували Рому, який був на голову вище всіх навколо, осатаніло розмахував своїми кеглями в ритм і, підспівуючи, щедро бризкав на людей слиною. Більше того — по наших пальтах вони зрозуміли, що ми з тієї ж самої «неформальної» тусовки, що і Рома, і вигрібати ми будем какашки з Ромчикових лакованих лодочок всі разом. Всі випадки, коли я слухався свою інтуїцію, вона рятувала мене. Я всі їх пам’ятаю навіть. І зараз вона мені кричала на вухо: «Валіть звідси! Вже!» Я не став перепитувати цю шановну даму, що вона мала на увазі, і під черговий приспів «Пожелай мнєєє удачі» рвонув Мордуховича за рукав, Паштєта за другий і потягнув у бік виходу, над яким світилися зелені вогники. Вся спортивна секція в цю ж секунду рушила за нами. До виходу ми добралися перші, дякуючи Ромі, який виконував роль комбайна, який молотив живих людей замість соломи. «Сектанти» були метрів десять за нами, комбайна свого в них не було, і вони тому явно приторможували. Одному довгому якось вдалося скоротити дистанцію, і він майже догнав нас на своїх тоненьких циркулях. Це була його фатальна помилка, бо він не врахував співвідношення своїх і Роминих параметрів, засліплений бажанням помсти. Рома забіг за кут, показуючи рукою, щоб ми продовжували свій тріумфальний біг в сторону ріки. Довгий Дишель вискочив секунду після і рвонув за нами з пробуксовкою, дякуючи якій на долю секунди він застряг на одній точці, в якій тут же хмарою смерті за його спиною виріс Рома Мордухович і зі всієї сили занурив копняком свою лаковану лодочку йому просто в саме шоколадне око. Дишель якось не по-людськи квакнув, здійснив сальто через голову і приземлився, щоб дістати феноменальну подачу, гідну Дієго Марадони, лівою лодочкою туди ж, в то саме сопло. Траєкторія польоту була не така граціозна, як попередня, і закінчилася попаданням його конячої голови просто в ліхтар, після чого він замерехтів, а власник кінського прикусу склався вдвоє на снігу. Рома, замість додати прискорення своєму тілу кентавра і доганяти нас, зробив контрольну зупинку біля Дишла, ретельно оглянув свої, вже не такі святкові лодочки, виявив на них мікротріщини від прямого попадання в дупло зі злими бджолами, посік своє лице збентеженими зморшками і сказав: — Гніда, ти мнє туфлі своїм очком убіл, — і витер їх, зануривши в сніговий намет, набираючи трохи снігу в шкарпетки. В цей момент з дверей бічного виходу палацу спорту виплеснувся залишок банди скінхедів і, роздивляючись навколо незрячими від ненависті до всього інакшого, ніж вони звикли бачити, очима, без напрягу зауважили свого побратима, який злився зі стовпом в неприродній позі і творив скульптурний ансамбль «Пацик і Абажур».

— Вон оно! — крикнув один з перших і трохи зашвидко підбіг до Мордуховича, дістаючи відвертий удар «На Одессу» головою Роми, завбільшки з тепловоз. Нападаючий відразу вріс в землю, губи його моментально розпухли, і він став подібний на корову-вампіра, залишаючись стояти на колінах і не знаходячи пояснення свого плачівного стану.

Ми з Паштетом притормозили і намагалися віднайти в темноті то місце, де Рома втикнув свій рятівний жезл. Назад дорогу було віднайти набагато важче, бо другий берег світився дуже однаково вдалині, і де серед цих вогників був наш госпіталь — це було головне питання вечору. Паштет мружив очі, бігав по берегу взад-вперед і кляв себе: — Лучше би я срал по дороге, чєм пєрдєл. Хоть би азімут оставіл.

— Ай, бля, — почулося метрів двадцять ззаду.

До Ромчика підбігли двоє пациків і вчепилися за шиворот пальта. Я не думаю, що йому стало важче бігти, просто він обернувся подивитися, чи нема нікого за ним на хвості, побачив два тіла, які теліпалися ззаду, і зупинився різко. Тіла впали. Два гігантські кулаки опустилися мішками з цементом їм на голови. Хлопці пукнули з безвиході і зробили вигляд, що померли, інакше мішки впали б на їхні черепки ще раз. Рома повірив їм, встав, а потім раптом передумав, не повірив і з розгону впав на них своєю масою горбатого кита, випускаючи на волю все, чим були набиті їх кишки, і в цю секунду ще один нещасний, не маючи можливості затормозити на льоді, під’їхав, не контролюючи траєкторію, ковзаючись на підошвах, просто впритул до його ніг. Дві ноги, як дві столітні карпатські сосни, зробили «ножички», підрізаючи і підкидаючи потерпілого в повітря, заставляючи його впасти на лід на всю площу своєї накачаної в якомусь підвалі спини. Звук був, як від падіння шафи на підлогу.

— Беге! — крякнув він і в темноті почав розгублено вишукувати кліпаючими від страху і шоку, виряченими, як в бульдога, очками постать московського брата Кінг Конга, в якого він чудом не врізався. Брат стояв рівно напроти того, звідки виглядав своє нещастя черговий браток. Якби Рома був левом, він би рикнув перед нападом, а так, побачивши перед собою стоячого на колінах, розвернутого спиною і дещо нахилившись вперед, майже на рачках, противника, він просто наступив на нього і побіг дальше. Можливо, через мільйони років археологи майбутніх цивілізацій знайдуть зліпок його перестрашеного розчавленого фейса на дні Каспійського моря і будуть будувати нові революційні гіпотези про еволюційний зв’язок людини і камбали. А Рома, здавалося, не помітив перешкоди, вдавивши його в лід своїми шлюбними лижами, і, неповоротко розмахуючи руками, поспішив за пелетоном, тобто за мною і Паштетом, які рваним темпом здійснювали свій перебіг через Волгу. Рваний він виходив за двох причин — прискорення і гальмування. Прискорення — бо було страшно, гальмування — бо цікаво ж, бля, не пропустити момент, як відбувається зустріч людини з циклопом. Наш циклоп-єврей Ромчик від бігу почервонів, як свіжозварений бурячок, його маса не додавала легкості пересування незграбному, але чомусь надзвичайно сильному тілу, і від ударів його каблуків об лід розліталися міліарди осколків, як на херовому салюті на День Міста. Не красиво — уверх і вбік, а якось побутово дуже, як з-під колеса машини болото — у всі сторони, ще й несмачно чвакаючи під ногами. Як він не провалювався — знає один Господь, але я обіцяв не допитуватися його про це. На лід почала вивалювати, напевно, вся аудиторія палацу спорту. Деякі сподвижники і однодумці наших опонентів вже на бігу за нами розділили дещо їхню думку про нас і, прийшовши до висновку, що такі примітивні особи, як ці троє з відвертими надписами на комірах, якраз і спричиняють весь ідеологічний дизбаланс їх рідного міста. Як висновок — їх на льоді було вже чоловік сорок. Враховуючи невдалий досвід лідерів гонки, які в даний момент вже не особливо були переслідувані думкою про охоту, вся група трусила задом більш-менш в одному ритмі, не виділяючись з колективу. Дехто навіть приноровився зухвало курити на ходу. Тіло Ромка бігло вперед, а ліве око невпинно стежило за ордою, яка була готова закрутити нас в банку зі шпротами, теліпаючись десь на потилиці.

— Ти етот бичок сожрьош сєводня, — прохрипів він і почав збавляти темп, явно маючи на то причини.

— Срать хочу, срать хочу, — запищав збоку Паштет.

— Может, бєлий флаг вибросім, я покакаю і дальше побєжим? — кинув він своє запитання кудись угору в космос і подримбуляв далі, підмітаючи лід пальтом, як сторож катка перед шкільним хокейним матчем.

Ромчик ззаду раптом зупинився, повернувся до нападаючих і досягнув небувалого стратегічного ефекту: основна маса, звичайно, зупинилася, побачивши його відкритий рот із зубами, а три тормози по інерції підбігли до нього майже впритул, після чого двоє з них зіткнулися головами у Роми в руках і впали на третього, з бичком в зубах. Ромчик поправив недопалок в роті прицільним ударом лакованого мешта і примайстрував його художньо на місці двох вибитих ним же центральних верхніх різців, естетично маскуючи ним новостворену діастему (то така дірка між центральними зубами).

— Мінус трі, — пискнув Паштет і теж розвернувся в напрямі Роми, отримавши несподіваний приплив адреналіну. Ромчик встиг гепнути ще одного карлика по яйцях ногою, здається, цей хруст стоїть в мене в вухах досі, а карлик і досі літає. Літає і співає голосом Джастіна Тімбер-лейка над рідним Калініном. Да, знали би чуваки, що їм буде коштувати ця погоня за смертю. Непідготовлене плем’я переслідувало нас сьогодні, ну і нехай на ньому відіграються сили природнього відбору, дякувати старому Дарвіну. Рома єбнув ще одного бідаку просто в писок долонею, площею з кухонний стіл, і навічно вдячна посмішка застигла на його здивованому лиці. І тільки-но він впав на плечі і хотів було помацати руками новий рельєф на губах — Паштет вальнув патиком-дороговказом по руках і губах одночасно. Світло виключили для цього актора нашої п’єси, і ми переходимо до наступного тріо нефартових бичків, яке зловило Паштєта за пальто. Їхній нефарт полягає в тому, що тільки за пальто вони його і зловили, не враховуючи зміїно-мишиної фізіології нашого мікродруга, який вискочив з того пальта, як поїзд з тунелю, і вже без нього і патика, який застряг у рукаві, продовжив свій льодяний маршрут. Поки відбулася ця заминка, декілька козаків обійшли мене збоку і намагалися перерізати мені дорогу до спасіння. Чіткий аналіз мойого бойового ока показав, що у цього нерівного бою може бути дуже непрогнозований кінець, і я мудро вибрав тактику вимотування противника бігом. До лав Радянської армії я гордо відправився із книжкою кандидата в майстри спорту по біатлону, що надавало мені неабиякі переваги перед переслідувачами в плані швидкості і дальності пересування. Я різко звернув вліво і побіг вверх по течії річки, не скорочуючи відстань між нами і кидаючи їм на ходу фразу: — Ребят, я кмс по біатлону, я могу до Астрахані отсюда пробєжать, пожалєйтє ногі.

— Ти, бля, убля, на бля, субля, — почувся з-за спини град образливої риторики в мою адресу, але ефект швидкого бігу дещо стирав основну суть цієї словесної подачі. Нападники явно не відвідували секцію легкої атлетики і дихали так важко, що здавалося, за мною по ріці ще тепловоз. Темнота вже якось не різала очі страшним і невідомим, людина швидко звикає до оточуючих її обставин і, я думаю, могла б спокійно пожити навіть під водою деньок-другий. Ромчик біг, розмахуючи руками, і хлопаки в надії наблизитись до нього збоку ніби попадали під пропелер кукурузника, і, відповідно, їх відкидало з різними ступенями травм з його запланованої траси. Боженько тримав свою рученьку над нами з неба і не дав на той момент людству можливості користуватися мобільними телефонами, бо у противному разі на нашому березі нас би чекало не спасіння, а яничари, які б гідно довели до кінця свою ганебну справу. Ситуація підійшла до кульмінаційної точки, коли один з поганяйлів Паштєта втрапив ногою у висверлену місцевими фанатами гемороя лунку. Серго розказував потім, що одне його, Паштєта, яйце при одному тільки спогаді про цей звук завжди закочується під диван і трясеться. Чувак, самий серливий зі всіх гангстерів, всю дорогу біг з самого заду і уважно дивився під ноги. В момент Роминої розправи з черговим балдойодом він відірвав погляд крілика від землі і глипав очима, якби бути подалі від цих вертольотних лопастей, які рубали народ на шаурму. І на тобі — злий жарт чорта, який їхав збоку на лижах і припасав різні западлянки для учасників цього льодопробігу: нога попадає в пустоту, ще й мокру, ще й інерція, відповідно, його грабля ламається, відповідно, він всім тілом загнаного лося подається вперед, відповідно, лід тріскає ще більше, відповідно, він у воді весь, відповідно до цього народ шугається, Рома зупиняється, Паштет віддаляється, я з командою бігунів нарізаю круги, і картина виглядає приблизно наступним чином: центр сцени — жертва в лунці, коло жертви у позі Кутузова Рома з інеєм на грудному мохері, з його арабських кудряшок на голові йшов дим, як з труби котельні в лютому, навколо нього чоловік десять з поріділої не на жарт групи захвата, які грізно обступили їх кільцем, але з обличчями дітей, які насрали в нові колготки.

— Так, пацани. Ви, конєшно, ублюдкі рєдкіє, сорок рил на троїх, знаю, знаю — ето давняя калінінская традіція встрєчать дорогіх гостей, — Ромчик взяв на себе ініціативу у веденні переговорів, вставши на одно коліно і взявши за мокру чуприну стогнучого і мичачого ковбоя в лунці.

— Єщьо одна мразь падайдьот хоть на міліметр — я утоплю ету блядь, а потом утоплю ету блядь, — він тикнув пальцем в того, хто стояв найближче, і видно було навіть із задніх рядів, як його щоки зі страху повисли, як в сенбернара, — а потом йобну і утоплю слєдующую і слєдующую, пока всєх вас, блядєй калінінскіх, не утоплю. — Рома не шукав особливих епітетів, чітко передаючи суть найближчого майбутнього, яке на всіх них чекало. В головах братків мухи поодиноких думок хаотично билися об внутрішні стінки черепа, бідака в лунці не знав, від чого плакати більше — від болі, від холоду чи від такого позорного кінця. Щодо його друганів, то ніхто з мафіозі не хотів тягнути на собі мокрий мішок гімна з поламаною ногою і до ранку пояснювати його баті-алкашу причини такого повернення сина додому.

— Тіхо, мимра, не мичі, бля, — Ромчик забув в пилу слово «мурена», з якого вийшла мимра, натиснув на його голову, і та зникла під водою, — ну, дауни, нах отсюда, на тот берег, откуда сбєжалісь, шакали, а ету хуйню я витяну і тут аставлю, — і щоб підтвердити свої світлі наміри, він за патли витягнув за голову по пояс над лункою бідну мокру Мимру з поламаною ногою і синіми губами. Мурена не кліпала очима, риби ж не кліпають, і браток моментально ввійшов в роль, тільки по його поведінці було видно, що він грає роль дохлої риби. Ромчик помітив це і влив трохи життя в його тіло, побивши його долонями по морді.

Народ, переглядуючись, почав відступати назад, ситуація була дуже кінематографічна, і ніхто з присутніх не знав сценарія виходу з неї в ролі Стівена Сігала.

— Ти, Гібон, — почувся голос з темноти, де стояла смарката мафія, адресований скоріше за все Ромі, а гдє гарантії, что ти єго того, — невидимий голос зробив паузу для значимості сказаного, — ну нє того, ну, утопіш ккарочє, — він в кінці аж почав заїкатися від таких перспектив закінчення вечору.