Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бойци, расказиваю обйом воєнних дєйствій. Прі помощі лопат і бульдозера — вот по етой схємє ви должни продєлать осушитєльниє работи участка.

Він розгорнув перед глухонімою бригадою

величезний аркуш, покреслений лініями.

— Заданіє понятно? Вопроси єсть? Вопросов нєт, завченою скороговоркою стрільнув Мішин, розвернувся і так само Джекі Чаном заскочив в уазік і погнав, не оглядаючись в сторону нових пригод. Ще один Парадокс армії полягав у тому, що жоден офіцер ніколи в житті не намагався пересвідчитися у правильності свідчень іншого офіцера, так як цей процес міг привести до негативних результатів дослідження, які в свою чергу жодного з офіцерів не задовільняли. Пояснюю: якщо ББ сказав Мішину, що тракторист чурка — Бог у своїй тракторній сфері, значить, ця інформація не підлягає перевірці. Значить — його можна і навіть потрібно абсолютно спокійно залишити на об’єкті з дорогою технікою і трьома асистентами, які, по Боріних словах, читають любі креслення, як книжку азбуки за перший клас. І тому з легкою душею і важкими завданнями на післяобідній період Мішин залишив чотирьох неандертальців один на один зі стихією у вигляді болота і екскаватора. Чувачки сиділи навприсядки з покусаними рожами, руками і шиями, як члени анонімного клуба жертв псоріаза. Курили, передаючи один бичок по черзі із уст в уста, разом зі всіма можливими варіаціями бактеріальної флори, всі як один морщили лоба в надії отримати якесь єдине і правильне рішення незнайомої їх розуму проблеми.

— Отци, снімай трактор с пріцепа, врємя ідьот, — мордатий шофер тягача привідкрив вікно і чвиркнув слюною в бік групи спеціалістів.

Отци переглянулися, погляди трьох вперлися в Мухамеда Зазімовича, який ніби все життя грав цей епізод у індійському кіно, окинув трьох косим мутним оком, повернувся на місці і скокнув на причеп, співаючи на ходу якусь свою депресивну муть:

— Ай мага, тага мага, килди бєлди, мага сагааааа.

— Ай манди кенди тунди сюнди, — вторив йому хор асистентів.

Мухамед заліз на підножку екскаватора, відкрив кабіну, занирнув всередину і, ніби труси своєї коханки, почав шукати спосіб завести трактор. Відкривав бардачки, залазив під крісло, крутив руль, смикав за ричаги, матюкався, плювався і аж раптом з радісним виразом свого котячого табла вискочив на гусеницю, тримаючи в руці якийсь шнурок.

— Галманди екскаватара — ака, йоб твою мат, нахм натуре плят, — ствердно зашуміла юрба земляків-однодумців, що в перекладі могло означати: правильну деталь ти знайшов, брат, тепер справа закипить!

Мухамед почав намотувати шнурок на якийсь шків під капотом, включив пару тумблерів і потягнув за нього, розкручуючи тим самим цю пердливу тварину, яка десять років не знала команди — Старт! З труби на капоті почали вискакувати чорні, як старі ворони, клуби диму, зі звуком, ніби перділа вся Росія, причому в такт, організовано і сердито.

— Тра-та-та-та-та-та, — закислі кільця і поршні пробували зсунутися з мертвої точки і спалювали разом з солярою і масло, і воду, і мишей, які за десять років консервації зробили собі в тому моторі люксусові апартаменти.

— Єбат шайтан мазка сука єпаль, — на мові суто технічної термінології Мухамед об’явив присутнім, що за декілька хвилин машина буде готова до меліоративної операції.

— Курі нах Мухамед бля, рот єпат сука сичкидим кичкидим-ла, — один з асистентів голови меліоративної експедиції запропонував легкий coffe-brake перед основною фазою операції. Він на кривих ногах підійшов до шефа і втикнув йому пальцями в рот ретельно обсмоктаний всіма членами місії залишок сигарети «Космос». Мухамед затягнувся, викурив фільтр і поліз назад в кабіну. Трактор менше пердів і нарешті почав видавати звуки, які дійсно нагадували роботу дизельного двигуна. Зазімович всівся за пульт управління, дві руки поклав на ричаги, а ноги на педалі. Пустивши в атмосферу ще пару кубометрів сажі, він включив передачу і почав з’їжджати з причепа. Чітко, як на показових виступах, гусениці до міліметра витримували дозволену дистанцію, що аж воділа тягача ще раз схвально чвиркнув в сторону членів трудової бригади зі словами: — Во дайот бусурман! Твою мать нєрускую.

Такі досить дивні, але позаяк позитивні характеристики на адресу керівника операції його земляками були сприйняті одностайним виконанням ще більш депресивної фольклорної саги, ніж перед початком роботи, що характеризувало високий емоційний підйом бригади меліораторів. Екскаватор під чутливим керівництвом Зазімовича почав уже з’їжджати на землю, жаби з виразом жаху на своїх зелених обличчях покидали домівки і, не встигаючи позбирати на дорогу речі, кидалися під гусениці. Мухамед почув твердий ґрунт під ногами, додав газу і повністю з’їхав на трясовину. Згідно креслень — варто було б зупинитись і починати рити траншеї десь тут, але внутрішній голос меліоратора підказував йому панічним криком, що операцію можна завершити набагато швидше, якщо почати копати безпосередньо від ріки. Екскаватор з розгону в’їхав у жижу біля води і раптово, прямо на очах почав тонути в болоті. Не швидко, як айфон в унітазі, а красиво і елегантно. Хлопці-асистенти почали прискорено курити і відступати на задній план сцени. Мухамед в кабіні з очима мастіфа, який зачепився яйцями за колючий дріт, відчайдушно газував і дриґав ричагами, як кепський хокеїст клюшкою, закопуючи машину ще більше у прирічну муляку, котра доходила вже до підніжки кабіни, з якої доносилися приглушені крики, в окремих відзвуках яких вловлювалися певні нотки неприязні до Борі, Мішина і ще декількох персонажів, що заважали нормально існувати Зазімовичу і представникам його високогірної діаспори. Жижа ковтала машину, випускаючи з-під гусениць жовті противні бульки, які тріскали і розліталися над рікою легким бризом квашеної капусти. Інший здоровий розумом чоловік на місці Мухамеда давно би втік з того екскаватора з логічним оправданням, що той по-любому буде засмоктаний жаботинням приволзького болота. Але безстрашний син Аллаха, сидячи в кабіні по вікна в коричневій жижі, випускаючи таку саму жижу, очевидно, собі по ногах, плекав надію на спасіння казенної купи металолому, але Волга мала на цю тему свої індивідуальні плани: через 15 хвилин нерівної боротьби кривоногого бусурмана з «Вічною Рікою» картина баталії малювалася наступно — з болота сумно стирчав один загнутий ковш. На ньому, як Соловей Разбойнік, сидів гордий син Аллаха і кліпав очима навколо в пошуках любої, навіть нечистої сили, яка б могла вирівняти цю нерівну у всіх аспектах ситуацію. Мухамеду в цей момент хотілося, щоб хто-небудь витягнув з болота трактор, відмотав назад плівку, щоб ніяка зараза в світі ніколи в житті не здогадалася, хто є причиною розстрілу прапорщика Конюхова.

Мішину хтось подзвонив. Мобільних не було в ту епоху, але швидкості комунікації з Андрєічом в момент провалу операції «Меліорація» позаздрив би навіть сучасний Vodafone. Меседж був короткий, але дуже ємкий по інформативності:

— Андрєіч, — пізда екскаватору!

— Кому, ізвінітє, пізда? — стурбовано перепитав Бос. — Екскаватору і чурбану, по ходу, тоже: Пізда! — голос в трубці змінився на короткі гудки. Може, то був Мордатий з тягача. Може, то були Ангели зі штабу Підмосковного Ордена Леніна воєнного округу, а може, просто сусіди по дачному участку, яким Мухамед, в своєму технологічному оргазмі, зніс паркан. Навіть Боженько нам того не скаже, бо нічого ця інформація вже не змінить в історії Світу. Пізда екскаватору означала довгу і неприємну низку подій, яку не варто лишній раз оприлюднювати, враховуючи обізнаність нашої аудиторії у всіх нюансах цієї афери, і тому містер Мішин, будучи кілометрів за сорок від місця катастрофи, окупувавши будку найближчого телефона-автомата, додзвонився до командуючого Калінінського авіаотряда і, оперуючи, м’ягко кажучи, незрозумілими аргументами для непосвячених у військові шифри, підняв в повітря два гігантських вертольоти. Через 15 хвилин два борти, розсікаючи гвинтами небо над головою Мухамеда, який прилип до ковша, висіли над місцем затоплення екскаватора, піднімаючи в повітря жаб, комарів, чурбанів і гори муляки. Десантники скинули зверху троси, примотали їх за ковш, грубо скинули Мухамеда копняком в болото і почали операцію підйому. Видно було, що Мішин пригнав сюди не просто вертольоти, а крутих професіоналів, які не раз витягували з болота і танки, і купу інакшого армійського коштовного мотлоха. Розвернуті хвостами один до одного, вони тягнули троси, прив’язані до стріли в протилежні боки, виборюючи в болота злощасний трактор, який в даний момент нагадував більше гору з гімна. Зазімович і його група асистентів дивилися на перебіг операції з зачудованим виразом своїх плоскоморд. Їм явно легше було б пережити контакт з інопланетянами, ніж побачити таке чудо. Через чотири хвилини гівно-трактор стояв на платформі тягача, обтікав і смердів несамовито. Афера «меліорація» мала коштувати баклажку серливого вина, а по факту обійшлася державі вильотом двох бойових вертольотів. Державі, люди, але тільки не Мішину. Мішин виставив командиру польотів коньяк і дві бутилки водки ще виставив екіпажам, після чого всі сторони, які розгрібали цей інцидент, залишилися максимально задоволеними. Чурбанів відправили мити трактор в автороту, де їм у вигляді премії жорстко наваляли дембеля. Участок залишився власністю Калінінського ДОСААФу, дачі з нього, на щастя, не вийшло.

— На хера такая дача, єслі в ней трактор тонєт, — зробив фінальне резюме цій історії ББ, і по такому приводу він з Андреічом закрився з двома медсестрами з терапії в своєму еро-кабінеті і випустив усіх аж півп’ятої ранку.

Глава XII. «Рок-побоїще»

Колись в школі, на уроці історії, сам не знаю чому, запав мені в пам’ять епізод з давніх часів про льодове побоїще. Я не згадаю дати цієї битви, навіть не полізу гуглити її, щоб якось виправдати себе перед вами, вельмиповажними читачами, але, не вдаючись в подробиці, мене найбільше в цій історії шокував факт битви саме на ЛЬОДІ! Поставивши себе на місце тих древніх чуваків, які мечом махали частіше, ніж ложкою чи вилкою, легко можна собі уявити — як пекельно скучно було їм просто рубати людей, навіть скакаючи на коні. І тоді зібралися головні уми і придумали собі, що прикольніше набагато буде — порубатися на льоді. Ноги в коней будуть роз’їжджатися, народ буде провалюватися в холодну воду — офігєть двіжуха! Я таке побоїще бачив тільки раз наживо, коли в «Каравані» відкривали каток і Оболонь пішла штурмом на Троєщину. Потім тиждень на льоді валялися частини людських тіл і золоті зуби вождів троєщинських і оболонських племен, а рекламні надписи на пластиковому бортику були повністю заретушовані соплями і кров’ю. Ця акція, без сумніву, має набагато вагоміше історичне значення, ніж та, на якій я хотів би ненадовго сфокусувати вашу увагу. Для історії держави, можливо, цей епізод є дійсно настільки мізерним, що про нього ви ніколи не дізнаєтеся з літописів невідомих істориків, але для мене, Паштєта і Роми Мордуховича — дата 12.12.1988 року варта того, щоби не по-дєтски бухонути. Інакшими словами, 12.12.1988 могла б стати фатальною датою в чорній рамці на скромній меморіальній дошці над могилкою трьох безмозглих солдатиків, які зібралися піти в самоволку на концерт групи КИНО. В Калінін часто приїжджали різноманітні навколомузичні колективи. Це була епоха розквіту рок-клубів, і вони, практично щодня, випльовували свої нові дітища на сцени величезного і, головне — готового слухати кого-небудь, примітивного Совка. Я, перебуваючи на своїй госпітальній беззмінній вахті більше, ніж півтора року, умудрився якимось чином відвідати всі концерти, які мене цікавили в той період, тобто цілих 15! Вибачте, я не можу похизуватися квитками з вистав місцевого оперного театру по простій причині відсутності необхідного гардеробу, який би відповідав дрес-коду, обов’язковому в таких установах. Мій стандартний наборчик — ГОЛУБІ спортивні штани і РОЖЕВА маєчка мого тата. Напевно, власне цьому набору я завдячую теперішню любов до кольорових шкарпеток. Один Боженько знає — як мені тоді їх не вистачало! Були б шкарпетки — був би оперний, а так… примітивні панківські перфоменси груп, таких як Ноль, 9 Тонн і іншого гавна, на яких я чітко усвідомив, що коли люди плюють на вокаліста із залу — це не означає, що аудиторії не подобається виконання або ідейна завартість цих музичних творів. Просто панки трохи інакше звикли висловлювати подяку і захоплення, і головне — не випробовувати їхні прояви вдячності на концерті Степана Гіги. Згодом я відвідав виступ хеві-метальової банди — Аверс — і зробив для себе нове відкриття: що співати рок можна печінкою і копчиком, а грати на гітарі — напильником і ножовкою. Всі виступи колективів, які ощасливили своїм приїздом Калінін, залишали в моїй душі глибокі кровоточиві рани. Я усвідомив скільки випадкових людей одномоментно ринулося з глибоких азів відразу в шоу-бізнес. Скількох сантехніків, трактористів, малярів, будівельників, столярів не дочекаються стіни профтехучилищ, але проте їх дочекаються бідні вуха тих, хто попаде до них на виступ. Кожного разу я давав собі слово — більше не провокувати свій інформаційно-музичний голод новими афішами, які висіли, сука, прямо напроти госпітальних воріт. Кожного разу я обіцяв собі купити нову пластинку за три рублі тридцять копійок, замість віддавати ці дикі гроші якимось клоунам, що мучать свої інструменти і мою совість. І кожного разу вони перемагали. Я, маньяк-меломан, зазомбована дитина польського радіо, знову ліз через паркан госпіталя з останньою трьошкою в кишені своїх голубих спортивних штанів в надії, що сьогодні, нарешті, закінчиться цей кошмар і почнеться нова епоха високоінтелектуального морально-духовного дозрівання моєї багатостраждальної душі солдата. І так, чергового сонячного грудневого ранку, вибігаючи зі стопочкою історій хвороб під пахою з воріт госпіталя в адміністративний корпус, який знаходився, на превелику радість мою, за територією самого госпіталю, натреноване око незалежно від участі мозку ковзнуло по афішній тумбі: «12 декабря. Дворец Спорта. Большой Новогодний рок-концерт. БРАВО, бит-квартет СЕКРЕТ, АЛИСА і, товаріщі, кульмінація цього епохального дійства — група КИНО!»

Я розвернувся на місці, легко плюнувши на долі тих людей, історії хвороб котрих були в мене під пахою, і перебіжками а-ля «пес хоче срати» поскакав в актовий зал в Мавзолей Великого Грибознавця — Паштєта. По дорозі два грузини в білих шкарпетках, незважаючи на зимову пору, стояли і жестикулювали, зібравши пальці в пучок, а ноги зі сніжно-білими шкарпетками повиставляли аж на спинку лавки, щоби ними мала шанси полюбуватися максимальна кількість присутніх у парку людей.

Паштет сидів на сцені з голим торсом і качав біцуху двома кріслами, прив’язаними до протилежних країв патика, на якому ще недавно висів радянський прапор.

— Падшиє женщіни пригласілі в гості. Собіраюсь удівіть хорошей формой, — пояснив він мені коротко суть епізоду, невільним свідком якого я став.

— Когда?

— Через полчаса. Я прінял правільниє хімікати, мишца растьот мгновєнно, но нєнадолго. Надо будєт уложитса за часік, штоб не расстроілісь прінцесси.

— Тєбя не возьму — оні строго по качкам, а хімікати закончілісь, ізвіні, монсіньйор, пойду прєдаватся мукам любві одін, сорі.

— Чувак, та пофіг тьоткі, Кіно прієжжаєт, — я на своїй хвилі намагався пробити броню, за якою в голові Паштєта тестостерон з нормального молодого мужчини на моїх очах ліпив сексуального збоченця.

— Лучше би мультікі. У мєня кіно каждий день, прічом раз в двє нєдєлі повтор. Такоє впєчатлєніє, што все еті сценарії я ім напісал. Я всьо наізусть знаю, — не перестаючи піднімати штангу з двох крісел, Паштет почав цитувати діалог білогвардійця і головного героя з фільму «Комуніст». Я залишив його за цим медитативним процесом і побіг шукати когось ближчого, ніж Палич, до сфери музики і слова. Я ввалився в неврологію, і Спіца, як на зло, побачила в мене під пахою ті історії хвороб, які давно мали бути не тут.

— Андрей, ну развє можно тебе довєрять сєрйозниє вєщі? — Вираз на її обличчі можна було порівняти з виразом вусатої трьохрічної дівчинки, яку попросили перегнати з Москви у В’єтнам фуру з кокаїном.