Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми з друганом спробували ввійти вдвох відразу і на секунду застигли в позі «пузо-в-пузо» в просвіті дверей, потім ввалилися всередину і почали представлятися дамі:

— Андрєй, Сєргєй! — і протягнули руки. Жанна теж протягнула свою котячу лапку в наш бік, яку відразу вхопив Паштет і по лікоть запхав собі в рот, цілуючи її. Він облизав всю руку від лопатки до кінчиків пальців, не залишаючи мені нічого більше, як облизати їй ногу для оригінальності. В цей момент двері битовки зі свистом відкрилися, і на мітлі влетіла розтріпана Зося з правою рукою в крові чергової своєї жертви.

— Тааааак, — це слово вона завжди використовувала, коли не могла з ходу сформулювати чітке речення з конкретним змістом. — Таааак, рєбяткі, виходім вон. Жан-ночкє по-pa рабо-тать. — Завислива стара ропуха махом спустила в унітаз наші світлі сподівання і розпиляла маленьку санітарочку бензопилою свого ядовито-вульгарного погляду.

Я не любив прирікатися з Зосею, це було все одно, що сваритися з телевізором. Вона ніколи не слухала опонента і травила свою нудятину до тих пір, поки він в паніці не обливав себе бензином, підпалював і згорав в муках або подумки пхав їй нутрію в ротяку, щоб хоч чимось його на деякий час прикрити. Тому ми поспішно в зворотньому напрямі зробили свій фірмовий прохід в двері у стилі «пузо-в-пузо» і почалапали коридором, а Зося почала тягучий статевий акт з непідготовленими вухами Жанни. Її атональні промови почали танути в шумі нашого відділення, а ми вийшли надвір, ковтнути осіннього повітрячка. Воно було подібним на лимонад Тархун, його можна було пити великими ковтками, і тягучий солодкий післясмак залишався десь у точці переходу носоглотки в головну дихальну трубку. Посмакувавши пару хвиль, Паштет видав на-гора рецензію нашого знайомства: — Чувішка — прєлєсть, только рукі падванівают.

— В смисле? Лізнул не туда? — з завистю спитав я, бо сам був готовий обглодати це казкове тіло, незважаючи на смак і запах.

— Хлорка, Сер! Она перед намі тряпкі стірала, ручкі і провонялісь.

— Хлорка не гавно, Серий! — пробував заспокоїти товариша я.

— Да, хлорка не гавно, а жаль! — кандидат біологічних наук задумливо кивнув головою і прицмокнув язиком.

Як показало майбутнє — цей запах був не від хлорки. Жанна належала до певної категорії людей, які виділяють в атмосферу пікантні і дуже екстремальні запахи, навіть мінімально нервуючись. Екстремальні тому, що кінь в порівнянні з нею пахнув едельвейсом з альпійських лугів. М’ягко кажучи, Жанна ШТИНЯЛА. Штиняла, як маленький обісраний скунс, який від страху пообсикав разом зі своїми жертвами і себе, небогу. Таке мініатюрне, неймовірно ніжне створіння, але з ароматом хлорки і ацетона. Парадокс. Тоді не один з нас вдумався в стару карпатсько-монгольську мудрість: не чіпай гімно — не буде смердіти. Вже через десять хвилин після початку своєї кар’єри в неврології, залишаючи за собою убивчий шлейф свого власного аромату і дешевих парфумів «Красная Москва», які, на диво, якісно його підсилювали, Жанночка отримала свій перший творчий псевдонім: Міс-Гімно 1988. Не дивлячись на свої скромні вади, молоденька практикантка була зовсім не проти зав’язувати нові знайомства, чим активно і займалася в робочий час. Розмазуючи шматою бруд по нескінченному периметру госпітальних коридорів, свій перископ у вигляді швабри вона вміло направляла в бік потенційної цілі своїх пошуків. Першим на приціл Міс-Гімно попався Містер-Тормоз, він же — Рома Бабушкін. Це була мікрокопія Арнольда Шварцнеггера — ідеально складений мужичок, величиною з кота. Весь свій час перебування у нашому ідилічному закладі він проводив, качаючи свою шию.

— Бері мєня вот так за голову і тащі єйо к себе, а я буду упіратса і тянуть обратно, — це було його стандартне звернення до кожного, кого вдавалося зафрахтувати в ролі тренажера. В мене складалося таке враження, що Рома, крім тої фрази, взагалі нічого більше не говорив.

Перископ Жанни відразу виділив мікрокачка з-поза всієї маси представлених у нашому зоопарку приматів. Він пасував до неї ідеально. Трошечки вищий, такі ж ідеальні форми і казково-тупий погляд, який виводив вас з рівноваги своєю абсолютною розфокусованістю. Він міг розмовляти з людиною, дивлячись їй нижче колін або розглядаючи задницю грузина в білих шкарпетках, який в свою чергу, ловлячи його погляд, починав артистично демонструвати унікальні можливості своїх мускулистих буханок. Так і в цей раз Жанна сотий раз наярювала з шваброю круги навколо солодкої парочки — Роми і новоприбулого естонця, який намагався відірвати його голову від тіла, а Міні-Шварцнеггер остервеніло робив спроби вставити її назад. Жанна вдавалася до унікальних трюків, щоби звернути на себе увагу, — робила тряпкою на підлозі художні розводи в дусі французького постмодернізму, пританцьовувала в такт музиці, збита з пантелику відсутнім Роминим поглядом, який майже впритул розглядав її ноги і відро з брудною водою. Вона була готова приступити до декламації поеми «Мцирі» з елементами швидкісного стриптизу, але безпомилкова жіноча інтуїція на івриті підказала їй, що треба просто задіти шваброю ногу культуриста, і його серце миттєво випаде до її ніг з цього бездоганного накачаного тіла. Взявши снарядом необхідний розгін, Жанночка, розбризкуючи по стінах брудну воду, як торнадо в Неваді, заїхала шваброю Ромі і естонцю по ногах, трошки нижче колін. Піжамні штани хлопців, колись синього кольору, тепер прибрали забарвлення тряпки і моментально прилипли до рельєфних Роминих ножищ і козлячих естонських костилів. На диво, першим відреагував Ярві: — Нє м-могу уже польше, Ромм-ма, голлова полліт, пойду випп-пью курррвалоллі, — в характерній манері всіх прибалтійських гуцулів об’явив він про закінчення процедур для шиї, труснув головою, залишаючи в повітрі хмаринку перхоті, і пошкандибав за куліси.

— Нє понял, — продовжував спектакль вже Міні-Шварц голосом людини, яка какає. — Ти чьо, женщіна? — він знову чомусь розглядав відро з водою, але звертався до Жанки.

— Ізвіні, хочєшь — штанішкі постіраю, — зі старту вирішила взяти Рому за роги молода єврейська спокусниця.

— Ти чьо, женщіна, как я без штанов-то? — скляний Ромин погляд переключився на Жаннині тапочки. — У мєня подождьош, в битовкє, я мігом. Полчасіка і пайдьош в чістєнькіх, — вона так заохочувально на нього глянула, що я би на місці нетямущого качка був би готовий жити в битовці вічно.

— Ну єслі так, — продовжував Ромчик голосом какаючої сови, — то давай, женщіна, спасай абстановку. Мне трєніраватса єщьо, — він підвів риску під всім сказаним.

Дрібними кроками, як Попелюшка на бал, побігла вперед Жанночка, а за нею незграбним походняком олімпійського Мішки, як на коньках по бетону, ковиляла накачана купка підмосковного м’яса. Проходячи повз ординаторську, треба було бути сліпим, щоб не помітити погляду Спіци, яка проводжала цю купку з таким жалем на своєму наївному дитячому обличчі з дрібнесенькими вусами під носом, що помада від тремтіння її рівних, як дві папіроси, губ почала тріскати і відвалюватися, як штукатурка на яворівській автостанції. В неї було дві крайності у світі її недосяжних фантазій: одна з них в даний момент по коліна в гімні і з граблями в руках надавала благочинну сільськогосподарську допомогу на дачі одного з офіцерів недалеко від міста, а другу, з потрясною попою, у формі соковитих херсонських кавунів, кадрила на її очах якась єврейська вискочка. Кавуни виробляли вбудованими в них м’язами карколомні викрутаси, зжимаючись і розжимаючись, запросто могли по ходу ще й лускати горіхи.

Жанночка впустила Рому в своє царство, пропускаючи його вперед, і закрила за ним Двері на ключ. В коридорі кудахтала Нікіфоровна, яка намалювала собі губи помадою Спіци, яку та необачно забула в ординаторській, і виглядала тепер, як мім на дешевому корпоративі:

— Фу-ти, ну-ти! Чєрті нєрускіє! Алабай-Махалай, гдє ти, чєртяка косоглазая? — фальцетом, який зривався на писк, пробувала вона зінтерпретувати фамілію чергового представника жорстоко нелюбимого нею Радянського Близького Сходу.

— Снімай штани, — раптом голосом Бормана скомандувала Жанночка, схрещуючи руки на грудях. Містер-Тормоз подьоргав цицьками, як це роблять культуристи на своїх чемпіонатах, похрустів щойно підкачаною шиєю, несамовито крутнувши головою в різні боки, ще раз подьоргав вже правою цицькою і почав віддирати свою прилиплу до ніг піжаму разом з волосками на нозі. Жанночка підсунула йому табуретку, а сама відвернулася в бік вікна, замальованого білою масляною фарбою, і нагнулася настільки красномовно, що він побачив всьо то, що хотіла йому продемонструвати наша Дюймовочка. Шварцнеггер-Гномік стояв у довгих, майже до підлоги, ніби батькових, трусах, дриґав своїми крутими цицьками і в’їдався очима в запропоновану йому Жанною пікантну комбінацію м’ягеньких частин її тіла, яка могла би розбудити і вивести навіть Леніна з Мавзолею.

— ОООО! Ніштяк, женщіна, я тя раньше здєсь нє встрєчал, — голосом людини, яка какає раз в тиждень, чітко підмітив він.

— Да я толька сєводня устроілась, — не міняючи позу, десь з-під тумбочки відповіла Жанночка і витягнула алюмінєвий тазік, в якому вони вдвох могли спокійно пересікти озеро Байкал. Кинула туди його штанці, театрально повернулася, аж неслухняна косма волосся, як по сценарію, недбало прикрила їй праве око, і запропонувала: — Ром, а, Ром, а у тєбя і курточка, чесно говоря, тоже нє альо, давай і єйо простірньом? А? — і тут разом з поворотом її тіла з затримкою в секунду в Ромчика вдарив її фірмовий запашок, від якого виїдало очі і випадали брови. Він нахмурив своє кам’яне лице Арнольда-Карлика і, перебираючи в голові хаотичну підбірку думок, намагався знайти причину такого різкого дизбалансу в атмосфері. Не перший раз спостерігаючи подібну реакцію, Жанночка мотнулася до вікна і привідкрила його, щоби дещо збагатити вміст озону в приміщенні. В цей момент ворона, яка пролітала поряд, на повний дзьоб вдихнула дозу Жанкиних викидів, моментально втратила орієнтацію, вдарилася головою в стіну і впала на землю з розгубленим і ображеним виразом обличчя. Такий самий вираз обличчя застиг і на Жанкиному ляльковому фейсі, коли вона перевела очі від ворони на місце, де секунду тому стояв мікроатлет, а зараз його заміняв цинковий тазік з жирним надписом «Хлорка Душ». Дівчина з виглядом людини, в якої бомжі щойно з дому винесли меблі, визирнула в коридор і побачила два херсонські кавуни, які зі швидкістю поршнів в двигуні, артистично пережовуючи труси, дременули у свою палату, де запах шкарпеток шести чуваків видавався цілющим повітрям джунглів Амазонки порівняно з букетом, який так агресивно розбризкували навколо секреторні залози єврейської Міс-Какашки. Ромчик сховав свою груду м’яса під одіялом на ліжку узбека Аслама, який відреагував на цей випад цитатою з його рідного епосу: — Мамат хунем, плят, саєпаль, нахм, шайтан-ака, бусурр-ман-плят! — він з виглядом маленької дворняжки з характером кровожадного лева злісно кидав на Рому зловіщі вогники своїх мусульманських очей. Рома ніяк не відреагував, його цікавило в даний момент тільки одне — щоб Жанка пропала без вісті за невідомих обставин і у любий можливий спосіб — починаючи від прямого влучання метеорита в битовку до з’їдження її заживо узбеками — тільки б не відчути на собі ще раз катастрофічний запах єврейської похоті.

— Прікінь, ана чєм больше хочєт — тєм больше ваняєт, — сльозливо ділився він набутим досвідом із Пашою Донкіним, єфрейтором з підмосковного Подольска, який виглядав, як телеграфний стовп з обрізаними проводами у халаті: худюча особа з дротяним волоссям, яке стирчало в різні боки, ніби в його голову щойно попав снаряд.

— Дааааа, странная штука — любовь, — сказав, не відкриваючи рота, Павло і почесав щось рукою в кишені піжамних штанів.

Жанка закрила двері битовки, взяла пачку сигарет і, не заглядаючи у Ромину палату, маленькими крочками протюкала по коридору надвір. Шлейф хлорки і мертвих тюленів гнило просквозив услід за нею, так що навіть нечутлива до запахів древня Нікіфоровна, поморщивши ніс, сказала:

— Апять миши дохнут, тьфу ти ну ти, ей, Азлабай, іль ти пукнул, вонючая душа нєруская, — закосила вона оком на Аслама так грізно, що око довго не могло стати на місце і ще деякий час нервово теліпалося разом зі щокою.

Жанка курила з високо піднятою головою, ця захисна її реакція, як не дивно, спрацьовувала на представників нижчого інтелектуального ешелону. Представник же елітної команди, професор грибів і бакалавр западла — Паштет, спостерігаючи за нею у вікно, резюмував:

— Нада будєт попробовать нос отключіть і занятса сбліженієм, — видно було, як він перебирав у голові всі можливі способи наглухо відключити свої нюхові рецептори, щоб не пасти жертвою її хімічної зброї при можливому у найближчому майбутньому контакті. Він не думав про нього зараз, дивлячись повз неї на кота, який розтягував на піску сердельку, яка плавно випала з рота Гаврілича разом з його вставною щелепою. Котяра не знала, чому віддати більшу перевагу — сердельці чи штучним зубам, і чудернацько кидалася з боку в бік від одного до іншого, чим вводила Паштєта в невимовний екстаз. Жанка докурила і пішла на робоче місце, після чого курилка моментально наповнилася життям, в ній загуділи люди і, попльовуючи на асфальт і один одному на тапочки, жваво обговорювали появу нової зірки в Нашому Домі. Приготування Паштєта до стиковки двох орбітальних станцій тривало з тиждень, він пропадав у своїй коморці в клубі, їв всяку дрянь з давно минулим терміном придатності. Довгі, тягучі години він проводив на білому овальному троні, видаючи своїм соплом звуки пекла і обдумуючи, як би ще загартувати власний організм від Жанкиних нежданчиків. Ми в той же час в гаражі пили черговий нектар, великодушно представлений нашій ватазі батьками Роми Мордуховича. Вітя з посинілим кінчиком гострого носу стояв на табуретці і електронним голосом кричав в пустоту: — Да нє вєрю я, нє вєрю! Ти, Рома, нармальний мужик, бухло носіш, старушка у тя начальнік, но, бля, штоби красівую тьолочку із-за запаха нє хотєть, нє вєрю.

Вовчик підняв на Вітю одне око, кліпнув ним добродушно, як коровка, і резюмував, згортаючи рот у трубочку:

— Ти, Вітьок, прівик в Ровєньках страшилок єбать, так поетому тєбє каво покрасівше дай, так ти єйо хоть сгнівшую долбіть будеш.

— Ти за собой смотрі, пінгвін, — роблячи акцент на «О», по-воронєжскі відгавкався Вітя і залпом закинув в себе новий стаканчик, після чого смачненько відригнув в сторону Володі, і в гаражі з ентузіазмом запахло часничком.