Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми протиснулися в фанерні двері, за які мали право проникати крім Дусі хіба що шеф Юрій Ізраільович, прапорщик Панін і Ісус Христос. Останній рідко тут з’являвся, і численні докази багаторічної відсутності божої уваги майоріли навколо. Запах в каптьорі був такий, ніби тут рік тому здох кінь Пржевальського. Дуся була на підйомі, трохи йорзала дупою на стільчику і торохтіла: — Давайте, галубчікі, за день рождєньіца-то по-

бистрячку, тяпнєм мальох, — і заглянула своїм оком, як перископом, в одну з посудин.

— УУУУх, запашок-то апєтітнєнькій, — порівняно із запахом усопшого коня, Боріна винотека дійсно вигравала дещо в плані букету ароматів, але, доповнюючи його своїми занадто південними кокосово-айвовими нотками для цих географічних широт, добивалася настільки несподіваного ефекту, що прогнози на найближчу годину обіцяли бути непрогнозовані. Першою ми, перехрестившись, відкупорили бутлю «Айва.Яблоко.Орех». Ромчик щедро налив дозу тьоті Дусі, а нам практично накапав в два гранчаки грам по тридцять.

— Ти чьо, мілок, а нук, нук, нармальна плєсні сябє і дружку-то, — Дульсінея взяла його руку в свою і поправила ситуацію — тепер в нас трьох гранчаки були до країв заповнені брудно-коричневою масою.

— Ну-с, за нас, — тьотя Дуся забула про Ромин день народження і, пришвидшуючи процес тостування, засмоктала в два ковтки стакан цього тракторного масла, відригнула на нас і з переможним видом об’явила:

— Божественно, маладиє люді, я даже би сказала, екзистенціально, у мєня перед глазамі сразу Грузія, хотя я там не била, но уже віжу — Казбек в диму, козли скачут по камням, і я с сєдовласим джигітом в вінограднікє.

Мордуховича знудило, він так яскраво і реально собі це все уявив, що закрив рот рукою і пробував не допустити до закінчення цієї історії з елементами садомазо:

— Тьоть Дусь, мєжду пєрвой і второй.

— Не поссать би нам талпой, — закінчила за нього начальниця вхідного люка на острів щастя, явно маючи охоту все-таки відбігти в туалет, який був за тридцять метрів від її псячої буди. Вона хапонула рукою розпочату фляшку і кинула нам на ходу:

— Не распробовала, знаєте лі. — Не разбєгайтєся, хлопци, ща вернуся, мігом, — і почалапала в своїх валянках з калошами кудись в темноту, на запах силосної ями, розмахуючи новим трофеєм, як Чапаєв шаблею.

— Ромчик, сеанс связі давай, по-моєму, с етім напітком она мінімум на мінут десять засядєт, — нагадав я другану про головну ціль нашого перебування в цій усипальниці, і за півтори хвилини чітких злагоджених маніпуляцій я вже набирав ленінградський телефон чергового в училищі Джека зовсім безплатно і абсолютно безлімітно. З іншого боку — здавалося би, ціна питання — 15 копійок, невже не легше було потратити цю сміхотворну суму грошей, ніж організовувати цілу низку ідіотських і шкідливих, для печінки і психіки в першу чергу, тактично-стратегічних рухів. Відповім чесно — можна! Але для чого тобі армія подарувала 24 години вільного часу на добу, щоб економити? Навряд чи… От і я так думаю, тому, щоб час до дємбєля минав скоріше, його треба було максимально використовувати на різноманітну фігню, подібну до тієї, якою ми зараз і займаємся.

— Даии, — явно московський акцент з переходом з букви а на и в короткій привітально-посилальній фразі долинув з того боку дроту.

— Можно позвать Евгенія Кудрю, — запитав я, перечікуючи довге шурхотіння, матюкання і кашляння, яким супроводжувався кожен мій дзвінок до нього, так ніби Джека пробували знайти не в казармі, а в тумбочці цього днівального.

— Даиии, сєкундуіі, — московський акцент не зраджував собі навіть в таких телеграфно-коротких фразах, ставлячи на кінці їх своє тавро, яке пахло зверхністю і скептицизмом до всього, що було не зв’язане з їх, курва, городом.

— Слишу, мої зьоми Пітєр взялі, — посмішка розміром з пащу кашалота розплилася по Роминій голові, і я був вражений його язиком, який побачив якось зовсім в новому світлі. Він був рясно усіяний такими ж присосками, як у восьминога на щупальцях. Я волів швидко відігнати цю думку, списуючи галюциногенний ефект на вміст чарівної амфори, з якою в туалеті засіла тьотя Дуся.

Женька не спішив підходити до телефону, я розповідав вам, що він був досить дивним другом. Тепер в свої 46 я розумію, що дивним насправді був я, бо пробував ідеалізувати все і всіх навколо, і така доктрина життя успішно привела мене за вухо, як директор школи — двієчника, в повний колапс — матеріальний і моральний у віці 30 років. А він, мабуть, просто скоріше подорослішав, чим я не можу похвалитися і зараз. МИ УТОЧНИЛИ ДЕТАЛІ, я спеціально виділив цю фразу, бо дехто з Ленінградського училища зв’язку, тобто безпосередньо сам курсант Євген Кудря, потім ці всі деталі великодушно похерить, і захочеться запитати — на фіга чотири сторінки я описував процес підготовки, якщо це все у найближчому майбутньому піде насмарку. А для того, шановна аудиторія, щоб передати всю гаму відчуттів, яка накриває тебе гігантським цунамі, коли ти 5 годин марно чекаєш друга на лавочці перед КПП училища в голубих спортивних штанах і оранжевій майці мого баті, і кожен, сука, курсант, від молодого до старого коня — генерала, розглядує тебе в упор, як червоножопого гамадрила в зоопарку, і домисли їх в мою адресу, повірте, були аж занадто одностайними: — Підар, підар, — шепочуть вони самими губами, ти не чуєш їх голосу, але цього достатньо, щоб за 5 позорних годин постаріти на 5 років.

Тьотя Дуся вернулася хвилин через сорок. Була версія, що вона заснула на очку, але ми з Ромою після Женьки передзвонили такій кількості абонентів, що сам факт розмови з кимось вже дратував, і ми вирішили просто змитися. Від Дусі дико штиняло якимось особливим запахом, подібний дає зелений жук-клопік, коли скаче тобі на руку, а ти хочеш його з неї щиглем скинути, він зі страху сере тобі таким же зеленим гіменцем на місце, де сидів, і хоть гівна мало — штиняє досить ефектно. Вона зайшла і ніби не помітила нас, сіла за стіл, опустила шторки, і ми почули звук чергової відкоркованої плящини, вже виходячи з будки КПП.

Час до від’їзду біг так швидко, як Борісич на блядки. Я в своєму яскравому командіровочному костюмі, в кедах і з кульком, в якому лежало три котлети з бродячих котів, з любов’ю зготованих мені добродушною поварихою, з Паштетом і Мордуховичем вже дві години сидів у Боріному секс-кабінеті, очікуючи на призначення нещасного, який мав чергувати по частині. Два дні назад єдиний капітан нашого госпіталю Андрєй Смоляков, наймолодший член офіцерського складу, самовільно поїхав зі знайомою чувіхою в Москву, пропустивши на службі цілий день. Близькі бомжі з його оточення розказували, що парочка в Москву не доїхала, вони вилізли з електрички на станції Клін і добу ламали меблі в спальні, спільно виконуючи акробатичні вправи еротичного спрямування. Я з цим Андрієм був в корешах, але останній місяць наші відносини погіршилися, бо ваш покірний слуга обіцяв дістати йому гірськолижні черевики, які мама мала купити і вислати зі Львова, але навіть не збирався її про це просити. Невідомий вірус безпідставної брехні жив в мені аж до 35 років і не пропускав жодного сприятливого моменту, щоб ним не скористатись. Важко і дорого платив я за користування цим злом, але перемогти його не міг. Воно управляло мною, як джойстиком.

Сьогодні наш неконтакт був мені на руку, бо Андрюха любив прийти до мене в неврологію і грузити мене годинами про якісь високі матерії на низькому рівні. Тому, видно, я його і продинамив з цими шльопками, а може, і нє. Не знаю.

— Давай, Ромич. Звоні, — попросив я Мордуховича взнати, хто чергує.

— Капітан Смоляков, — приглушений голос з трубки пройшов через вухо Мордуховича, потім проліз по-пластунськи через його євстахієві труби і, нарешті, через відкритий рот вилетів голубом миру і обрадував мене.

Паштету було глибоко до дупи моя хитка ситуація на найближчі дві доби, він розминав в руках стебло якоїсь рослини і міряв його на око.

— Палич, ти чєво мньош? — Ромчик своїм харизматичним басом наповнив Боріну кабіну кохання.

— Етот стебель надо держать в жопе три часа. ЖЖот так, буд-то ти срьош ураном. Но булкі потом, как яблокі, упругіє — вобщє огонь.

— Оні упругіє, пока ета хуйня в жопе? — Ромчик з непідробним інтересом без тіні сарказму допитував Паштєта про секрети ідеальної дупи.

— Да, Рома, точно так, только винял і всьо упало, Паштет знову заржав сміхом миші і, не прощаючись, поплівся до себе в клуб.

Сьома вечора, мені час виходити. Ми з Ромчиком ще раз пройшлися по пунктах написаної нами самими інструкції. Відмазки були примітивні, але безвідказні в армійському розумінні. Наприклад, якщо запитає Боря, де я, відповідь має бути така: Начмед в місто послав. Якщо запитає Начмед — відповідь наступна: Боря послав. А так як у них двох віками не складалися дипломатичні відносини і вони останній рік взагалі спілкувалися виключно через мене, то мені в госпіталі можна було взагалі не появлятися роками, чим я, правда, не зловживав і дочекався слушного моменту, який мав врятувати мою грішну дупу. Ми вийшли на задній двір, бо тільки там кусок паркана не був обмазаний солідолом, що могло дещо спаскудити мій і без того оригінальний вигляд, я перескочив і помахав Ромчику вже з волі: — Давай, братан, держи всьо на контролє, — махнув я йому пакетом з котлетами.

— Чую херню, Кузьміч, — додав мені впевненості Ромчик і пропав в кущах із шумом товарного поїзда.

До вокзалу йшов сьомий трамвай, в який я сів дуже нагло як на шпіона, бо просто на зупинці напроти входу в госпіталь. Мій пєтушиний наряд дуже контрастував з одягом робочого класу, який їхав додому з роботи. Я себе заспокоював лиш тим, що, на відміну від них, їду на концерт. Моя цнота не мала постраждати в цей вечір. Повезло, я доїхав до кінцевої. Пасажирський поїзд № 264 Москва—Ленінград був вибраний мною не просто так. Він зручно відправлявся о 22.28 і через 7 годин і 7 хвилин прибував у місце призначення. Інакші поїзди, які виходили набагато пізніше, обганяли його по дорозі і приїжджали серед ночі, що додавало додаткового ризику тривалішого перебування із-за мого вигляду. Якщо я мало не відгріб від роботяг за 40 хвилин в трамваї, то за півтори доби в Ленінграді шанси мої різко зростали для такої перспективи. Простоявши чергу до каси, я віднотував відсутність необхідних для поїздки грошових активів. Слава Богу, не повну. Мені вдалося купити квиток до проміжкової станції Бологоє, а після неї постійно лазити по вагонах і півночі курити по тамбурах. Після тригодинної екскурсії з елементами перекурів я міг із закритими очима на запах оприділити, які шкарпетки походять з якої полиці, купе і вагону.

На перон в Ленінграді я вийшов вимнутим і невиспаним, але твердо тримаючи в руці геройсько врятовані вночі котлети. Орієнтувався я в місті приблизно так само, як і в Мехіко, тому, маючи навалом часу, я пішов до училища пішки. На вулицях Ленінграда мій одяг, правда, не викликав такого ажіотажу, як в Калініні. Люди ковзали по мені поглядом так само нейтрально, як по парі собачок, які ніяк не могли знайти правильну позу, щоб доставити один одному задоволення. Першу годину я займався тим, що лазив по телефонних будках і шукав в телефонних довідниках імена видатних людей. Моєю жертвою мала стати Аліса Фрейндліх, я дав собі слово, якщо знайду її номер — поїду до неї ночувати. Дякувати Всемогутньому, цей позор оминув мене. Потім я займався тим, що чекав в кафетерії, щоби хтось не допив свою каву і дав можливість мені пробудити мозок сочним ковточком. Потім хотілося курити, і я біля входу в метро зібрав 5—6 гігантських «бичків», констатуючи факт, що люди не вміють правильно оцінити час на сигарету. Вони вискакують з автобуса, підкурюють, роблять дві тяги і викидують, майже цілу, входячи в двері метрополітену. Але ця їх неповага до організації часу дала мені можливість набрати тютюнових виробів на цілий день.