Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сєрйозниє вєщі будут імєть мєсто 12 дєкабря, якось за дуже урочисто заявив я, заставивши куточки її рота опуститися, а вуса на куточках — здибитися. Спіца не бачила особливих перспектив у продовженні діалогу зі мною, тим більше що Вітя Колокольчіков вже чотири місяці не числився у списку «хворих на голову» нашого відділення, після того як його на одній з дач застукали зовсім неодягненим з такою ж неодягненою дамою, яка була безпосередньо законною супругою власника дачі. Так як у неодягненої дами в момент долучення до їх з Вітьою інтимної бесіди її чоловіка був зайнятий ротовий отвір, а враховуючи ще один нюанс цього глибоко особистого моменту, за якого герої нашої трагікомедії довго і залюбки спілкувалися у позі номер 69, Вітін рот також не в стані був відповісти господару на поставлене запитання, за причини занятості язикового м’язу, скажем, не зовсім за призначенням. Господарем дачі виявився військовий прокурор полковник Анісімов, який віддавався військовій службі на двісті процентів, що активно і часто компенсувала перед законами природи його ЖОНА, її прокурор виганяти не збирався, відповіді ні її, ні Вітіної він почути не міг з ряду викладених вище причин, тому в легкій ультимативній формі він поставив це питання ББ, щоб Колокольчіков непомітно змінив місце своєї дислокації з ліжка його жінки на нари в своїй, або ще краще — не своїй, а ще краще — не у військовій частині. Колокольчіка разом з його шарами і бомбонами здуло настільки швидко, що всі жителі «Дому Нервових Джентльменів» зробили висновок — проігнорувавши скромну просьбу Анісімова, замість Віті так само стрімко здуло би Борю, і мудрий єврейський інстинкт ББ написав Колокольчікову в виписці — «Невротічєскій сіндром с псіхосоматічєскімі реакциямі», після чого Вітю з його частини все-таки перевели не в його частину, а далі літописці цієї буремної доби гублять його слід в лабіринтах історій.

Повернемося до Спіци, яку ми покинули посеред коридора з її вусами і опущеними куточками злого дитячого рота. Вона важко переживала депресію, роздягаючи все нових і нових аполлонів в надії знову побачити цей незабутній Вітін маятник між ногами, який у своїй величі міг поступитися хіба що такому ж механізму в Ісакіївському соборі в Петербурзі. Але — дзуськи! Колокольчіков, видать, був унікальним, і маятник його був також унікальним. Ну, раз був, то був. Нема вже, дихайте легше, хлопці. Конкуренцію злили. Ковтнувши літру слини, яка набігла Спіці в рот під час нахлинувших її еротичних фантазій, вона, трясучи щоками, як хом’як, і булками, як Дженіфер Лопез, поспішила закінчити акт нашої п’єси за дверима ординаторської.

Я забіг в палату, де жив Мордухович і ще п’ять зашуганих його нічними звуками людей з вельми розхитаною від цього психікою. Всі вони, враховуючи світлу пору доби, спали сном вбитих Кутузовим під Москвою французів. Скоро мала бути вечеря, а після неї рівно через сім хвилин Пан Роман секундою впадав в летаргічний сон, який обов’язково супроводжували клекотання і булькотіння з рота і носа, що були в стані розбудити фараона Хеопса, заставити його розмотатися зі своїх бинтів і вибігти в трусах з піраміди, щоб крикнути: — Ромчик, май совість, дай поспати!

Мордухович валявся на ліжку — животом на матрасі, ногами на підлозі, головою на тумбочці, а нижньою щелепою на подушці, яку вона щедро зрошувала слиною, що постійно витікала і робила її подібною на мочалку. Очі викотилися на мокру тканину і катулялися по ній, незалежно одне від одного, як дві фігуристки-істерички, глипаючи одним у свій бік, а другим в інший, як слимак, без жодного бажання побачити щось перед собою. Я поскакав спочатку перед одним оком, потім перед другим, помахав рукою знову перед одним, потім знов помахав перед другим, але вони не кліпали і не реагували на мої спроби привернути до себе увагу.

— Я сплю, — пояснив цю неувагу до моєї персони Рома Мордухович, і порція слини, об’ємом з середнього розміру каструльку, знову вилилася на подушку-мочалку.

— Я віжу, но єсть прічіна проснутса, — попробував я включити інакші способи заінтригувати відмерлу свідомість друга.

— Пробуй, удівляй, — його очі так само випукло дивилися кожен в свою, протилежну, сторону, і закрадалася думка, що Ромині предки, можливо, були чимось середнім між слимаком і кальмаром.

— Группа КИНО, сер. Послєзавтра во дворце спорта. Ферштейн?

Одне око Роми закліпало, поки друге все ще не подавало жодних проявів життя.

— Продолжайтє, — величезний рот внука Челентано і, можливо, самки тюленя розтягнувся в посмішці, в якій можна було б сховати утюг.

— Ми завтра валім в льогкій самоход, по льду через рєку, мінут 15 бистрого ходу. Виходім в сємь, пріходім — как раз, вся мач-мала начінаєтса всєгда с опозданієм, в дєвять вибєгаєм назад і красівєнько в полдєсятого дома. На два с половіной часіка отмажемся.

— Форма одєжди, бос? — Ромчик явно зацікавився лишньою можливістю потрусити своїм давно застояним целюлітом. На роботу його ніхто не брав, враховуючи статус батьків, та і враховуючи стійкий факт, що Рома нічого особливо робити не вмів.

— Во дворце дубак, можна взять пальтішкі офіцерскіє — у мєня троєчка єсть новєнькіх. Сойдьом за фанатов Браво, — в мене дійсно на випадок форс-мажорного виходу в люди був недоторканий запас — три офіцерських госпітальних пальта, які покроєм були дуже подібні до тих, що носили стиляги в 70-х роках, «підстрілені», коротенькі, до коліна, з високим «крутим» коміром.

— Нравітса! — обидва ока Мордуховича почали кліпати і рухатися синхронізовано, а слина перестала витікати з рота.

Похід в палац спорту на концерт через лід був для нас в новинку. Щоб попасти в нього цивілізованим способом — треба було об’їхати півміста на трамваї, що забрало би хвилин 45, а по факту він стояв прямо напроти госпіталя через Волгу, яка в цьому місці мала ширину 600—700 метрів. Зима була люта, морози стояли більше місяця, і ми не раз бачили придурків, які ганяли по льоді на Москвичі, та так ні разу і не провалилися, на наш превеликий жаль. Стрьомно, звичайно, було топати в темноті по замерзлій річці, знаючи, що купи фанатів відморозити собі сраку на рибалці насверлили ще більшу купу дірок в льоді, через які вони нав’язували контакт з підводним світом, який, в свою чергу, забив на них, на їхні вудки, валянки, наживки, гачки по меншій мірі десь до літа. Самі подумайте — людям зимою холодно навіть одягненим, а рибі — голій, в холодній воді, ще мастити собі голову, шукаючи дірку в льоді, щоби взяти в рот якийсь гачок з черствим хлібом? Наївно. Вся риба Волги спала. А рибаки-маньяки сверлили свої лунки, чим дещо ускладнювали наш вечірній похід.

Шоста година вечора, ми з Ромою закрилися в битовці, в якій колись відбувся драматичний діалог Жанки і качка. Ми приміряли пальтечка, моє було мені якраз, а Рома в своєму виглядав так, ніби тато-фетишист одягнув на себе шкільну форму сина-третьокласника. З п’яти ґудзиків він міг защепити лише передостанній один, тому прийняв вольове рішення — йти на концерт нарозпашку. Ця розпашка виглядала досить еротично, прямо над єдиним, задіяним в процесі гудзиком, нависала хмара волосся з грудей Мордуховича, він одягнув під пальто нову майку з глибочезним трикутним вирізом, яку мама йому підкинула на минулому тижні, і виходило так, що на концерт він збирався йти майже голий, принаймні спереду. Рома оглянув себе задоволено в тріснуте дзеркальце на стіні, з запханим в куточок календариком із зображенням мавпи, дуже подібної на нього самого, і підсумував побачене — «могло бить і хуже», хоча на мою думку — «хуже бить» точно вже не могло. У вікно зашкребли, по почерку ми відразу впізнали Паштєта.

— То, что ви сєйчас дєлаєтє, — хуже прєдатєльства, — почувся за вікном приглушений голос, і для підкреслення важливості сказаного Паштет траурно потягнув шмарки носом.

Ми не дуже хотіли його брати з собою, бо з везінням Паштєта нам завжди поза територією госпіталя різні верстви населення пробували наваляти незалежно від причини конфлікту.

— Ето трусость, мерзость і дєрзость оставіть мєня здєсь, в етой вшивой ямє для прокаженних собак. — Паштет знов шморгнув носом зі звуком, ніби він засмоктав через соломку тарілку бульйона.

— Йди сюда, естетіще хреново, маєм ми і тобі прікід, — переглядуючись з Мордуховичем, відповів я йому через закрите вікно і чомусь також шморгонув своїм шнапаком.

Через двадцять секунд тіло Паштєта, замотане в халат, закотилося, як рулон лінолеуму, до нас в битовку. Побачивши Мордуховича в його пончо, рот Палича розійшовся у його фірмовій посмішці, знаєте, коли очі стають щілинками:

— Какой же ти чемодан, Рома, єй-богу, ти хоть жопу вазеліном смаж, тєбя ползала сєгодня хотєть будєт с такім декольте. — Паштет оглядаючи смакував кожен сантиметр прикиду Мордуховича і нарешті опустив очі на самий низ. Завершальною деталлю цього еклектичного модельного ансамблю були лакові шлюбні мешти, які на Західній Україні в ті часи одягалися всього раз в житті — на власне весілля або на похорон, в залежності від того, коли ти на них заробив.

— Ти што, єщьо женітса сьодня будеш? — радості Сєрого просто не було меж, спортивні штани з лакованими туфлями виглядали просто екстравагантно і бездоганно. — Батя, ну ти сільон в модє. — Паштет почав хихотіти дрібно-дрібно, як миша, хоча я ні разу не чув, як ржуть реальні миші. Ну якось так, напевно.

— Ти попізді мнє єщьо, сам в ніх пойдьош. — Ромина губа зловіщо відкопилилася, і Паштет побачив два ряди величезних, як лопати, ідеально білих наточених зубів, якими Мордухович міг спокійно перекусити його на дві нікому не потрібні половинки.

— О’кей, шутка. Стільний прікід получілся, чєго ти? Пошлі, штоль? — Паштет натягнув на себе пальто мінімального розміру і втонув у ньому, ніби одягнув плащ баскетболіста. Тонесенькі ножки ледве-ледве виглядували з-під низу, що робило для нього можливим культпохід на другий бік ріки навіть в червоних стрінгах. Бригада нарешті була укомплектована і виглядала набагато яскравіше, ніж когорта артистів, на творчу зустріч з якою ця бригада і збиралася. Коли я переліз через паркан і оглянув зі сторони двох членів нашої культурологічної експедиції, подумки подякував Боженьку за то, що він не надихнув нас на поїздку в трамваї. Наше тріо було настільке різнопланове в іміджовому плані, що, подивившись на нас, одночасно хотілося плакати і ригати. Якби Віктор Цой знав тоді, чого нам коштував похід на його концерт, він би приїхав і заграв прямо в душовій у неврології.

Тільки ми зробили перші несміливі кроки по льоді почувся зрадницький тріск, що всі втрьох аж присіли від несподіванки.

— Ого, прішлі, бля, — Рома вдивлявся в темноту під ногами в надії побачити тріщини. Але виявилося, що це підперджував Паштет. Він посковзнувся, і від втрати рівноваги його сфінктер неконтрольовано спустив в повітря коротку кулеметну чергу, після чого над рікою понесло вчорашньою фасолькою.

— Фу, Доктор, ти, бля, што лі пукнул? Мне і так страшно, а ти усугубляєш, — я поморщився від запаху спертого в лабіринтах Паштєта повітря, яке розрізало морозну свіжу атмосферу, зненацька вирвавшись на свободу, ніби розкидаючи навколо зігнилу картоплю.

— Прірода. Нічо не подєлаєш, єслі гази не вийдут — я вспорхну діріжаблєм, — вже офіційно і відкрито заявив вчений друг, і ми слід в слід потопали до протилежного берега, де нас чекала зустріч з прекрасним.

По дорозі нам траплялися просвердлені фанатами примерзлих до льоду жоп луночки, через які Паштет пробував дослідити товщину льоду, пхаючи в них ногу. Стояла тиша і темнота. Калінін взагалі освітлювався слабо, тобто майже зовсім. Всі люди якось звикли ходити в темноті, але нам після госпіталя, який сяяв, як центр Мюнхена перед Різдвом, ніби очі виколупали. Приблизно 7 хвилин сліпого ходу, і першим на берег ступив Мордухович.