Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та, хулі, я тваю паслєднюю как вспомню, у мєня ладошкі патєют. — Вовчик, пережовуючи мамину котлетку, не здавався, і на буквах «Ю» в нього постійно пробували випасти з рота її кусочки, які він підпихав назад засмальцьованим пальцем.

— Пашол в жопу, онаніст хрєнов. — Вітя ображено випив, що залишилося в гранчаку Сємьонича, який замешкався, граючись із котом. Сємьонич зрозумів свій промах, тицнув котяру прямо в рожевеньку мішень під хвостом своїм потертим черевиком і плюнув йому на спину.

— Да, курва, — його короткий спіч не мав чіткого призначення. Він окинув периметр зацікавленим поглядом, ще раз чвиркнув слюною на кота і потягнувся за закоркованою пляшкою французького «Бордо», назву якого для полегшення вимови ми трансформували просто в «Бардак», бо кількість букв у слові «Bourdeaux», які не вимовляються, зводили Вітю з розуму кожен раз, як він пробував відтворити їх всіх. Сємьонич затиснув пляшку між ногами, витягнув з кишені фуфайки викрутку розміром зі шпагу мушкетера і завзято почав продавлювати нею корок всередину, ризикуючи в разі невдачі пробити собі наскрізь ногу або нанизати собі на викрутку яйце.

— Ку-у-рва, — помогав він собі оптимістичними словосполученнями і остервеніло нападав на француза черговий раз. Викрутка провалилася всередину, а взамін щедро обдала небриту харю калінінського мушкетера порцією червоного сухого шмурдячка з долини річки Луари, про яку Сємьонич, слава Богу, не мав поняття.

— От тє бардак хрєнов. Плюйотса. Наш-то

портвейн лаааас-ково так аткриваєтса, душа радуєтся, а ета херня буржуйская — вона — всю рожу раскрасіла, — облизуючи свої хащі, підмітив починаючий сомельє. Потім розкрутив пляшечку, як він зазвичай робив з водкою, і вставив її собі мало не в шлунок.

— Куурвабльбльбль, — слова його потонули в бульканні затікаючої рідини в горло. Мене ще тоді, навіть через призму помутнілої уяви потрясло вміння Сємьонича видавати членороздільні звуки під час пиття.

Старожил гаража вийняв пусту плящинку зі свого жерла, недовірливо подивився на неї, повернув голову до Віті з Володьою і сказав, відригуючи цибулькою:

— Нє умєют ані віно дєлать, наш-то портвейнушка со стакана ужо за душу бєрьот, а єнтот вот кампотік ну савсєм смєшной. Моя такоє пойло со слів сушоних варіт. Обманочка для народу, ну іх нах, французов-то. Какоє віно — такіє і людішкі без вкусу, — Сємьонич векнув коньом і, погладжуючи свій живіт, навприсядки побіг в бік туалету.

— От пойло нєнашенскоє, нє успєл на грудь взять, так ужо на кішку давіт, — з коридору закінчив він думку і закрився на гачок в офісі, видно відправляючи незадоволені факси на винзавод в долину Луари.

— Мужикі, — почув я голос Мордуховича і черговий раз, через пітьму змішаних нектарів, зауважив, що нижня щелепа Роми дико нагадує

верхню щелепу Адріано Челентано.

— Мужикі, я говорю реальниє вєщі. Срать — ето как скульптуру лєпіть, процес творческій. — Рома відкопилив свою гігантську губу, захоплений своєю промовою, що остання від гордості майже не приймала участі у процесі словоутворення і просто пафосно висіла.

— На скорую руку — одна размазня виходіт, нада сконцентріроватса, собрать в пучок всю свою енергію, напрячса, а уж потом начінать лєпіть, — закінчив він свою оду і залив собі всередину ще один гранчак вина, аж волосся на грудях затремтіло.

— Я вона помню, — підхопив благодатну тему Вітьок електронним голосом, — в общаге прідомкратіло мєня, я напрісядкі в парашу бабскую, в мужскую нє добєжал би, заскакую в кабінку, а в сосєднєй тьолочка тужитса, стонєт і пєрдіт, как олень ранений, йопта, да я і забил — чьо я прібєжал туда. Всьо пєрєхотєл сразу, нах.

— Я тож, помню по молодості — с пєрєбуху срать-то сєл за дом, — Сємьонич вернувся з туалету з виразом обличчя людини, якій подарували землю в Конча-Заспі, і вирішив підтримати благодатну тему, в якій він сам почувався експертом. — В головє мутіт, шатаєт мєня всєго, а колбаса-то нє лєзєт, шельма. Я воздуху набрал, глаза закрил і аж стонать начал, так мучілся, тужась. Потом пятна тьомниє пошлі, я кружить в воздухє начал, как снєжинка, йоптіть, лєтал, а потом оказалось сознаніє потєрял, да і в польоте в штани, оказалось, наложил, баба моя в протівогазє стірала. — Остання історія викликала шквал високоінтелектуальних і вишуканих в літературному плані діалогів. Кожен згадував, а скоріше, придумував на ходу історії з власного досвіду, обов’язково пов’язані з гімном або його похідними елементами, і тривало це все до години четвертої над ранком, коли храп Сємьонича, який заміняв нам лаунж-музику в кімнаті релаксу, розривав електронний крик внутрішнього голосу Вітіної Совісті: — Бля, ідіте в жопу все, мне за шефом єхать через два часа, а я с вамі, прідуркамі, сіжу. Ви, нєбось, на губу-то со мной нє пойдьотє? — пискляво, не то питаючи, не то стверджуючи, Вітя пробував попасти у дверний отвір, на ходу натягуючи фуфайку лівим рукавом на праву руку. Вовчик в цей момент перебував зазвичай у фазі німого мудреця, який спостерігав за всім, але не опускався до коментарів таких примітивних для його філософського розуму подій. Він би з радістю шось гавкнув у відповідь Вітьку, але боявся, що може ригонути собі на груди або видати ряд нічого не означаючих мичачих звуків, які можуть нищівно відобразитися на його майбутньому іміджі в колективі. Ромчик просто спав, спав навіть тоді, коли ми верталися в неврологію, спав на ходу. Його культова щелепа плелася за ним, як стара дворняжка, доказуючи світу можливість існування окремих органів окремо від організму. А я йшов, заплітаючи ноги від алкоголю, а скоріше від щастя, що таким чудесним чином Боженько вирвав мене з лап примітивного радянського військового дракона і послав на цей острів добрих молодців, русалок і німф, щоб вчитися на ангела.

Глава XI. «Трактор в болоті і два вертольоти»

Життя неврологічного відділення при погляді збоку було подібне на життя редакції периферійної газети: всі роблять вигляд, що щось роблять, а по факту — повний хаос і анархія. Хоча всі чітко знали, кому можна на плечі харкати, а кому не варто. Ітак, ієрархія нашого царства виглядала так:

1. Голова, розум, начальник, мутіла — Борис Борисович Адамов, який роздавав накази, які в свою чергу дуже часто були проігноровані.

2. Спіца — по факту номер два, але дякуючи нещасному виразу свого вусатого і дитячого обличчя, накази давала рідко, але і так, щоб їх ніхто не чув.

3. Зося, Нікіфоровна і ряд молоденьких медсестер, які постійно мінялися в залежності від вибухів Боріного лібідо, — мали право кричати, робити шорох і уколи, припахувати косоглазих виносити сміття і підмітати бички біля курилки.

4. Я — якому мали право давати накази всі вищеперечислені члени нашої спілки, і їх виконанню додавало незабутнього шарму життя без погонів, що дуже цінується в армії: ходіння по території госпіталя в джинсах, білому халаті, з папочкою історій хвороб під пахою — абсолютно не в’яжеться з безмозглим тупанням кирзаками по плацу.

5. Жанна Броцман, єдина людина, якою міг командувати я, але ніколи цього не робив, уникаючи травм своїх нюхальних і дихальних органів.

6. Весь перекособочений псевдохворобами і способом життя, екіпаж нашого «корабля» ділився на офіцерів, якими ніхто командувати не міг, але і вони в свою чергу могли віддавати накази виключно в умі, і солдатики, за кожним з яких були чітко закріплені свої чіткі функції, невиконання яких безповоротньо приводило винуватця до моментальної виписки, тобто — іншими словами — вигнання з нашого судна. Організм неврології існував на диво чітко і злагоджено — нікому і в голову не приходила ідіотична думка — поламати цю ідилію, яка будувалася Борьою віками — починаючи ще з часів інквізиції в Калінінській області.

Від часу до часу у відділення попадали потрібні ББ люди, яких він приймав в якості нібито хворих на папері, а по факту просто робив їм санаторно-амбулаторний відпочинок з елементами допомоги на ниві дачного господарства. Мішин Андрєй Андрєіч був дивною для мене тіньовою фігурою в авіаційному середовищі Калініна, але для ББ він однозначно був чарівником, який в стані був порішати йому різні багаточисленні негаразди, котрі в Борісовича накопичувалися, як носії гонореї в Броніславовича поверхом вище.

Мішин попадав до нас у відділення раз на місяць, його лікування виглядало стандартно — дві таблетки аміналона на тиждень і дві капельниці реополіглюкіна, які ніхто йому ніколи не ставив. Він ходив по відділенню, як капітан океанського лайнера, у новесеньких тапочках, які по блиску і шику не поступалися лакованим мештам Паоло Зільєрі. Його піжамка без жодної складочки могла б висіти в одному ряду з костюмами на вітрині магазину Бріоні. Пісяв він, виключно тримаючи пісю рукою через хустинку. Зачіска робилася невідомо коли і невідомо ким, але ви ніколи не мали шансів застати Мішина кострубатим, або хоча б з одним волоском, який вибивався би з загального ансамбля. Він постійно висів на телефоні в Боріному кабінеті, який мав вихід на місто, і, як Ленін з шалаша — дистанційно, але чітко керував життям міста. Нова його пасія — дача на березі Волги — потребувала безплатної робочої сили, яку, в свою чергу, міг йому безлімітно надати друг — ББ. Казково красивий кавалок землі, який прилягав до живописної затоки Матері Рєк Русскіх, мав єдину ваду — був звичайним чвакаючим болотом з жабами і комарами. Його треба було висушити спеціальною методикою, проривши систему каналів навколо, які б відводили воду разом з жабами і комарами назад в річку. ББ активно працював над тим, щоб за тиждень до появи Мішина на санаторних нарах у відділенні появився професійний тракторист-екскаваторщик. Самі розумієте — дилетант за кермом потужньої машини міг повернути русло ріки в другий бік і зненацька затопити Москву —тому відповідальність була вагома.

Такий персонаж був поміщений в наше відділення з діагнозом — вегетосудинний синдром, який на мові звичайних смертних означав, що ця людина народилася для того, щоб рити канави в Мішина на дачі. Іншими словами — цей діагноз неможливо було перевірити. 90 процентів «хворих» неврології активно трудилися на Боріних об’єктах, власне з таким визначенням свого фізіологічного стану, з рум’яними щоками і сталевими м’язами прибували вони надвечір із місць трудової слави і перекидали по пару стаканчиків солдатського аперитива, що зовсім не загострювало перебіг даного недугу. Повернемось до тракториста — його звали Мухамед Зазімовіч Салтимбеков. Візитна картка звучала гордо, а фізично — ця людина нагадувала кота, якого витягнули з бочки з салідолом. Це зачухане, маленьке, вонюче нещастя ББ роздобув у стройбаті десь під Калініном, давши за нього командиру роти справку про негідність до стройової служби на тиждень, дякуючи якій той зразу ж відбув з якоюсь курвою на канікули. Мухамед прибув у відділення сам, своїм ходом. 130 км дороги від частини до госпіталя він подолав всього за 4 дні. Абсолютно не володіючи жодною мовою, окрім діалекту свого аула, він прожив на вокзалі Калініна три дні, а потім чудом зустрів ще одного тіпочка з його віддаленого від центральних доріг района, який щойно виписався з госпіталя і їхав в частину, і той чарівник і намалював йому на грудях карту спасіння. Зазімовича, який хоч і пропав з горизонту три доби тому, ніхто не шукав і не збирався. Єдиний Боря озвіріло гриз свої нігті і переживав — хто ж сяде за штурвал екскаватора, якщо чурбан, не дай Бог, попав десь під електричку. Але Аллах провів свого сина до воріт раю неушкодженим, і операції «Дача» вже ніщо не могло перешкодити. Мішин був проінформований про прибуття висококваліфікованого спеціаліста, з виразом Юлія Цезаря на бездоганно-вибритому обличчі, поправивши лавровий вінок, моментально почав рішати доставку бульдозера з автороти, де він стояв законсервований останні років десять. Мухамеда разом іще з трьома глухонімими професіоналами від осушення боліт відвезли на об’єкт о 8.30 ранку і залишили там напризволяще до прибуття машини, не видавши їм ні інструментарія, ні їжі. Проте їжою вони неочікувано стали самі, не сподівавшись цього, коли один з чучмеків побіг відкласти свою мусульманську личинку в корчі, а звідтам за ним на хвості прилетіла хмара голодних і злих, як зеки, калінінських комарів, які нещадно гризли його голу дупу, розбризкуючи кров по здивованих жабах.

Так як бульдозер був виданий абсолютно безплатно — це означало, що зававтогосподарством — прапорщик Конюхов — просто викрав його з місця бойової стоянки, взамін за десять літрів домашнього вина, яке в мене особисто завжди викликало некерований приступ реактивної срачки. Боря гнав своє вино виключно для потреб таких, як Конюхов, і сам ніколи в житті не знав його смаку і дії, і тому всі інгредієнти залишилися в тіні від автора і вас, шановні читачі цієї фантасмагоричної повісті. До трактора, за десятилітрову баклажку Боріного серливого щастя, Конюхов додавав бонус у вигляді бочки солярки. Під час відгрузки бульдозера на тягач він шепнув сакраментальну фразу Мішину у телефонну трубку: — Андрєіч, кромє шуток, техніка через суткі должна бить на базє! В протівном случає нас растрєляют, — це була його улюблена цитата з єдиного анекдота, який він постійно розказував.

— Палич, тракторіста досталі — шестово разряда ценнєйший парєнь, управімся воврємя, — заспокоїв прапора Мішин, якому в свою чергу цю саму тєлєгу хвилину тому розказав ББ, який сам же її і видумав.

Бригада осушувачів болотистих місцевостей в даний момент була подібна на коров’ячий гімняк, який обсіли мухи. Спеціалісти збилися докупи і безсило відмахувалися від мільярдів кровожадних комах, які накрили їх мохнатою шапкою і жерли напропалу. Жаби квакали під ногами, болото чвакало, коротше, робота сяко-тако почалася. З-за повороту через годинки чотири над’їхав тягач, зупинився на останніх сухих метрах дороги, і біля нього з розгону влетів Борін уазік, з якого на ходу, як Джекі Чан, вистрибнув Мішин.