Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Людка — до речі, жінка Борісича, сексапільна інтелігентна дама, яка коротала своє життя яко начальниця барокамери. Приємність від спілкування з цією людиною можна передати хіба що в терабайтах оцифрованої інформації суцільної радості і комфорту. Але природа не хотіла бачити спокійних мужчин, які сидять на кухні і закохано дивляться на красуню жінку, яка стругає в миску олів’є. Природа прирекла нас, мужиків, на вічний пошук. Хоч знаєте — від добра добра не шукають, а вдруг знайдем! А попадеться гірша — помучимся і знову в путь. От так і митарствуєм. Не був вийнятком і ББ. Він постійно перебував у фазі активного пошуку замінника для господині свого домашнього вогнища і часто робив це майже в присутності самої господині. Люда подзвонила ББ і попросила замінити її на півгодинки. До неї якраз мав прийти старий полковник у відставці, таке собі мурло, яке ціле життя нещадно гробило себе, а Людка мала за два тижні відновити всі його відмерлі за сорок років органи у своїй барокамері. Камера була німецька, нова. І медсестра у Люди була нова і німецька. Ви поняли. Боря за нею гинув вже тиждень і чекав тільки моменту, щоби своєю плойкою вскучерявити трохи зачіску Марінки. Видно, в них вже відбувся тантричний діалог на відстані, і обоє чекали фізичного розрішення конфлікту гормонів. І тут — як в кіно.

— Андрюша, зайді! — крикнув Борісич тоном, переповненим тестостерону, і почав давати мені цінні вказівки.

— Я іду Люду заменю, а она в воєнторг бежит к дєвкам. Ти пріді туда, попадісь на глаза єй, єслі чьо — поможеш там, отнєсті-прінєсті, і када в барокамеру она пойдьот — ти мнє дай знать срочно. Набери в ордінаторскую.

Власне там, на столі в ординаторській, мав розігратися бурний фінал воєнно-служебного романа. Я галопом поскакав в воєнторг виконувати секретну місію по відмазці шефа, а шеф взвалив на свої плечі тягар еволюції, званий штучним відбором, — і в такому ж темпі побіг виконувати свою частину функцій, аж халат завернувся ззаду, як хвостик тер’єра.

Мурло з червоною рожею і з синіми мішками під лупастими очима прийшло в барокамеру і вже їздило по вухам Марінці, коли вбіг захеканий Боря. Він подивився Маріні на ноги і не став піднімати очей вище, щоби не напасти на Марінку при ньому.

— Так-так, пачєму єщьо нє раздєтий, бистренько вот в ета, — він подав відставнику спеціальні бавовняні штанці і майку для барокамери. Той повільно, кряхтячи, почав крутити їх в руках, роздивляючись і розтягуючи.

— Оні новиє, нє нада їх крутіть, адєвайтє і айда! Нікто в ніх нє умер. — По його вигляду було видно, що він готовий засунути діда в барокамеру в його пальто і черевиках, лиш би швидше перейти до дегустації основного блюда. Основне блюдо також нетерпеливо покусувало губу і потихеньку звільнювало площу стола для майбутніх неписьмових операцій. Вони б давно з ББ вже на нейтральній території тряхнули целюлітом, але кожен раз Марінку зустрічав і провожав її ухажор, симпатичний, але дуже інтелектуально не гнучкий хлопчина. Він весь час поза її роботою проводив з нею, як невід’ємна, але абсолютно непотрібна частина її шикарного тіла, тому в Марішки залишався тільки цей єдиний момент для стрибка в кукурудзу. І вона була готова. ББ помогав діду одягатися, забіг до нього за ширму і задом-наперед натягнув на нього калісони, і тепер ширінка, яка опинилася ззаду, зрадницько видавала присутність газового балона за нею. Борісич засунув насилу Мурло в камеру, той хотів щось наостанок сказати, але слова потонули під герметичним ковпаком, який закрили руки боса, виставили таймер, і шеф сказали: — 15 мінут, — рум’янець покрив лице ББ, він зробив крок у бік столу, і ми ніколи не взнаєм, що творилося далі, бо це було останнє, що бачив дідо в віконце камери. Далі вони вдвох пропали з видимої зони.

Я в той час крутився, як пес на заправці, навколо Люди, розуміючи, що надлишок моєї уваги може бути розцінений як спроба затримати її в магазині, а так як жінка вона розумна — вигрібати каки зі штанів може прийдеться нам вдвох з ББ. І тому намагався вести себе розслаблено, постійно очима шукаючи між клієнтів Люду, щоб вона не свиснула непомітно. Як і геніально прорахував Борісич — вона все-таки попросила мене занести сумку з якимось дефіцитом, але не у відділення, а в машину до Борі — в стару Побєду, з якої в мене і почалася ця одностатева і однобока любов до цієї марки. Я хапонув кульок наперед себе і погнав у сторону КПП, біля якого стояли припарковані жигулі, москвичі і волги офіцерів, а над ними височів айсберг Борі. Від воєнторга до барокамери було йти хвилини чотири, тому треба було дзвонити терміново, інакше Людка могла цей щасливий дует перетворити в тріо. На КПП завжди товклася купа народу: приїжджали рідні, дєвочки, сестрички, другани, привозили, відвозили, передавали. На КПП працювала бабулька, яка не розуміла, де вона працює, інакше би вона просто зійшла з розуму від двіжухи, яка там панувала. У неї завжди в пріоритеті були дівчатка, які приходили піднімати бойовий дух солдатикам, їм пропуск навіть не видавали, а всій решті вона влаштовувала довгий і нудний допит. Я вихопив у бабки телефон і набрав 038 — номер барокамери. Короткі гудки. Я набрав ще раз — і ще раз ті самі гудки дали мені знати, що, видно, телефон постраждав у ході еротичної баталії і був або скинутий на підлогу, або розбитий, або вирвали шнур з розетки. Я вже казав, що ББ славився короткими забігами, і вся надія була на то, що він вже біля фінішу. Я кинув сумку у Побєду і погнав кругами до барокамери, щоб обігнати Люду. Вона стояла і тринділа з кимось із медсестер за 200 метрів до входу в своє відділення. ББ любив екстрім. Хоча по ньому і не скажеш — лице, як в Ангела з ікони, от хіба що зловіщий відблиск окулярів видавав його хиже вовче нутро. Я влетів в передбанник і крикнув: — Борісич, полундра! Телефон не работаєт, — в сусідній кімнаті, судячи по звуках, якраз, видно, був апофеоз, і Боря вирішив відмовитися від чемпіонства на короткі дистанції, враховуючи нечасті змагання в парі з Марінкою, і дав дальнобойщика. В нього була книжка ДАО на 600 сторінок, де на кожній з них описувалося, як не кінчити в перші тридцять секунд. Після моєї фрази, Здавалося, Боря не міг кінчити до кінця життя взагалі. Я визирнув на двір — Люда повільно підходила до будинку, тримаючи під руку ту ж сестру, і сміялась, не маючи поняття, яка трахомудія відбувається в десяти кроках від неї. Я влетів назад і побачив картину — на столі замість красивого розніженого тіла Марішки лежить розкарячений дідо, а ББ цілує його взасос. Даааа, Борісич, я всьо міг простити, але геронтофілію, йо майо.

— Тащі нашатирь, бистра, і адреналін, — в голосі ББ було більше паніки, ніж у всіх жителів Риму під час епідемії тифу.

Я приніс все в секунду, і тут зайшла Люда:

— Боря, всьо хорошо?

— Да, Людік, Марішку начмєд позвал, а я прікорнул нємного і нє услишал таймер.

Боря дув дідові в рот і робив штучний масаж серця, я підніс нашатир йому під ніс і краєм ока побачив Марішкині трухани, рожевенького смачнючого кольору, повні життя і фантазії, які зачепилися за носок лівого Боріного мешта. Я кинув баночку на підлогу, опустився на коліно, і підняв це ажурне творіння, нюхнувши по дорозі, засунув собі в кишеню. Про себе відмітив — ДА! ОНО! Дідо почав квакати, Люда не встигла ще впасти в обморок, труси перестали бути слідами злочину. Дідо-Мурло поводив білками, подивився на Борю, на мене, на Люду захрипів: — Я вас под суд, я — Боря знову почав робити йому штучне дихання рот-в-рот.

— Андрюша, Люда, ідіте ко мне, я щас, — продовжував насилувати воскресшого ББ.

— Боже, он же умний мужик, чуть не угробіл старіка, ну как можна так? — Люда йшла по тротуару, даючи дорогу грузину в білих носочках, який тарабанив вечерю в відділення у двох відрах з надписами — Первоє і Второє. Ми підійшли до неврології, Нефьодов, слава Богу, ходив за Ніною Нікіфоровною і збирав на собі її прокльони: — Нєфьод, собачій рот, рукі-то із жопи, чьот ух, нєдатьопа, — булькала старим паровозом Нікіфоровна, а я, не вникаючи в подробиці їхніх відносин, завів Люду в кабінет чоловіка і пішов робити їй чай.

А самого так і тягнуло на арену, де завершався наш тріллер. Через 7 хвилин чайник закипів, і в кабінет разом із запахом нашатиря забіг ББ. Посмішка Цезаря світилася окулярами на нас:

— Отдєлался льогкім іспугом, обосрался, со

страху і в обморок упал, што я нє открил после звонка, оно і лучше — меньше кіслороду пашло, криво посміхнувся він.

— Я ему двадцять рублєй сунул, хватіт гаварю, штоб штани постірать, ги-ги, — поправив на носі окуляри ББ.

— Отправлю етава амбала, Колокольчікова, к нєму на дачу — пускай гавно на картошку патрусіт. — Боря єхидно заржав, я бачив по ньому, що він засвітив тільки вершок айсберга секретів, чим ще обросла ця історія — нам не взнати ніколи.

— Ну, он молчать-то хоть будєт? — перестрашено спитала Люда.

— Он за еті деньгі нам пєть по утрам будєт под балконом, жлоб, — Боря відкрив шафку з невідкладними ліками, налив всім коньячку і вивів мене в коридор:

— Труси Марішкіни отдай, єйо там етот, ги-ги, бульдог уже ждьот, — він запхав собі самий сокровенний винахід людського умислу в кишеню своїх воєнних галіфе і підсвистуючи побіг в бік безтрусої подружки. Потім вернувся, допив з Людою коньяк і довго не виходив з нею зі свого Амурного Офіса. А я ще на один день був ближче до дому.

Глава VIII. «Ноїв Ковчег»

Після мого стислого оповідання у вас може

скластися досить однобоке враження на рахунок нашого госпітального існування. Ви праві абсолютно. Ми втілювали в життя фантазії всіх бійців Радянської армії по причині того, що були на крок ближче до свободи, ніж вони, на ковток більше свіжого повітря ми мали кожного дня. І тому всі мріяли, а ми в поті чола все це мусіли зафіксувти в історії. Я пам’ятаю, як не міг сформулювати лист додому, в якому інформував мамцю і татка про то, що я в госпіталі. Уявіть собі, що ваше чадо пише з армії: Ма, всьо норм. Я в лікарні. І тому, оберігаючи ніжно тендітну психіку своїх батьків, крихку, як цнота Марії Стюарт, я вибрав спосіб лояльніший — я написав, що я у воєнному санаторії. Мама приїхала через 33 годи-ни.

Четверта ранку, вокзал міста Калінін кишить народом у фуфайках і з рюкзаками.

«— Видно, поки я їхала, москалі почали війну, — подумала мама, спостерігаючи за тисячами сірих людей, атакуючих електрички. Вони організованими масами нападали на поїзди, зупиняли їх, перевертали, ставили на рейки і їхали далі. А їхали вони на «дачькі».

В руских людей поняття дачі зовсім відмінне від нашого. По-перше, дача знаходиться за 250 км від місця замешкання самого дачника і дорога в два боки може зайняти у вас півжиття. Приїхав з дачі — а тут внуки вже підростають. І тому всі вони, як в останній раз, в куфайках, з потертими рюкзаками, як на війну покидали рідні домівки. А чувіха в касі так само мала власний погляд на

толеранцію людських відносин і тому на питання