Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Помітивши його вагання, мати усміхається і бере його за руку; вона повільно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немає затхлого спертого духу, але підземелля йому не подобається — він боїться, як завжди, боїться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному підземеллі стежити за ним, либонь, іще зручніше? Так, що вже й мати більше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.

— Не бійся, — каже вона зараз, і його страх посилиться.

Опинившись перед ним на самісінькому долі, вона відчиняє двері — двері в темну кімнату, де мерехтить якийсь промінь.

Мати бере його за плечі і підштовхує крізь двері; у напівмороці він упізнає батькове обличчя. Те обличчя, на якому вже ніколи не буде усмішки.

— З днем народження, мій милий! — каже мати, обнімаючи його. — Подивись лишень, що в нас для тебе є.

Він заплющує очі. Він не хоче нагадувань, про час, що минає. Про його час, що минає. Треба забути про день народження, забути про час!

— Поглянь, осьде, — каже батько, — це тобі подарунок на день народження.

І він розплющує очі. Він чує м’яке гудіння в темряві, а потім бачить оце і раптом він уже знає, заради чого йому лишатися живим.

У темному просторі кімнати виростає яскравий острів, що магнітом притягує погляд, що вабить його і, здається, цілковито засмоктує в себе. Сяйні картини, пронизаний сонцем сад, гілки дерев танцюють на вітрі. А потім приходять люди. Щасливі люди в тому саду. Він ще не знає, що станеться, але знає, що не зможе відвести очей.

І він чує, як вони гомонять, як листя шелестить на вітрі, хоча він знає, що немає іншого звуку, крім гудіння проєктора.

Тепер він знає, чого воно варте. Чому агонія, яку він переживає просто заради продовження життя в агонії, кінець кінцем, може бути чогось варта.

Він знайшов його. Своє нове життя.

Ще на сходах він почув, як дзвонить телефон. Дзвінок міг долинати тільки з його квартири, бо в Рата єдиного в цьому блоці був телефон. Коли він відчиняв двері квартири, чорний апарат продзеленчав востаннє і замовк. Скинувши в передпокої капелюха і пальто, Ґереон зайшов просто у вітальню, поставив платівку і опустився в крісло. Саксофон Коулмана Гокінса вимальовував піруети красиві й непередбачувані, як листочок на вітрі. Рат заплющив очі, музика відразу заспокоїла його.

Що б він робив, якби не платівки, що їх регулярно надсилав йому Северин? Імовірно, не би витримав у цьому місті більше трьох тижнів. Попри всі зусилля, які докладав для того, щоб знову взяти під контроль своє життя, він цього не домігся. Професійно він зайшов у глухий кут — крутиться, як муха в окропі. Чи зможе він коли-небудь доп’ястися до такої посади, як його батько? Ґереон вірив у це зараз менше, ніж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзів у Берліні обмежувалося Рейнгольдом Ґрефом, з яким він час від часу випивав у «Мокрому трикутнику», і Бертольдом Вайнертом, разом із яким він час від часу виходив поїсти й обмінятися інформацією. З кельнських друзів, Пауль був єдиним, хто залишився з ним, єдиним, хто не повернувся до нього спиною навіть після фатального пострілу в Аґнесфіртелі[20]. На відміну від його вірної нареченої Доріс, жінки, з якою він хотів створити сім’ю. Та від нього відринула, як від чумного.

Переїзд у Берлін він бачив, як можливість почати тут наново — зокрема також із жінками. А що має в підсумку? Відповідно до свого нинішнього статусу, він, мабуть, залишиться вічним холостяком. Як Будда. Ну, доки він не став схожим на Бреннера чи Червінскі. На одного з тих, хто кристується пневматичною поштою в «Резі».

Він закурив «Оверштольц». Принаймні, тепер він міг знову курити в своїй квартирі, не наражаючись на нарікання. Він не дуже тужив за Каті. Якщо вона схотіла залишитися з циганом[21], з яким запізналась у «Резі», то нехай! Чом би й ні? Ні, він нітрохи не тужив за Каті.

Він тужив за Шарлі.

Знову йому не йде з гадки той її погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впізнала вона його?

А що б це змінило? Він однаково все зіпсував іще тоді, давно, багато місяців тому. Іноді йому уявлялося, що його життя з Шарлі могло піти в іншому напрямку, що, ймовірно, то була одна з рідкісних можливостей, які ми отримуємо в житті, і від нас залежить, чи скористаємося ми з неї. А що він? Своєю клятою брехливістю він пустив цей шанс за вітром, і ось знову крутиться, як муха в окропі, наполегливо працює, ані на міліметр не посуваючись вперед.

Чи, може, тепер, коли він віддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямі.

Знову задзвонив телефон.

Він вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то міг бути? Каті, яка бажає повідомити йому, що між ними все скінчилося? Бреннер, з наміром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат підніс чорну слухавку і відповів невинним «Так?».

— Осьде ти нарешті! Бо я вже думав, ти взагалі не повернешся додому.

— Батьку?

— Слухай, хлопче, — одразу перейшов до справи Енґельберт Рат, — у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поїдемо до Клефішів. Завтра я побачу бурмістра на трибуні на Цуґвеґ[22], ти в курсі. Чи можу я йому щось переказати?

Якби ж то! У справі Аденауера він за холодну воду не брався.

— Сьогодні неділя. Заводи Форда сьогодні не працюють. А вчора я не встиг нічого зробити.

— Ти геть нічого не зробив? — з жахом перепитав Енґельберт Рат. — Хлопче, ти усвідомлюєш, наскільки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту своє добре ім’я, щоб не зганьбили честь нашого міста і нашого мера!

«Що аж такого станеться, коли трішечки зганьбиться твоя честь і твоє ім’я?..» — подумав Ґереон.

— Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, — сказав він вголос, — шантажист, найімовірніше, крутиться десь там.