Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оповідання з циклу «Грані сьогодення»

Особисте

Мало хто задумується над поняттям «особисте». Люди часто кажуть «моє особисте життя», «мій особистий щоденник», «моя особиста зубна щітка», не надаючи таким фразам якогось особливого значення. Особисте — це власність окремої особи, безперечна їй належність, персональне: особисті речі, охорона, уподобання й таке інше. Не роблячи особливих висновків щодо особистого, я знала про це поняття з того часу, відколи почала свідомо пізнавати життя, у якому в кожного є щось особисте. У дитячому будинку, де я зростала, вихователька нас привчала користуватися лише особистими речами. І що я мала? Особисту нижню білизну, рушник та зубну щітку. Щоправда, були светрики, спіднички, сукні, але їх не можна було вважати особистими, бо щойно я отримувала новий одяг, старші дівчатка віддавали мені свої недоноски й забирали моє вбрання.

Не пам’ятаю навіть, коли я почала мріяти про щось більш особисте. Лежачи в ліжку, уявляла час, коли в мене з’явиться перша моя особиста чашка. Переді мною вона поставала ніби наяву: то біла із синіми волошками вздовж обідка, то синя з білими ромашками. До моїх мрій поступово додалися кілька мисок, ложка, виделка й обов’язково дві-три каструльки та пательня. Згодом мої потреби в особистому зростали, і я вже мріяла про особисте житло. Ночами моя багата уява малювала нездійсненне: охайну маленьку кімнатку зі свіжими білосніжними фіранками, ліжком у кутку та вікном із видом у сад. Мрії мене втішали. Уявляла, як повертаюся з роботи до свого особистого житла, де найменша дрібничка є моєю. Напевно, такі думки з’являлися лише в того, хто виріс у дитбудинку й мав майже все спільне.

Мріям властиво здійснюватися. Іноді вони справджуються навіть більше, ніж можна сподіватися. Я закінчувала навчання, коли дізналася, що моя двоюрідна бабця померла, залишивши мені в спадок невеличкий будинок у селі на Луганщині. Переступивши поріг хати, я відчула себе по-справжньому щасливою. Ніби найдорожчий скарб у світі, я перебирала нехитрий спадок: посуд у шафі, чистенькі каструльки, килимок, вазу для квітів і навіть два новенькі постільні комплекти. Вікно виходило в садок, за ним простягався город. І все це стало моїм особистим!

Усе йшло добре. Я влаштувалася на роботу в сусідньому селищі і з легкістю щодня долала сім кілометрів. Житло перетворювалося на мою мрію, додаючи то свіженькі шпалери, то пофарбоване вікно, то приємні дрібнички в шафі за склом. Восени зібрала перший врожай із городу — і в погребі на поличці рівним рядочком вишикувалися скляні банки з помідорчиками, огірочками та варенням.

Сусіди в мене всі дібрані, пенсіонери. Але не біда, я з ними в добрих стосунках. Бачать у мені то доньку, то онуку, тому завжди готові прийти на поміч. Іноді до них приїжджають онуки, тож молоді хлопці починають залицятися, часом переходячи межі дозволеного. Хто я для них? Сирота, за яку нікому вступитися. Дехто з них вважав, що забрати мене із собою до міста — то велика честь для мене, але вони помилялися — я все ще не могла натішитися тим, що маю все своє. Щоб почуватися більш захищеною, я придбала щеня вовкодава, яке на очах почало перетворюватися на великого й сердитого пса. Демір став моїм найліпшим другом. Раніше мене ніхто не чекав, а з ним я дізналася, яке це щастя, коли ти поспішаєш додому, бо знаєш, що на тебе чекають. Свого собаку я не посадила на ланцюг біля будки, як роблять усі мої сусіди. Друг повинен бути поруч зі мною — і він жив у будинку. Коли поверталася додому, ми з Деміром обціловували одне одного на радощах і вдвох виходили надвір.

Здавалося, що доля, одного разу відібравши в мене батьків, стала поблажливою, але щастя тривало лише півтора року. Восени наше невеличке село опинилося між двома блокпостами: з одного боку українські бійці, з другого — бойовики. Мешканці села, відчуваючи біду, виїхали на військовому мікроавтобусі, залишивши на своїх оселях великі замки.

— А ти чому не їдеш? — спитав у мене військовий. — Залишай собаку й сідай.

— Ми звідси нікуди, — упевнено сказала я йому.

— Можеш загинути. Потрібно зробити розумний вибір між своїм життям і його, — чоловік указав на Деміра.

— Тут моя земля, мій дім, тож я не можу все полишити, — відповіла я. — Не я прийшла на чужу землю, а ворог прийшов до нас, тож нехай він забирається геть, а я залишаюся.

Так і зосталися лише я з Деміром, сліпа баба Ганя, якій не було куди їхати, самотній дід Семен та тітка Варя з чоловіком Петром. Я втратила роботу, бо село зайняли загарбники, тож весь час була вдома. Два-три рази на тиждень я пекла пиріжки з картоплею, обгортала їх рушником, складала у валізу й несла на блокпост нашим хлопцям. Сусіди почали косо позирати на мене.

— Бігаєш до них, — кивав головою в бік блокпосту дід Семен, — а бойовики прийдуть сюди й нас постріляють.

— Не вас, а мене, — відповідала й знову пекла пиріжки.

Лихо нас не оминуло, усе-таки прийшло. Воно з’явилося зненацька ввечері у вигляді броньовиків із бойовиками. Серед них кілька росіян, два хлопці із сусіднього села й троє бороданів кавказької зовнішності. Вони не пішли в порожні хати, бо там давно не топилося, зайняли мою. Ніби давні господарі, розкидали свої речі, кадирівець упав на моє особисте ліжко, навіть не знявши взуття. Мені наказали приготувати їм вечерю, а Деміра зачинити в сараї. Готуючи на розжареній плиті борщ, я мліла серцем, вслухаючись у жалібне скавчання свого вірного друга, і молила Бога, щоб його не пристрелили.

Уранці загарбники наказали діду Семену вигнати «Москвича» на вулицю, майже силоміць всадили в машину подружжя й змусили виїжджати із села. Дід, клянучи під ніс бойовиків, сів за кермо, а тітка Варя та дядько Петро — на заднє сидіння. Мені наказали лишитися, бо смачно готую. Стара автівка поволі рушила слизькою дорогою, і незабаром пролунав вибух у районі нашого блокпосту. До сліз реготали бойовики, а кадирівець волав «Аллах Акбар!» і навіть дав у повітря чергу з автомата. Увечері з їхніх розмов я дізналася, що на «Москвич» вони встановили вибуховий керований пристрій. Ось чому так наполягали, щоб дід Семен зателефонував їм, коли буде на українському блокпосту. Як жорстоко й підло! Усе кипіло в мені від гніву, але я знайшла в собі сили, щоб приготувати цим нелюдам вечерю.

Коли вони поснули, я з жалем та болем у серці востаннє кинула прощальний погляд на все своє особисте. Тихенько вийшла надвір, повісила на двері замок, облила вікна та двері керосином, який залишився в спадок від бабці. Випустила Деміра на волю й черкнула сірником.

— Ходімо, мій друже, швидше! — сказала собаці й побігла.

Дорога здавалася нескінченною. Я задихалася від швидкого бігу, спотикалася, ноги ковзали по обледенілій трасі, а я боялася озирнутися. Лише коли перед очима побачила обриси бетонних плит блокпосту, зупинилася й подивилася назад. Чорноту темного неба осявала яскрава заграва. Жадібне полум’я швидко нищило все моє особисте. Однак втішала думка, що в ньому згинуть загарбники, яких я не запрошувала в гості й не кликала на свою землю. Напевно, вони забули, що, заходячи до чужої оселі, потрібно постукати у двері й спитати дозволу, а не відчиняти двері ногою.

Грудень, 2014, Луганщина

Мій Тарас

За мною гучно грюкнули тюремні ворота. Я не повернувся на той звук, хоча чекав на нього довгі три роки, лише вслухався з неприхованим задоволенням. Наразі грюкіт металевих дверей був для мене найбажанішою, найчарівнішою музикою у світі. Я вільний! Підвів голову і, як звільнені в кіно, подивився в чисту, майже прозору синь неба, вільного від ґрат. Напевно, відчуття свободи повною мірою може осягнути лише той, хто був у неволі. Весняний вітер загравав до мене, по-дружньому тріпав по чисто виголеному обличчю, кликав за собою. Йому добре, бо він завжди вільний. Я вдихнув на повні груди весняне повітря свободи. Чим пахне воля? Зараз вона мала запах квітучих яблунь та вишень, що вишикувалися в ряд обабіч алеї, яка вела до автобусної зупинки; воля пахла зеленою травою, яка килимом стелилася під деревами. Свобода мала солодкий присмак весни і ще чогось нового, незбагненного, щемливого, від чого серце шалено калатало в грудях і, здавалося, життя тільки-но починається.

Я попрямував до зупинки. У наплічнику, серед мотлоху мого одягу, лежала моя цінність, мій щирий і найліпший друг — «Кобзар» Тараса Григоровича. Навіть не знаю, чи зміг би я вижити в неволі, якби не ця книжка. Її мені подарував сусід по тюремній камері — старий та хворий Кузьмич. Схожий на воскову фігуру, він був на той час смертельно хворий. Здавалося, що не хвороба, а сірі, облуплені стіни тюремної камери виссали з нього не лише кров, а саме життя. Побачивши, що я, потрапивши за ґрати, можу не витримати тиску неволі й зламатися, Кузьмич вийняв із тумбочки книжку, подав її мені.

— Подивися сюди, — сказав він, тикаючи тремтячого вузлуватого пальця на якусь сторінку.

— Дякую, але мені зараз не до книжок, — сказав я, бо перед очима весь час стояв мій трирічний син.

— Ти схожий на нього.

Я подивився на автопортрет молодого Шевченка. Справді, ми були в чомусь схожі: однакові зачіски, високе чоло, відкритий погляд. Наші сусіди по камері підтвердили:

— Твоя копія! Ще й імена однакові! Два Тараси Григоровичі! Тобі зараз двадцять шість років, і на автопортреті Шевченку стільки ж. Містика!

— Я Георгійович, — зауважив, — і прізвище моє — Іванченко.