Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А то ти не знаєш, — пхикнула дівчина.

— Ні, не маю жодного уявлення! — зізнався Стась так щиро, що Соня розсміялася.

— Гаразд, — погодилася вона, — поїдемо разом.

Коли хлопець пішов, Сашко спитав у дівчини, чи насправді Стась змінюється на очах, чи то йому здається.

— Зміни є, — відповіла Софійка. — Він обірвав зв’язки зі старими друзями, перевівся в інший інститут, нових іще не встиг завести. Якщо знову не познайомиться з такими ж, то є надія. Попри всі свої бажання, людина не може одразу стати іншою, але Стась намагається, і я буду його підтримувати. Помітно, що останні події спонукали його замислитися над сенсом життя, новими очима подивитися на батьків після зустрічі з біологічною матір’ю. До того ж закохатися в рідну сестру… Таким людям стрес іде лише на користь.

— Тобто є надія на зміни на краще, — повагом промовив Сашко.

— Подальша його доля залежатиме лише від нього, утім, як і в кожного з нас. Життя іноді дає людині ще один шанс. Сподіваюся, що Стась ним скористається, — задумливо сказала Соня. — Його батьки розлучаються, і незабаром йому потрібно буде навчитися жити без опіки батька, поруч із матір’ю, з якою в нього не дуже добрі стосунки. Брата чекає нове життя, нові випробування. Я знаю, як тяжко, коли нема підтримки, нема на кого розраховувати, тож намагатимуся його підтримувати.

…Тихо спускався на землю лагідний осінній вечір. Стась залишився з тіткою Лідою опановувати мистецтво перетворення молока на сир та сметану, а Софійка із Сашком пішли до річки. До болю знайома вузька стежинка луками привела закоханих на улюблене місце.

— Стась натякнув, що тут на мене чекає приємна несподіванка, — сказала Соня, зупинившись біля спиляної верби.

— Здається, я її бачу, — сказав Сашко.

Він обійняв дівчину за плечі, повернув трохи праворуч, і вона побачила щойно посаджену вербичку. Деревце було ще невисоке, з тоненьким стовбурцем, але вже тягнуло до неба рідке незміцніле гілля. Дівчина усміхнулася, підійшла до вербички, лагідно торкнулася гілочок.

— Ось і зміна, — промовила вона. — Життя триває, старе дерево загинуло, виросте нове, міцне, буде давати людям тінь у спеку, якісь закохані прийдуть на це місце, щоб освідчитися в коханні…

— Моя ти мрійнице, — лагідно сказав Сашко і міцніше пригорнув дівчину до себе.

— Знаєш, любий, чомусь останнім часом я часто згадую Майдан, — зізналася Соня. — Прикро, образливо до сліз від того, що ми так щиро вірили в зміни на краще, а наші сподівання були розтоптані. Таке відчуття, що ти довірила сокровенне найкращій подрузі, а вона плюнула тобі в саму душу та ще й виставила посміховиськом. Не знаю чому, але все одно я вірю в прекрасне майбутнє нашої країни. Не думай, що це просто пишномовні слова. Мені справді шкода, адже Україна найгарніша, а ось із керівниками їй чомусь не щастить.

— Усе найкраще попереду.

— Ти так вважаєш?

— Упевнений. Якби ми не прийшли на Майдан, то й не зустрілися б. Навіть не можу уявити, як могло бути інакше.

— І ніколи б не дізналися, що зорі ночами таємно можуть купатися в нашій річці, — додала Софійка. — Лише закохані здатні побачити таке диво природи. Ой! Дивись! Ось вони, наші любі зірочки! — захоплено мовила дівчина, указуючи на річку. — Мої милі, ви дочекалися нас? Ну й пустунки!

— Моя ти зіронько! — сказав Сашко лагідно. — Моє ти щастя неземне.

— Коханий, я не просто так привела сьогодні тебе сюди, — стишеним, схвильованим голосом сказала Софійка, ніби боялася, що хтось їх підслухає. — Хотіла зробити тобі подарунок на весілля, але вирішила, що це місце більше підходить.

— Місце, де я тобі вперше освідчився в коханні, — додав він.

— Так, це незвичайна місцина. — Соня загадково усміхнулася. — Тому саме тут я хочу тобі сказати, що в нас буде дитинка.

— Справді?!

Сашко схопив в обійми Соню, ніжно поцілував уста.

— Дякую, кохана!

Його очі світилися щастям, яке теплом розлилося по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. Він знову й знову цілував її губи, обличчя, пухнасті вії, волосся, на яке впала роса від туману, що поступово розлягався над річкою.

— Якщо буде хлопчик, назвемо його Андрійком? — пошепки спитала дівчина.

— Так, кохана, так.

Софійка відчувала всю повноту людського щастя, уже не такого дівчачого, коли, здавалося, від радощів захлинається, а вистражданого, спокійного, жіночого, родинного, такого теплого та довгого, що вистачить на все життя, життя з людиною, яку вона безмежно кохає.

А в небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали в річкову воду дві веселі зіроньки…