Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Оці закорити!

Субота, зайвий раз подивувавшись тутешній простоті звертань, слухняно заплющив очі. З темряви пролунав наказ лікаря:

— Дзараз я буду рахуваті до дзесяті. Потому ти дзаснес і будзес відповідятя на питання. Усьо дзорозуміу? Поцінаємо. Іті… ні… сан… ті… ґо…

На японській шістці в Суботи солодко закрутилася голова, і він почав кудись провалюватися все глибше й глибше, аж нарешті ковзнув у темне й прохолодне небуття. Там було спокійно й добре, і вперше за багато днів йому нічого не снилося, абсолютно нічого…

— торі… дова… радзу! — пробилося до нього з порожнечі.— Парокінуріся!

Субота розплющив очі. Над ним стояв, люто свердлячи його очима, лікар Гаврилов. Побачивши, що пацієнт прийшов до тями, лікар відступив на кілька кроків, немов для розбігу, підняв указівний палець і, вказуючи на двері, гаркнув:

— Пісьоу геть!

Дивуючись, Субота підвівся з кушетки і вийшов з кабінету. Позаду, як дискваліфікований Вергілій, понуро плентався Мишко.

Зачинивши за собою важкі двері, вони спустилися до під’їзду і вийшли надвір. Тут реклами майже не було, тільки рідке, розсіяне світло вуличних ліхтарів. Темрява вгорі згустилася, нависала, тяглася до них липкими пальцями, проникала в легені, огидно тиснула на очі.

— Що сказав лікар? — нарешті наважився запитати Субота.

— Сказав, що ти пропащий бандит і мерзотник.

— Я? З якого дива?!

— Тому що він ставив тобі питання, а ти сварив його по-чорному, останніми словами. Кому таке сподобається?

— Але як же так, Мишку? Я ж нічого не пам’ятаю…

— Це я вже зрозумів, — зітхнув Мишко.

Вони сіли в автомобіль. Мишко подумав, витяг із кишені пачку «Мальборо».

— Будеш?

— Не палю. Мені б освіжитися…

Михайло завагався. Потім махнув рукою, витяг фляжку й простягнув Суботі.

— Освіжайся, втрачати вже нічого…

Субота жадібно ковтнув. Не «Джонні Вокер», звичайно, і взагалі коньяк, але все одно згодиться. І навіть більше ніж згодиться!..

Він ковтав із жадібністю, напій легко входив у його втомлене тіло, роблячи його легким і прозорим, як повітря. Цей коньяк не п’янив — навпаки, з кожною секундою свідомість ставала все яснішою і вільнішою.

— Що це? — запитав він, насилу відірвавшись від фляги й дивлячись на неї з подивом.

— Це? — неуважно відповів Мишко, глибоко затягуючись. — Припустімо, коньяк. А що?

— Не знаю… Дивний якийсь.

Мишко заклопотано потер чоло рукою. Потім згадав:

— Ну так. Адже флягу панотець Михайло благословив. Учора.

Субота від цих слів чомусь похолов.

— Навіщо? — запитав він, хоча вже знав, якою буде відповідь.

— Він сказав: на крайній випадок.