— Зрозуміло, — голос у Суботи впав. — Не буде ніякого маршу. І весни теж не буде. Уб’ють Бориса…
Вискнули гальма… Хитнуло вперед, мало не приклало лобом об передню панель. Мишко викрутив голову, втупився в Суботу, сині очі потемніли. Якусь мить мовчав, потім мовив хрипким голосом:
— Коли вб’ють? Хто?
— Сьогодні ввечері.
— А ти звідки знаєш? — тут Мишко схаменувся. — А, ну так, що це я…
Мишко недарма звався помічником з особливих доручень. Реакція була миттєва. Не сказавши більше ані слова, взявся за мобільник, потицяв у кнопки, кілька секунд слухав, нарешті заговорив:
— Алло, Борисе Юхимовичу… Хочу вас попередити… — Він затнувся. — Про що? Так, дещо на думку спало…
Відключився.
— Це не він. Дзвінки перехоплюють, на зв’язку — папуга ефесбешний.
Субота роздумував недовго.
— Телефонуй Олексієві!
Мишко знову взявся за мобільник. Раптово зупинився.
— Не знаєш, як там справи в Катерини з капітаном?
На вилицях Суботи спухли жовна… Він відвернувся, поглянув на порожню сіру вулицю.
— Немає вже їх, — відгукнувся глухо. — Ні Катерини, ні капітана.
— Точно? — Мишко не вірив, свердлив поглядом.
— Немає вже там живих… узагалі нікого… Телефонуй Олексієві!
Мишко набрав номер.
— Алло, Олексію? Ви де?
— Що з Суботою? — питанням на питання відповіла слухавка.
— Тут він, поруч зі мною. Каже, що Борю сьогодні вб’ють…
У слухавці залунали якісь удари.
— Що там у вас? — збився Мишко.
— Та фігня. Під варту мене беруть, спецназ двері ламає. Поки тримаємося. В робочому порядку, все як зазвичай.
— А чого ти вперся? Встояти розраховуєш?
— Сподіваюся, що панотець Михайло встигне піти.
Субота не прислухався. Він і без того знав, що там зараз відбувається. З усіх боків офіс Олексія обступила темрява, яка, клубочачись, викидала криві протуберанці, мацала, з якого боку легше ввірватися, щоб не уразив її в ту ж мить гнів архангела…
— То що там з Борею? — повторив у слухавці голос Олексія.
— Субота каже, що його вб’ють…
Кілька секунд Олексій мовчав. Потім слухавка знов ожила.