Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На крайній випадок… Схоже, це він і є. Субота рішуче взявся за фляжку, закинув голову. Рідина, булькаючи, полилася просто в горло.

— Гей, гей! — занепокоївся Мишко. — Чи не досить тобі?!

Але було пізно. Останні краплі зникли в роті Суботи. Він на мить прикрив очі — і з надзвичайною чіткістю перед ним виникла побачена вночі картина: Борис із дівчиною, що йдуть по мосту…

— По мосту? — перепитав Мишко. — Що за міст?

Субота якусь мить мовчав, потім упевнено мовив:

— Немцов міст.

Мишко підняв брову.

— Немцов? Це що, десь у Підмосков’ї?!

— У Москві.

— Немає в нас такого мосту!

— Є,— Субота знову заплющив очі, щоб побачити подробиці.— Немцов міст. Недалеко Спаська вежа, Красна площа, Василій Блаженний…

Мишко мовчки втопив педаль газу. Випадковий мотоцикліст, затягнутий у чорну шкіру, як у ніч, отетерів: якась «Хонда» з місця вискнула покришками і зникла…

Через короткий час виникла вона зовсім в іншому місці, немов вивалилась із дірки в просторі. Насправді не вивалилась, а чесно промчала крізь центр, не звертаючи ані найменшої уваги на продавців смугастих паличок, і злетіла на підйом перед мостом, залишивши праворуч собор Василія Блаженного…

Дорогу їм перегородила патрульна машина.

— Ч-чорт! — прогарчав Мишко, спробував здати назад, але й там уже стирчав «Форд» із мигалками — їх узяли в коробочку. Три кремезні фігури в поліцейській формі оточили машину з трьох боків. Мишко кинув погляд на годинник: 23:28.

— Біжи, зупини Борю, прикрий, якщо треба, з ментами я сам розберуся, — на обличчі Михайла твердо проступили вилиці.

Субота штовхнув двері, але вони не піддалися. Патрульний, що стояв з цього боку, заблокував їх усім корпусом, не давав вийти. Субота глянув у вікно й похолов: усі троє поліцейських були в сонцезахисних окулярах… уночі, наприкінці зими!

— Мишку, це не менти, — сказав він. — Це…

Але Мишко вже й сам зрозумів. Обличчя його зробилося жорстоким, скам’яніло. Він швидко й плутано заговорив:

— Біжи, я їх затримаю. Біжи швидко, не озирайся. Олексія взяли, треба врятувати Борю, він наша остання надія, без нього нічого не буде… — Він несподівано заспівав стару моряцьку пісню, очі спалахнули знайомим блакитним вогнем, він ривком відчинив свої двері назустріч двом темним фігурам у формі, невловимим ударом кулака змусив скластися навпіл першого, ухилився від другого і сам в’їхав ногою в його пах. На мить Суботі здалося, що від його ударів хрускотять кістки ворогів. Темний, що стояв з боку Суботи, побіг на підмогу своїм. Субота миттю вискочив і кинувся навтьоки.

— Не озиратися, — хрипів він сам до себе, — не озиратися…

Але не витримав-таки, озирнувся. Троє чорних штурхали Мишка, який лежав на асфальті. Субота загальмував. Блакитноокого не просто били, його вбивали. Не міг же він його кинути!

— Біжи!!! — долинуло звідти.

Один із темних повернувся до Суботи, зробив крок у його бік. Мишко, лежачи, вчепився в його ногу, рвонув з останніх сил. Ворог ледве встояв, обернувся, страшно вдарив носаком черевика — просто в скроню. Голова Мишка мотнулася, він обм’як…

Субота, вже не озираючись, кинувся вперед. Повітря наче згустилося, хапало за плечі, не пускало. Але він вивернувся, вискочив на міст. Далеко попереду видніли дві постаті — чоловіча й жіноча.

— Борисе! — нестямно заволав він. — Борисе, стережись!

Вітер відніс його крик убік, чоловік не озирнувся. Зате жінка озирнулась. У темряві на такій відстані не можна було розгледіти її обличчя, але Субота все-таки побачив — ні, не побачив, а відчув, що вона посміхається — зло, презирливо. Якимось шостим чуттям зрозумів: це Діана. У голові загурчало, і він почув виразні, немов у вухо сказані слова:

— Ти нічого не зміниш. Усе давно визначено.

— Борисе!!! — закричав він, зриваючись на хрип.

Той не почув і цього разу, і Субота зрозумів, що все одно доведеться наздогнати їх… Але чи встигне? Скільки залишилося до того моменту, як пролунає перший постріл і Борис упаде на мокрий асфальт, щоб більше ніколи не підвестися?..