Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли мопед вилетів з тунелю на проїжджу частину, Субота рішуче перешикувався в другий ряд. Він уже точно знав, куди тепер їхати, знав напевне…

Глава 20

Битва

Проте сталася дивна річ: в офіс до вовчоокого Олексія його не пустили. Яких завгодно чекав Субота перешкод, тільки не цього.

— Ти б іще на тракторі приїхав, — глузливо кинув охоронець, оглядаючи «Вернер», що якимось дивом довіз свого вершника серед брудної сльоти і лютих джипів до спального району. Охоронець був худий, більше схожий на сисадміна, але впертий: такий швидше голову собі розіб’є, ніж без дозволу впустить.

— Мені до Льоші треба, ідіоте! — визвірився Субота.

— Не знаю ніякого Льоші, телефонуйте, — знущався псевдосисадмін.

— Немає в мене телефона! Дай пройти, а то пізно буде! — лютував Субота.

— А що буде пізно? — несподівано зацікавився охоронець.

— По асфальту розтовчу, — щиро пообіцяв Субота.

І лежати б охоронцеві розтовченим відповідно до погрози, чи, може, самому Суботі лежати, а то й обом валятися на холодному брудному асфальті, але на порозі намалювався ангел не ангел, але щось блакитнооке, веселе: Михайло Ковальов. Як Пилип із конопель.

Двох слів йому вистачило, щоб усе зрозуміти; підігнав не зволікаючи приземкувату «Хонду», запхнув у неї збентеженого Суботу, сам стрибнув за кермо і вгвинтився в потік машин. Розштовхуючи й перебудовуючись, понісся автострадами, час від часу повертаючи і проскакуючи через якісь двори, водночас однією рукою набираючи в телефоні номер чолов’яги з вовчими очима.

Той зрозумів, про що мова, ще швидше, з півслова. Похвалив Мишка, звелів везти туди, куди сам знає, обіцяв прибути за першої можливості, тільки прізвище пасажира уточнив:

— Субота, так?

— Субота, — кивнув у відповідь на запитальний погляд водія пасажир.

Хвилин через п’ятнадцять, а може, й менше, «Хонда» підкотила до таємного сховку, де нещодавно знайшли притулок панотець Михайло і його супутники: Катерина, капітан Голощок та дяк Антоній.

— Панотця Михайла немає, і Олексія теж, — пояснив, заштовхуючи Суботу в офіс, Михайло Ковальов. — Але решта на місці. Почекайте трохи, скоро ті теж підтягнуться…

Але підтягтися ніхто не встиг. Не вийшло навіть двері за собою причинити, бо їх раптом заклинило. Раз, удруге штовхнув двері Мишко, навалився всім тілом — не піддаються. Здивувався, знизав плечима, визирнув. Визирнув і Субота.

Побачене здивувало Мишка, а Субота спітнів від жаху.

За дверима стояла, холодно усміхаючись, Діана, сяяла золотом очей. Нога її в чобітку, вставлена в шпарину, не давала дверям зачинитися. Поруч, нерухомі, в незмінних сонцезахисних окулярах, стояли темні: Супрун і його ад’ютант.

— Диявол! — видихнув Субота. — Як ти мене знайшла?

— Теж мені завдання!

— Знову бісівські штучки?

— Фу, як грубо, — скривилася вона. — Ми сучасні люди. Радіомаячок на одязі ефективніший за будь-які штучки.

— Знайома дівчина? — з розумінням запитав Мишко.

Субота кивнув:

— Мочити мене заявилася.

Діана болісно скривилася:

— Юро, як тобі не соромно…

Але Мишко, який уже щось зрозумів, почав діяти.

— Вибачте, мадемуазель, вам доведеться трохи зачекати зовні…