Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То російський народ — вершина еволюції? Він помовчав, збираючись із думками.

— Цей нещасний народ неосвічений, дикий і вкрай озлоблений. Він тішиться з чужого лиха, зневажає чужі досягнення, йому добре, коли іншим погано. І це ще не межа, з кожним новим поколінням він дичавіє дедалі більше. Ні культура, ні цивілізація, ні релігія не втримують його від занепаду, не здатні втримати… Але цей народ, до якого я належу, — частина людства, він входить у всесвітню сім’ю народів і дещо таки означає в цій сім’ї. У кожному поколінні тут народжуються незвичайні люди: від геніїв фізики до геніїв літератури, від великих спортсменів до великих гуманістів. Тут повнісінько негідників, але є й святі. Навіть в останнього алкоголіка тече кров його великих предків, навіть у цього нещасного дядька Гени є щось добре й гарне. Треба тільки не лінуватись і побачити. Але нікому це не треба. Бо легше скинути термоядерну бомбу, ніж дістатися до глибинної суті людини.

— Тих, хто намагався дістатися, давно поховали… — безжально відрізала вона. — І тебе поховають, Субото. Ти станеш жертвою свого м’якосердя… точніше — дурощів. Але вперед. Одного я не розумію: чому ти давно цього не зробив? Хоча здогадуюсь. Часу не вистачало, зайнятий був — пив безпробудно…

Він відвернувся. Сказати не було чого. Тисячі людей до нього тут пили, може, й мільйони — а все тому, що неможливо не пити людині з розумом і талантом. Не питимеш — до сорока років западеш у параною, зарубають сокирою або джипом задавлять, а водій навіть не вийде подивитися, копнути тіло, тому що в нього термінові справи, він поспішає, йому ніколи. Не можна не пити, але й це не рятує. Яка, власне, різниця: померти при здоровому глузді й тверезій пам’яті чи в алкогольній безтямі? І так і сяк однаково — проживеш свій короткий вік дарма. Ні, відповісти на це питання неможливо, ось він і не відповідав.

— Що ж до глобальних проблем, то повторюю: у кожного народу свій термін, — сказала Діана вже м’якше. — Цей термін він може розтягти або скоротити. Але термін твого народу добігає кінця, ти вже пробач. І саме тому тут розташована штаб-квартира князя, тому тут ховається Дій — адже жодна глобальна руїна без нього не обходиться. Людям здається, що будь-яку справу можна переробити — все обнулити й почати заново. Тільки життя не можна ані обнулити, ані почати заново — ні людське, ні цілого народу. У твого народу термін сплинув, повір. А зло він творить просто за інерцією і до лиходійств влади тулиться не з садизму, а зі зрозумілого бажання бути з сильними. Зло стало для нього повсякденням, нормою. І тому ніхто в усьому світі за твій народ не заступиться…

— Крім мене, — сказав Субота.

— Та годі тобі! — вона скривилася. — Хочеш сказати, що любиш співвітчизників?

Субота затнувся.

— Люблю? Не знаю… ні, мабуть. Але я їх жалію!

— І знову брехня. Ти жалієш не народ, а конкретних людей. Пам’ятаєш, скільки праведників можуть урятувати місто? А ваших праведників виганяють у чужі краї, звідти голос народу майже не чути.

— Мій почують.

— Ні, не почують. Немає в тобі істинної любові ні до кого, і народ тобі теж байдужий. Єдине, на що ти придатний, — література, в основі якої мова. Але якщо зникне народ, країна розпадеться, згине й мова. І тоді ти взагалі нікому не будеш потрібен. Ось це тебе лякає — правда?

Він мовчав. Потім тихо промовив, не підводячи очей:

— Навіть якщо й так… Невже не можна просто пожаліти людину?

— Людину — будь ласка. Як відомо, світ приречений, але окрема людина ще може врятуватися.

— Що означає приречений? — перебив він. — Світ різний, десятки країн, народів, цивілізацій. У всіх свій шлях.

— Не має значення, кінець у всіх один. І цей кінець не залежить від шляху. Руйнуються дикі, охоплені невіглаством і злістю держави, — з причини власної дикості й злоби. Але гинуть також цивілізовані, гуманні,— стають жертвами своєї доброти. І ніхто не знає, чому так відбувається.

Субота посміхнувся.

— Так-таки й гинуть… Що, і європейці з американцями теж?

— Усі. Одні швидше, другі повільніше. Питання часу, іноді кількох поколінь. Але в нас із тобою ще є шанс побачити кінець цивілізованих країн, як ми застали занепад диких. Шумери, стародавні греки, римляни, єгиптяни, майя — хіба вони припускали, що зникнуть? Проте зникли. Зникнуть і нинішні, і дуже скоро…

— Отже, кінець світу?

— Поки ще ні, не так усе просто, — вона затнулася, підшукуючи слова. — Існують незримі, але могутні сили, які утримують від розпаду ці величезні соціальні системи — народи, країни, цивілізації, все людство. Але джерелом енергії для цих сил, паливом, є життя конкретних людей, які гинуть тут, зараз, на наших очах. Для них уже все скінчено, світ розпався, і Страшний суд відбувається просто зараз. Хочеш опинитися серед них? Ні? Тоді рятуйся зараз, не марнуй часу.

Він нічого не сказав — дивився на обрій. Сонце, ховаючись за хмарами, не сліпило очі. Потім, розімкнувши сухі губи, заговорив:

— Я не зможу так жити. У мене є своя країна. І якщо вона зникне…

— Країна — це люди, — перебила Діана. — Уяви, що всі хороші, чесні, розумні люди звідси поїдуть.

— Це не має значення. Ніхто їм не зробить нову Росію. І самі вони її не збудують. Отже, це будуть уже не зовсім ті люди. Іншого місця для нас немає, хоча світ великий. Тому я досі тут, тому не збираюся їхати.

— Ти помиляєшся, Субото. Ні робота, ні неробство, ні правильні погляди на економіку й політику не врятують ні країну, ні народ. Навіщо губити себе заради абстрактних цілей?

— Не навіщо, а чому… Людина не обирає, бути їй гарною чи поганою. Якою народилася, такою і є. Я, якби й захотів, не зміг би вкрасти, обдурити, вбити. Соціопат, навіть якщо дуже захоче, не зможе безкорисливо творити добро.

— Ти — це ти, але крім тебе повно людей, які народилися ні добрими, ні злими, ні чорними, ні білими. Вони самі обирають, як чинити. І ось перед такими людьми постає питання: а навіщо бути хорошими?

— Це стане зрозумілим, коли помреш, — похмуро мовив Субота.