Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Перепрошую, але мені ніколи!

— Я вживаю такі самі ліки, тож…

— Я вам не пересувна аптека, — сказала Ружена.

Якуб хотів було відкрити тюбик, та Ружена не дала йому цього зробити, спробувавши видерти ліки. Якуб міцно стиснув тюбик у долоні.

— Що це означає? Ану віддайте мені ліки! — закричала дівчина.

Якуб глянув їй у вічі й поволі розтулив долоню.

11

Під стукіт коліс перед нею чітко постала марність її мандрівки. Вона була цілком певна, що в курортному містечку її чоловіка і близько нема. То нащо ж вона їде? Невже їй доведеться чотири години пробути в дорозі, щоб дізнатися про те, що вона вже наперед знає? Проте спонукало її до цього не раціональне стремління. То був двигун, що нуртував у ній і нуртував, і не було ніякого способу його зупинити.

(Авжеж, цієї миті Франтішек і Каміла ринули в простір нашої розповіді немов дві ракети, якими орудують на відстані сліпі ревнощі, — утім, хіба може щось орудувати цією незрячою потугою?)

Сполучення поміж столицею і тим містечком було складне, тож пані Клімова мусила зробити три пересадки, і геть знесилена вийшла на ідилічній станції, всуціль заліпленій рекламними плакатами, що вихваляли лікувальні води і чудодійні грязі того курорту. Подалася тополиною алеєю, що провадила від вокзалу до водолікарні, і на початку колонади вгледіла намальовану від руки афішу, де червоними літерами було виведене ім’я її чоловіка. Вона приголомшено зупинилася перед афішею і під чоловіковим прізвищем прочитала ще два чоловічих імені. Вона очам своїм не повірила: Кліма таки не збрехав їй! Це ж саме те, що він їй і казав. Першої миті вона відчула неймовірну радість, почуття давно втраченої довіри.

Та ця радість тривала недовго, бо вона відразу ж подумала, що той концерт не був доказом вірності її чоловіка. Якщо він узявся давати концерт на цьому Богом забутому курорті, то, звісно ж, робив це задля того, щоб зустрітися тут з іншою жінкою. І їй здалося, що ситуація ще гірша, ніж вона собі гадала, і що вона потрапила в пастку.

Вона приїхала сюди, щоб упевнитися, що її чоловіка тут нема і в такий спосіб непрямим чином (знову, і вже вкотре!) викрити його невірність. Але тепер усе змінилося: вона застукає його не на брехні, а на зраді (та ще й прямо і очевидно). Хоче вона того чи ні, та все ж таки побачить жінку, з якою Кліма тут пробуде весь день. Від тієї думки вона аж заточилася.

Звісно, вона певна була, що все знає, проте досі не бачила нічогісінько (жодної чоловікової коханки). Правду кажучи, вона нічогісінько не знала, тільки гадала, що знає, і надала цьому припущенню певності. Вона вірила у зрадливість свого чоловіка, як ото християнин вірить в існування Бога. Тільки ж християнин вірить у Бога з цілковитою певністю, що ніколи не побачить його. Подумавши, що сьогодні вона побачить Кліму з жінкою, вона відчула такий жах, якого зазнав би віруючий, якби йому зателефонував Господь і сказав, що прийде до нього снідати.

Усе її тіло охопила тривога. Аж вона почула, як хтось гукає її на ім’я. Вона обернулася й побачила трьох молодиків, що стояли під колонами. Вони були в джинсах і светрах, і те їхнє богемне вбрання гостро вирізнялося на тлі нудної охайності, з якою вбрані були пацієнти, що гуляли поблизу. Молодики привітно всміхалися їй.

— Оце несподіванка! — вигукнула вона.

То були люди з телебачення, її приятелі, яких вона знала ще за тієї пори, як виступала на сцені з мікрофоном.

Найвищий поміж ними, режисер, узяв її під руку.

— Так приємно було б уявити, що ти приїхала сюди заради нас…

— Але ти приїхала через свого чоловіка… — сумовито сказав помічник режисера.

— Так шкода! — сказав режисер. — Найвродливішу жінку в столиці той клятий сурмач тримає у клітці, тож її давненько вже не видно…

— Ти ба! — сказав оператор (молодик у подертому светрі). — Це треба відсвяткувати!

Вони гадали, що кажуть захоплені компліменти сліпучій королеві, яка байдуже кине їх до кошика з верболозу, наповненого непотрібними дарунками. А вона сприймала їхні слова з вдячністю, немов кульгаве дівча, яке хтось дбайливо підтримує під руку.

12

Ольга говорила, а Якуб думав про те, що допіру віддав незнайомій дівчину отруту, яку вона може щомиті проковтнути.

Сталося це так раптово, так швидко, що він і усвідомити не встиг. Це сталося поза його свідомістю.

Ольга знай казала щось, палаючи від обурення, а Якуб подумки виправдовувався, що не хотів віддавати тюбик тій дівчині й вона сама змусила його до цього.

Та відразу ж він утямив і те, що виправдання це облудне. Він мав чимало можливостей не послухатися її. Нахабству тієї дівчини він міг протиставити свою наполегливість, міг витрусити ту пігулку на долоню і покласти в кишеню.

А тепер, коли йому забракло духу і він нічого не вдіяв, потрібно йти на пошуки тієї дівчини і сказати їй нарешті, що в тюбику отрута. Просто пояснити, що сталося, та й годі.

Та замість того, щоб діяти, він сидів на стільці й дивився на Ольгу, яка щось йому казала. Треба було підвестися, бігти і попередити медсестру. Ще не пізно. Він повинен був порятувати їй життя. То чому він оце сидить, чому і з місця не може зрушити?

Ольга говорила, а він дивувався, що сидить тут і не рухається.