Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Франтішек був молодший од Ружени, себто, як на лихо, він іще дуже молодий. Трохи підрісши, він пізнає минущість усього сущого і дізнається, що за обрієм однієї дівчини неодмінно відкривається обрій інших дівчат. Проте він ще не знає, що таке час. Змалку живе він у світі, який триває і не міняється, у цій незмінній вічності, у нього той самий батько і та сама мати, а Ружена, що зробила його чоловіком, височіє над ним наче небосхил, наче єдино можливий небосхил. І він не може уявити собі життя без неї.

Напередодні він покірно пообіцяв не шпигувати за нею й тоді ж таки щиро постановив собі не набридати їй. Подумав, що цікавитиметься тільки сурмачем, і якщо пантруватиме за ним, то не порушить своєї обіцянки. Та водночас він знав, що це не виправдовує його і що Ружена засудила б його поведінку, та це було понад його сили, воно було дужче за будь-які роздуми чи рішення, воно було, мов токсикоманія: він мав побачити його, побачити ще раз, повинен був довго і зблизька роздивитися його. Треба було поглянути в обличчя своєму стражданню. Йому потрібно було роздивитися це тіло, що його злиття з Ружениним тілом здавалося йому неймовірним і неможливим. Він мав поглянути на нього, щоб визначити на власні очі, можливе чи ні єднання їхніх тіл.

На сцені вже грали — Шкрета на барабані, якийсь чоловічок сидів за піаніно, а Кліма дмухав у сурму. Кілька молодих любителів джазу, які прийшли подивитися на репетицію, сиділи у залі. Франтішек міг не боятися', що його запідозрять у справжній причині присутності тут. Він був певен, що сурмача засліпила фара мотоцикла, тож він не побачив його обличчя того вечора у вівторок, а завдяки Ружениній обачності ніхто не знав про його стосунки з нею.

Сурмач перестав сурмити і сів за піаніно, щоб зіграти для того чоловічка мелодію в іншому ритмі. Франтішек умостився на стільці в глибині зали і поволі обернувся на тінь, яка того дня нечутно скрадатиметься за сурмачем.

6

Він поїхав з лісової корчми, шкодуючи, що поруч уже немає лагідного пса, який лизав його щоки. Потім подумав собі, яке ж це диво, адже за сорок п’ять років він зберіг вільним оце місце поруч із собою, тож міг тепер легко покинути цю країну, без багажу, не маючи за плечима ніякого тягаря, сам, з облудним (і все ж таки прекрасним) відчуттям своєї молодості, наче ото студент, що тільки зараз починає будувати плани на майбутнє.

Він прагнув цілковито пробратися думкою про те, що покидає батьківщину. Намагався відтворити у пам’яті своє минуле життя. Силкувався побачити його, як просторий краєвид, що його він зі смутком споглядав, як щось нескінченно далеке від нього. Та не міг. Те, що він зараз бачив у минулому, було мізерне, плескате, наче складений акордеон. Він насилу зумів зібрати клапті згадок, що дали йому ілюзію прожитого життя. Глянув на дерева, що були довкола нього. Листя їхнє було зелене, червоне, жовте і брунатне. Ліс був наче охоплений пожежею. Він подумав, що вирушає звідси, коли ліси немовби палають, і в тому прегарному і безжальному полум’ї згоряє його життя і його спогади. Чи повинен він страждати від того, що не страждає? Чи повинен почувати смуток від того, що смутку нема?

Смутку він не почував, але й поспішати не хотів. З друзями на чужині домовився, що саме у цей час перетинатиме кордон, та він відчував, що його знову охоплює нерішучість і лінощі, що в колі його знайомих були добре знані, ці риси навіть висміювали, бо вони проявлялися саме тоді, коли потрібно було діяти рішуче й енергійно. Він знав, що до останнього казатиме, що поїде цього ж таки дня, та усвідомлював, що від самісінького ранку робить усе, щоб відтягнути мить, коли покине це гарненьке курортне містечко, куди вже давно, хоч і з великими інтервалами, та все ж таки з приємністю, приїздив до свого давнього друга.

Він поставив своє авто (авжеж, там-таки, де стояв білий лімузин сурмача і червоний мотоцикл Франтішека) і подався до кав’ярні, де за півгодини мав зустрітися з Ольгою. У глибині зали, коло вікна, з якого видно було полум’яні дерева міського парку, йому припав до вподоби стіл, та, як на лихо, там уже сидів чоловік років тридцяти. Якуб сів за сусіднім столом. Звідти дерев не видно було; зате його погляд упав на того чоловіка, що, вочевидь, нервувався, увесь час позирав на двері й постукував ногою.

7

Нарешті вона ввійшла. Кліма схопився з місця, пішов назустріч і попровадив її до столика коло вікна. Усміхнувся їй, наче хотів тією усмішкою показати, що їхня домовленість і досі діє, що вони спокійні, врівноважені й довіряють одне одному. У виразі її обличчя він шукав ствердної відповіді на свою усмішку, проте не знаходив. Він занепокоївся. Не зважувався заговорити про те, що його турбувало, тож забалакав про незначні речі, щоб створити атмосферу безтурботності. Але слова його, наче об камінну стіну, розбивалися об її мовчання.

Потім вона його урвала.

— Я передумала. Це буде злочин. Може, ти і здатен таке учинити, але я — ні.

Сурмач відчув, як усередині в ньому все аж обірвалося. Він мовчки втупився в Ружену, не знаючи, що їй і сказати. Почував лише відчайдушну втому. А вона знай повторювала:

— Це буде злочин.

Він дивився на неї, й вона здавалася йому нереальною. Та дівчина, що її образ він не міг уявити собі, коли вона була далеко, тепер постала перед ним як вічна покара. (Як і кожен з нас, Кліма вважав реальним тільки те, що органічно й поступово просягає в наше життя зсередини, а те, що несподівано і випадково надходить іззовні, вважав нереальним. На жаль, немає нічого реальнішого, ніж оце нереальне.)

Потім до столика підійшов кельнер, який нещодавно упізнав був сурмача. Він приніс їм два келихи коньяку на таці й добротливо сказав:

— Мабуть, я по очах угадую ваші бажання.

А Ружені докинув, як і того разу:

— Ох, будь обачна! Дівчата тобі очі видряпають!

І гучно зареготав.

Цього разу Кліма надто вже переляканий був, щоб звернути увагу на ті слова. Він ковтнув із келиха і нахилився до Ружени.

— Прошу тебе! Я вже гадав, що ми домовилися. Ми ж усе обговорили. Чому ти так різко змінила думку? Ти ж погодилася з тим, що перші роки треба цілком присвятити одне одному. Ружено! Якщо ми робимо це, то єдино задля нашого кохання і щоб потім мати дитину, яку ми обоє по-справжньому хочемо.

8

Якуб відразу ж упізнав медсестру, що хотіла віддати Боба на поталу отим стариганам. Він з цікавістю дивився на неї й думав, про що ж вони розмовляють. Розібрати пощастило тільки одне слово, та видно було, що розмова дуже напружена.

З виразу чоловікового обличчя було видно, що допіру він дізнався про лиху новину. Лише за хвилю спромігся заговорити. Його міміка свідчила про те, що він намагається умовити ту дівчину, благає її. Та вона уперто мовчала.

Якубові здалося, ніби тут на кону стоїть чиєсь життя. У тій білявці він вбачав ту, що завжди ладна притримати жертву, поки нагодиться кат, тож він не сумнівався й на мить, що чоловік на боці життя, а вона на боці смерті. Чоловік хотів порятувати чиєсь життя, благав про допомогу, а білявка відмовляла йому в ній, і через те хтось мав померти.

Аж він побачив, що чоловік перестав наполягати, почав усміхатися і навіть погладив ту дівчину по щоці. Невже вони домовилися? Таж ні. Обличчя під жовтим волоссям уперто вдивлялося у далечінь, уникаючи чоловікового погляду.

Якуб не міг відірвати очей від дівчини, яку від учорашнього дня міг сприймати лише як помічницю катів. Обличчя її було гарне і порожнє. Досить гоже, щоб привернути увагу чоловіків, і достатньо порожнє, щоб у ньому згубилися всі їхні благання. Крім того, воно було гордовите, і Якуб знав: не вродою воно пишається, а своєю порожнечею.

Він подумав собі, що в тому обличчі зринули тисячі знайомих йому облич.