Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще одна пляшка вина, усі веселі, усі трохи сп’яніли, та не так від вина, як від цієї дивної атмосфери, від бажання продовжити цю мить, що ось-ось минеться.

Пані Клімова відчуває, як до її лівої ноги притуляється литка режисера. Вона усвідомлює це, та ноги не забирає. Цей дотик запроваджує поміж ними чуттєвий зв’язок, та водночас він міг виникнути поміж ними і цілком випадково, та й був такий незначний, що можна й уваги на нього не звертати. Тобто цей дотик — на межі цнотливості й безсоромності. Каміла не хоче переходити цієї межі, та вона щаслива, що утримується на ній (на цій тонесенькій території раптової свободи), і ще дужче зраділа б, якби та магічна межа просунулася далі, до інших словесних натяків, до інших дотиків та інших ігор. Під захистом двозначної цнотливості цієї рухомої межі вона хотіла рухатися далі, далі й далі. Якщо Камілина врода, яка аж бентежить своєю сяйливістю, змушує режисера наступати поволі й обачно, то простенький Руженин чар вабить оператора шалено і безоглядно. Він обняв її, його рука лежить на її груді.

Каміла спостерігає цю сцену. Давненько не бачила вона чужих непристойних жестів! Вона дивиться на чоловічу долоню, що лежить на жіночій груді, мне її, давить, гладить крізь сукню. Дивиться на Руженине обличчя, непорушне, мляве, байдуже до чуттєвих пестощів. Рука гладить груди, час потроху спливає, і Каміла відчуває, як до другої її ноги притулилася литка помічника режисера.

І тоді вона каже:

— Мені кортить отак гуляти всеньку ніч.

— І який дідько заніс сюди твого сурмача! — каже режисер.

— Авжеж, — каже його помічник, — який дідько заніс його сюди!

17

Тієї миті Ружена впізнала її. Авжеж, це було те обличчя, яке колеги показували їй на світлині! Вона рвучко відкинула операторову руку.

— Ти що, здуріла! — вигукнув він.

Він знову спробував її обняти, і знову його відштовхнули.

— Що ви собі дозволяєте! — обурено сказала Ружена.

Режисер і його помічник зареготали.

— Ви це серйозно? — запитав помічник режисера в Ружени.

— Авжеж, серйозно, — відказала вона суворо.

Помічник глянув на годинник і сказав операторові:

— Зараз рівно шоста. Цей перелом у ситуації стався тому, що наша подруга поводиться як пристойна дівчина парними годинами. Тобі треба зачекати до сьомої.

Знову пролунав вибух реготу. Ружена аж почервоніла від приниження.

Її застукали зненацька з рукою незнайомого чоловіка, яку той поклав на її груди. Застукали тоді, коли той м’яв їх, як хотів. І застукала її найбільша суперниця, до того ж саме тоді, коли всі реготали з неї.

Режисер сказав операторові:

— Може, ти попросиш панну зробити виняток і вважати шосту годину непарною?

— А ти гадаєш, теоретично можна розглядати шістку як непарне число? — запитав помічник.

— Авжеж, — відказав режисер. — Евклід у своїх славетних «Засадах» написав дослівно так: «За декотрих незвичайних і вельми таємничих обставин декотрі парні числа виступають як непарні». Мені здається, з такими таємничими обставинами ми зараз і зіткнулися.

— То що, Ружено, ви погодитеся за таких обставин розглядати шосту годину як непарне число?

Ружена мовчала.

— Ти згодна? — нахилившись до неї, запитав оператор.

— Панна мовчить, — сказав помічник режисера. — Тож доведеться нам вирішувати, розглядати її мовчання як ознаку згоди чи незгоди.

— Ми можемо проголосувати, — сказав режисер.

— Так ото ж, — сказав помічник режисера. — Хто за те, що Ружена згодна вважати за цих умов шосту годину непарним числом? Каміло, ти перша голосуєш!

— Гадаю, Ружена цілком із цим згодна, — сказала Каміла.