Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він вирішив, що треба негайно встати і бігти шукати ту медсестру. Але як пояснити Ользі, що має йти? Може, треба розповісти їй, що сталося? Ні, він не зможе цього зробити. Ану ж бо медсестра ковтне ту пігулку, перш ніж він устигне її попередити? Хіба Ольга повинна знати, що він убивця? Та навіть якщо він устигне, як пояснити Ользі, чому він так довго вагався? Як пояснити їй, чому він віддав тюбик тій дівчині? Адже в ці хвилини, коли він сидить, мов прикутий до того стільця, будь-хто може вважати його вбивцею!

Ні, не може він зізнатися Ользі, але що може він їй сказати? Як пояснити їй, чому це він зараз раптом схопиться на ноги і побіжить бозна-куди?

Та хіба це важливо, що він скаже? Як може він думати про такі дурниці? Як може перейматися тим, що скаже Ользі, коли йдеться про життя і смерть?

Він знав, що робить неправильно, міркуючи так, замість того, щоб діяти, і що кожна мить вагання загострює небезпеку, яка загрожує медсестрі. Насправді було вже запізно. Поки він вагався, вона вже так далеко заїхала від винарні зі своїм приятелем, що він і не знав навіть, де їх шукати. Хіба він знає, куди вони подалися? І куди йти, щоб відшукати їх?

Та відразу ж він з докором подумав, що це тільки нова відмовка. Звісно, швидко знайти їх буде нелегко, та нічого неможливого в цім нема. Ще не пізно взятися до діла, проте діяти треба негайно, а то вже нічим не зарадиш!

— Цей день розпочався недобре, — казала Ольга. — Я насилу прокинулася, запізнилася на сніданок, мене не хотіли обслуговувати, а потім до басейну прийшли ті кляті телевізійники. А я так хотіла, щоб день цей був чудесний, адже це останній день, який я проводжу тут із тобою. Для мене це так важливо. Аби лиш ти знав, Якубе, як це важливо для мене!

Вона перехилилася через стіл і взяла його за руку.

— Не переймайся, нема причини, щоб цей день був невдалий для тебе, — насилу промовив він, бо ніяк не міг зосередити на ній увагу.

Якийсь голос весь час нагадував йому, що у медсестри в сумочці лежить отрута і що її життя чи смерть залежить від нього. То був наполегливий, настирливий голос, та водночас і дивовижно слабкий, наче долинав із глибокої глибочини.

13

Кліма їхав із Руженою лісовою дорогою і думав, що цього разу прогулянка в розкішному автомобілі не дарує йому бажаного успіху. Ніщо не могло вивести Ружену з її заціпенілої мовчанки, тож сурмач теж не казав ні слова. Коли мовчання вже почало гнітити, він урешті озвався.

— Ти прийдеш на концерт?

— Прийду, — сказала вона, і той концерт став приводом для розмови, що на якусь часину відвернула їх від суперечки. Кліма зробив над собою зусилля і, вирішивши відкласти остаточну розмову з Руженою на вечір, заговорив жартівливим тоном, розповідаючи про лікаря, який гратиме на барабані.

— Сподіваюся, ти чекатимеш мене після концерту, — сказав він. — Як і того разу…

Промовивши ті останні слова, він збагнув, що сказав. «Як і того разу» означало, що після концерту вони пішли кохатися. О Боже, як це він не подумав про таку можливість?

Дивно, але досі йому й на думку не спадало, що з нею можна лягти в ліжко. Руженина вагітність непомітно і нечутно виштовхнула його у позасексуальне почуття страху. Звичайно, він вирішив бути ніжний із нею, цілувати її, гладити і щосили намагався це робити, але то був тільки жест, порожній знак, в якому геть не було зацікавлене його тіло.

Подумавши тепер про це, він вирішив, що та байдужість до Ружениного тіла була найбільшою помилкою, якої припустився він упродовж останніх днів. Авжеж, тепер він цілком це зрозумів (і він гнівався на приятелів, які радили йому не звертати на це уваги): треба ж було переспати з нею! Адже дивна раптова відчуженість, якою огорнулася ця дівчина і яку неможливо було розвіяти, постала внаслідок того, що тіла їхні віддалилися. Відмовившись від дитини, цієї квітки, що розпустилася в Ружені, він гостро відкинув і її вагітне тіло. Тим-то він мав виявити дужчий інтерес до іншого, невагітного тіла. Потрібно було протиставити плідне тіло неплідному і в такий спосіб знайти в ньому спільника.

Отак подумавши, він відчув, як у ньому знову ожила надія. Він обняв Ружену за плечі і нахилився до неї.

— У мене просто серце розривається, коли ми сваримося. Послухай, якось воно все владнається. Головне, ми разом. Ніхто не зможе забрати у нас цю ніч, і вона подарує нам таку ж розкішну втіху, що й тоді.

Одною рукою він тримав кермо, другою обіймав Ружену за плечі, аж відчув, як від дотику до її голої шкіри в ньому прокидається бажання, і зрадів, адже те бажання могло наділити його тією єдиною спільною мовою, якою міг він розмовляти з нею.

— Де ми зустрінемося? — запитала вона.

Кліма усвідомив, що всеньке курортне містечко побачить, із ким він покидає концерт.

Але на це не було ради.

— Як я закінчу, приходь за куліси.

14

Кліма пішов у клуб, щоб ще раз прорепетирувати «Saint Louis' Blues» і «When The Saints Go Marching In», а Ружена занепокоєно роззирнулася довкруги. Перед тим вона декілька разів бачила в дзеркалі заднього виду, що Франтішек їде за ними оддалік на своєму мотоциклі. Але зараз його не було видно.

, Вона почувалася втікачем, за яким полює час. Розуміла, що до завтрашнього дня їй потрібно знати, чого вона хоче, та вона нічогісінько не знала. На всьому білому світі не було жодної душі, якій вона довіряла б. Рідня їй чужа. Франтішек її кохав, але тим-то вона й не довіряла йому (як ото сарна не довіряє мисливцеві). Клімі вона не довіряла, як ото мисливець не довіряє сарні. Колег на роботі вона любила, та нітрохи їм не довіряла (як ото мисливець не довіряє іншим мисливцям). Вона була самотня в житті, а останнім часом ще й мала чудернацького приятеля, якого носила в своєму череві, й одні казали про нього, що це найбільше її щастя, інші стверджували, що зовсім навпаки, а сама вона була байдужісінька до нього.

Вона нічого не знала. Вона була цілком переповнена тим незнанням. Вона була самим незнанням. Не знала навіть, куди оце йде.

Щойно вона поминула шинок «Славія», заклад найнижчого ґатунку в цім містечку, брудну забігайлівку, бо місцевий люд заглядав туди, щоб вихилити кухоль пива і сплюнути додолу. Колись то був найкращий ресторан у місті, й від тієї пори у маленькому садочку лишилися три дерев’яні столики, пофарбовані червоною барвою (фарба вже облущилася) зі стільцями, пам’ять про буржуазні радощі оркестрів на свіжому повітрі, танцювальні вечори і парасольки, що лежали на стільцях. Та що знала про ту пору Ружена, яка прямувала вузеньким місточком теперішності, позбавлена історичної пам’яті? Не могла вона бачити тіні рожевої парасольки, що падала сюди з минулого, а бачила тільки трьох молодиків у джинсах, вродливу жінку і пляшку вина на столику без скатертини.

Один із тих чоловіків погукав її. Ружена обернулася й упізнала оператора в подертому светрі.