Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я◦дещо читав про це, Бруно. Усе це дуже дивно й насправді дуже складно… Знаєш, я думаю, що музика допомагає. Не зрозуміти, бо насправді я нічого не розумію. — Він б’є себе кулаком по голові. Вона озивається лунким, наче то кокосовий горіх, звуком.

— Там всередині нічого немає, Бруно. Зовсім нічого. Ця штуковина не думає, не розуміє нічого. Правду кажучи, у мене ніколи не було такої потреби. Я◦починаю щось розуміти, лише опустивши очі долі, і що нижче вони опущені, то краще я розумію. Але це не є справжнє розуміння, тут я згоден.

— У тебе підніметься температура, — бурчить Деде з глибини кімнати.

— Ох, замовкни. Це правда, Бруно. Я◦ніколи ні про що не думав, і раптом розумію, що таки думав, але це зовсім не смішно, правда ж? Що смішного, коли людина розуміє, що вона про щось думала? Для предмету роздумів однаково — думаєш ти чи хтось інший. Але ж ні, це я, саме я. Я◦просто користаю з того, про що думаю, та завжди згодом, і саме цього не витримую. Це так важко, так важко… А◦що, вже не залишилось ані ковточка?

Я◦виціджую йому з пляшки останні краплі рому, і тієї ж миті Деде знову вмикає світло. Джонні спливає потом, але кутається в ковдру, час від часу ним трусить так, що фотель аж тріщить.

— Я◦зрозумів це, коли був ще зовсім малим, майже відразу після того, як навчився грати на саксофоні. У нас вдома і дня не минало без колотнечі, тільки й розмов було, що про борги та іпотеку. Ти знаєш, що́ таке іпотека? Мабуть, це щось жахливе, бо моя стара рвала на голові волосся, щойно старий заводив мову про іпотеку, і все закінчувалося бійкою. Мені тоді було тринадцять… але ти все це вже чув.

Якби ж то не чув, я навіть спробував це детально і правдиво описати у своїй книжці про Джонні.

— Тому в нас удома час ніколи не закінчувався, розумієш? Сварка за сваркою, не можна було навіть поїсти. І на довершення усього — релігія. Господи, ти навіть уявити собі не можеш. Коли мій учитель десь роздобув для мене саксофон — ти вмер би зі сміху, якби його побачив, — отоді, гадаю, я відразу зрозумів. Музика висмикувала мене з часу, але це так лише говориться. Хочеш знати, що́ я насправді відчуваю? Думаю, що музика занурювала мене в час. Але тоді виходить, що час не має нічого спільного… ну, нічого спільного з нами, скажімо так.

Мені вже давно відомі галюцинації Джонні та усіх тих, хто живе так само, як він, тому я слухаю його уважно, але не надто переймаюся тим, що він каже. Натомість мене цікавить, як він зумів роздобути наркотики в Парижі. Треба буде учинити Деде допит, знешкодити її як імовірну співучасницю. В такому стані Джонні довго не протягне. Наркотики й нужда разом не ходять. Я◦думаю про музику, яка втрачається, про десятки звукозаписів, в яких назавжди збереглась би Джонніна присутність, його вражаюча перевага над будь-ким із музикантів. «Це я граю завтра» — ця фраза раптом наповнюється для мене дуже ясним сенсом, бо Джонні завжди грає «завтра», залишаючи все інше позаду, у цьому «нині», яке він легко перестрибує з першими нотами своєї музики.

Як джазовий критик я достатньо чутливий, щоб розуміти свої межі, й усвідомлюю, що всі ці мої розумування — нижче тієї площини, де бідолашний Джонні — з його обірваними фразами, зітханнями, раптовими нападами люті, риданнями — намагається йти уперед. Йому наплювати, що я вважаю його генієм, він ніколи не бундючився тим, що його музика залишила далеко позаду те, що грають його колеги. Я◦понуро думаю, що Джонні перебуває біля начал свого саксофона, тоді як я змушений задовольнятися його закінченням. Він — це уста, а я — вуха, аби не сказати, що він — це уста, а я… Кожен критик є сумним фіналом того, що почалося як смакування, як насолода від кусання і жування. І вуста знову роблять рух, великий Джоннін язик жадібно злизує з губ цівку слини. Руки малюють щось у повітрі.

— Бруно, якби ти зміг колись це написати… Не задля мене, розумієш, мені ж бо однаково. Але, мабуть, це дуже гарно. Я◦відчуваю, що це мусить бути гарно. Я◦говорив тобі, що коли ще хлопчиськом почав грати, то усвідомив, що час тече по-іншому. Якось я розповів про це Джиму, і він сказав, що таке саме відчувають усі, і що коли людина відключається… Так і сказав: коли людина відключається. Але я не відключаюся, коли граю. Просто кудись переношуся. Це як у ліфті: ти заходиш у ліфт, заводиш балачку з людьми і не відчуваєш нічого дивного. А◦тим часом униз поплив перший поверх, десятий, двадцять перший, все місто залишилося внизу, і коли ти закінчуєш фразу, яку розпочав, увійшовши, між твоїми першими словами й останніми — п’ятдесят два поверхи. Я◦зрозумів, коли почав грати, що заходжу у ліфт, але то був часовий ліфт, якщо можна так сказати. Не думай: я не забував про іпотеку чи релігію. Просто в ті миті іпотека і релігія ставали чимось схожим на костюм, який зараз не на тобі. Я◦знаю, що костюм висить у шафі, та не кажи мені, що цієї миті костюм існує. Він існує тоді, коли я його надягаю, і так само релігія та іпотека існували тоді, коли я закінчував грати і до кімнати заходила розпатлана моя стара, нарікаючи, що ця чортова музика ріже їй вуха.

Деде приносить нам ще по горнятку кави, та Джонні сумно дивиться на свою порожню склянку.

— Оте про час — дуже складне, воно вчепилося у мене зі всіх сторін. Я◦починаю потроху усвідомлювати, що час не такий, як торбина, яку можна наповнити. Я◦маю на увазі, що хоча наповнювач можна замінити, в торбину влазить тільки певна його кількість — і квит. Бачиш мою валізу, Бруно? У неї влазять два костюми і дві пари черевиків. А◦тепер уяви собі, що ти її спорожнив, а потім знову хочеш покласти в неї два костюми і дві пари черевиків, і бачиш, що тепер у неї влазить тільки один костюм і одна пара черевиків. Та найкраще не це. Найкраще тоді, коли ти розумієш, що можеш покласти до валізи цілу крамницю, сотні костюмів, як іноді я поміщаю музику в час, коли граю. Музику і те, про що думаю, коли їду в метро.

— Коли їдеш у метро.

— Так, у цьому вся суть, — лукаво каже Джонні. — Метро — це великий винахід, Бруно. Коли їдеш у метро, розумієш, скільки усього могло би поміститися у валізу. Можливо, я загубив саксофон зовсім не в метро, може…

Розреготавшись, він заходиться кашлем, і Деде занепокоєно на нього дивиться. Та він махає руками, сміється і кашляє — все разом, трясучись під ковдрою, як шимпанзе. З очей йому течуть сльози, і він ковтає їх, знай сміючись.

— Краще не мішати все в одну купу, — каже він за якийсь час. — Я◦загубив його — і квит. Та метро допомогло мені зрозуміти той фокус із валізою. Еластичність речей — ось що дивно, я відчуваю її повсякчас. Усе є еластичним, друже. Речі, які здаються жорсткими, мають еластичність…

Він зосереджено думає.

— …уповільнену еластичність, — додає він несподівано.

Я◦захоплено і схвально киваю. Браво, Джонні. І це людина, яка каже, що не здатна думати. Ось тобі й Джонні. Тепер мені направду цікаво, що́ він скаже далі. Він це розуміє і дивиться на мене лукаво, як ніколи.

— Ти гадаєш, Бруно, я зможу роздобути десь інший саксофон, щоб грати післязавтра?

— Так, але тобі треба буде шануватися.

— Звісно, мені треба буде шануватися.

— Місячний контракт, — пояснює бідолашна Деде. — Два тижні виступів у клубі Ремі, два концерти і дві платівки. Ми могли би чудово облаштуватися.

— Місячний контракт, — передражнює її Джонні, потрясаючи руками. — Клуб Ремі, два концерти і дві платівки. Бе-бата-боп-боп-боп, чррр. Хочу пити, хочу пити, хочу пити. І курити, і курити, і курити. Найбільше хочу курити.

Я◦простягаю йому пачку «Голуаз», хоча добре знаю, що він думає про наркотик. Уже вечір, коридором починають снувати люди, чутно арабську мову, чийсь спів. Деде кудись пішла, мабуть, щось купити на вечерю. Я◦відчуваю руку Джонні на своєму коліні.

— Вона чудова дівчина, повір. Але як вона мені остогидла. Я◦вже давно її не люблю, насилу терплю. Вона ще й досі час від часу мене збуджує, уміє кохатися, як… — він на італійський манір складає докупи пальці. — Але я мушу її збутися і вернутися у Нью-Йорк. Я◦мушу вернутися у Нью-Йорк, Бруно, це головне.

— Навіщо? Там тобі велося гірше, ніж тут. Я◦маю на увазі не роботу, а саме твоє життя. Мені здається, що тут у тебе більше друзів.

— Так, тут є ти, маркіза і хлопці з клубу… Ти колись кохався з маркізою, Бруно?

— Ні.