Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це легко казати, поки я ще напоєний музикою Джонні. Коли ж усе холоне… Чому я не зможу чинити, як він, чому не зможу битися головою об стіну? Я◦старанно відгороджуюсь від дійсності словами, які нібито мене описують, прикриваюсь розмірковуваннями та домислами, які є не більше, ніж дурною діалектикою. Здається, я розумію, чому при мольбі інстинктивно падаєш навколішки. Зміна постави є знаком переміни в голосі, у тому, що цей голос збирається вимовити, у, власне, вимовленому. І коли мені вдається підмітити цю переміну, речі, які ще секунду тому здавалися невмотивованими, сповнюються глибоким сенсом, надзвичайно спрощуються і водночас поглиблюються. Ні Марсель, ні Арт вчора не збагнули, що Джонні не з’їхав з глузду, коли скинув черевики у студії звукозапису. В ту мить йому потрібно було торкнутися босими ногами підлоги, відчути зв’язок із землею, бо його музика є утвердженням земного, а не втечею від нього. І це я також відчуваю в Джонні: він ні від чого не втікає, марихуану він курить не для того, щоб втекти, як більшість пропащих душ, і на саксофоні грає не для того, щоби сховатися в музиці, як у траншеї, і в психіатричних лікарнях лежить тижнями не тому, що знаходить там укриття від нестерпного тягаря. Навіть його стиль, найістинніше в Джонні, той стиль, який удостоюється абсурдних назв, не потребуючи жодної, доводить, що мистецтво Джонні є ані заміною, ані доповненням. Джонні відмовився від більш-менш звичного стилю hot майже десять років тому, бо цей стиль, попри його несамовиту еротичність, був для нього занадто інертним. У випадку Джонні бажання стоїть вище насолоди, яку воно руйнує. Бо бажання змушує йти вперед, шукати, наперед відкидаючи прості знахідки традиційного джазу. Гадаю, тому Джонні не надто любить блюзи, в яких є мазохізм і ностальгія… Але про все це я вже говорив у своїй книжці, де показав, як відмова від негайного задоволення спонукала Джонні витворити стиль, в якому тепер він сам та інші музиканти відшукують усі його можливості. Цей джаз відкидає усякий простий еротизм, усяке вагнеріанство, назвімо це так, аби заповнити явно вивільнений простір, де музика має повну свободу — як картина, відділена від зображуваного, має свободу бути всього лиш картиною. Але тоді для Джонні, володаря музики, яка не спомагає ні оргазмам, ані ностальгії та яку мені б хотілося назвати метафізичною, ця музика, схоже, є інструментом, щоби пізнати себе, щоб уп’ястися зубами в реальність, яка щодня від нього втікає. І в цьому я бачу великий парадокс його стилю, його агресивної сили. Не в змозі вдовольнитися, він є постійним стимулом, безконечним творенням, чиєю насолодою є не завершення, а постійні пошуки, застосування обдаровань, які перевершують скороминуще людське, та не втрачають людяності. І коли Джонні, як нині, поринає у творення своєї музики, я добре знаю, що він ні від чого не втікає. Іти назустріч — ніколи не може бути втечею, навіть якщо ми кожного разу переносимо місце зустрічі; а те, що може залишитися позаду, Джонні ігнорує чи абсолютно зневажає. Маркіза, наприклад, думає, що Джонні боїться злиднів, і в гадці не маючи, що єдине, чого може боятися Джонні — не знайти котлети на тарілці, коли йому хочеться їсти, чи ліжка, коли йому хочеться спати, чи стодоларової банкноти у гаманці, коли йому видається нормальним бути власником ста доларів. Джонні не живе у світі абстракцій, як ми; тому в його музиці, у дивовижній музиці, яку я чув цього вечора, немає нічого абстрактного. Та лише він може перерахувати ті плоди, які зібрав, поки грав, але, ймовірно, він уже перебуватиме деінде, згубившись у нових здогадах та нових підозрах. Його здобутки — наче сон, він забуває їх після пробудження, коли оплески повертають його назад, його, хто витає так далеко, проживаючи свою чверть години за півтори хвилини.

Це як жити, ухопившись за громовідвід під час грози, і сподіватися, що нічого не станеться. Через чотири чи п’ять днів я здибав у «Дюпоні», що в Латинському кварталі, Арта Букайю, і він одразу ж, закотивши очі, розказав мені погані новини. У першу мить я відчув своєрідну сатисфакцію, і мені не залишається нічого іншого, як назвати її злорадною, бо я добре знав, що затишшя не може тривати довго. Але потім я подумав про наслідки, і через мою прихильність до Джонні у мене закрутило в животі. Тож я випив дві чарки коньяку, заки Арт описував мені, що сталося. Одним словом, нині по обіді Делоне організував сесію звукозапису, щоби представити новий квінтет: Джонні на чолі, Арт, Марсель Гавоті і два чудові хлопці з Парижа — піаніст і ударник. Усе мало розпочатися о третій, і в них був цілий день й частина ночі, щоб розігрітися і записати кілька речей. І що ж сталося? А◦сталося те, що Джонні, по-перше, приходить о п’ятій, коли Делоне вже кипить з нетерплячки, а потім, гепнувши в крісло, каже, що погано почувається і прийшов тільки для того, щоб не псувати хлопцям день, але грати йому зовсім не хочеться.

— Ми з Марселем намагались умовити його трохи відпочити, та він знай торочив про невідь-які поля з урнами, які десь побачив, він довбав про ті урни пів години. Урешті став витягати купи листя, яке назбирав в якомусь парку і сховав до кишень. У результаті підлога в студії стала нагадувати ботанічний сад, службовці ходили туди-сюди злі, як пси, а ми при тому нічого не записували. Зауваж, що звукорежисер просидів, курячи, в своїй кабінці три години, а в Парижі для звукорежисера це багато…

— Нарешті Марсель переконав Джонні, що краще спробувати, і вони вдвох почали грати, а ми потроху їм акомпанували — радше для того, щоб розігнати нудьгу від байдикування. Ще раніше я помітив, що Джонніну праву руку зводить судомою, і коли він став грати, на нього було страшно дивитися, повір. Обличчя сіре, час від часу ним трусило, як у лихоманці, от-от звалиться на підлогу. Аж тут Джонні ричить, поволі обводить усіх нас поглядом і питає, на що ми чекаємо, щоби почати грати Amorous. Ну, ти знаєш, ту тему з «Аламо». Що ж, Делоне робить технікові знак, ми вступаємо, як треба, а Джонні розставляє ноги, немов стоїть на човні, котрий гойдається, і починає грати так, як я зроду не чув, присягаюсь. І так три хвилини, доки раптом не видає зойк, здатний зруйнувати саму небесну гармонію, і йде в куток, покинувши нас посеред теми, яку ми дограли, як змогли.

— Та це було ще не найгірше. Коли ми закінчили, Джонні сказав, що все вийшло збіса погано і цей запис нікуди не годиться. Певна річ, і Делоне, і ми пропустили це мимо вух, бо попри всі вади Джонніне соло вартувало тисячі тих, які чуєш щодня. Це було щось особливе, я не можу тобі пояснити… Ти сам почуєш і зрозумієш, чому ні Делоне, ні техніки навіть гадки не мали знищувати запис. Проте Джонні наполягав, як божевільний, погрожував розбити вікна у їхній кабінці, якщо вони не доведуть, що запис стерто. Урешті звукорежисер показав йому що трапило під руку і переконав його, тоді Джонні запропонував записати Streptomicyne, який вийшов значно краще і водночас значно гірше. Я◦хочу сказати, що це вийшов бездоганний і рівний запис, та в ньому немає того неймовірного пасажу, який Джонні зіграв в Amorous.

Зітхнувши, Арт допив своє пиво і понуро глянув на мене. Я◦запитав, що Джонні робив потому, і Арт сказав, що до смерті набриднувши усім своїми історіями про листя і поля з урнами, Джонні відмовився далі грати й насилу вийшов зі студії. Марсель відібрав у нього саксофон, аби він знову не загубив чи розтоптав його, й удвох з хлопцем-французом вони попідруки допровадили Джонні до готелю.

Що я можу зробити? Хіба що тут же його провідати. Та в кожному разі я відклав це на завтра. А◦на ранок здибав ім’я Джонні у кримінальній хроніці в газеті «Фігаро», бо уночі він, схоже, підпалив свою кімнату в готелі і бігав голяка коридорами. Ні він, ні Деде не постраждали, але Джонні перебуває в лікарні під наглядом. Я◦показав замітку своїй дружині, щоб підбадьорити її в її одужанні, й одразу ж подався до лікарні, де моє посвідчення журналіста нічим мені не прислужилося. Вдалося дізнатись тільки те, що Джонні марить і що в його нутрі така кількість марихуани, якої досить, аби довести до божевілля десяток людей. Бідолашна Деде виявилась неспроможною опиратись, переконати його не курити. Усі Джонніні жінки врешті стають його спільницями, і я на сто відсотків впевнений, що наркотики йому дала маркіза.

Коротко кажучи, річ у тім, що я одразу пішов до Делоне і попросив якомога скорше дати мені послухати Amorous. Бо хтозна, чи Amorous не стане заповітом бідолашного Джонні; і в цьому разі мій професійний обов’язок…

Та ні, ще ні. Через п’ять днів зателефонувала Деде і сказала, що Джонні почувається значно краще і хоче мене бачити. Я◦не став їй докоряти: по-перше, вважаю це марною тратою часу, а по-друге, голос бідної Деде, здавалося, лунав із тріснутого чайника. Я◦пообіцяв зараз же прийти і сказав, що, може, коли Джонні одужає, вдасться організувати йому турне провінційними містами. І повісив слухавку, коли вона заплакала.

Джонні сидить на ліжку в палаті, де лежать ще двоє хворих, які, на щастя, сплять. Перш ніж я встиг щось йому сказати, він обхоплює мою голову своїми лабетами і безліч разів цілує в чоло і щоки. Він страшенно охляв, хоча каже, що їсти йому дають багато й апетит у нього добрий. Наразі найбільша його гризота — знати, чи не лають його хлопці, чи не зашкодила комусь його криза і таке інше. Що я міг йому відповісти? Він добре знає, що концерти скасовано і через це Арт, Марсель і решта хлопців у збитках. Але він питає це так, наче вірить, що за цей час сталося щось добре, щось таке, що могло все владнати. Разом з тим йому мене не обдурити, бо за усім цим стоїть його абсолютна байдужість, Джонні начхати на те, що все пішло під три чорти, і я занадто добре його знаю, щоб цього не помітити.

— Що тобі сказати, Джонні. Справи могли би йти краще, але ти маєш талант усе зіпсувати.

— Так, що правда, то правда, — каже він стомлено. — Це все через урни.

Я◦згадую слова Арта й уважно дивлюся на Джонні.

— Цілі поля урн, Бруно. Сила-силенна невидимих урн, захоронених у безмежному полі. Я◦ходив тим полем і час від часу об щось перечіпався. Ти скажеш, що мені це наснилося. Та завваж, це було так: я раз у раз перечіпався об якусь урну, доки не зрозумів, що ними заповнене все поле, що їх тисячí і всередині кожної — прах померлого. Далі пам’ятаю, що я схилився і став нігтями рити землю, доки не показалась одна урна. Так, пам’ятаю. Пам’ятаю, що я подумав: «Ця буде порожньою, бо вона — для мене». Ба ні, у ній був сірий порошок, як і в інших; я добре це знаю, хоча й не бачив їх. А◦потім… Потім ми, здається, почали записувати Amorous.

Я◦нишком кинув оком на температурну карту. Цілком нормальна, хто б міг подумати. У дверях з’явився молодий лікар, кивком голови привітався зі мною, і підбадьорливо махнув рукою Джонні, то був майже спортивний жест, жест доброго хлопця. Та Джонні лишив його без відповіді, а коли лікар пішов, так і не переступивши поріг, я побачив, що кулаки Джонні міцно стиснуті.

— Цього вони ніколи не зрозуміють, — сказав він. — Вони — як мавпа з плюмажем, як ті дівчата з консерваторії у Канзас-сіті, які вірили, що грають Шопена і не менше. Бруно, у Камарильйо мене поклали в палату з іще трьома, і зранку приходив штатний лікар, такий увесь чистенький і рожевенький, що любо глянути. Ну чисто тобі дитя клінекса і тампакса, повір. Такий собі повний ідіот, який сідав біля мене і підбадьорював. Мене, який хотів померти, який вже не думав ні про Лен, ні про когось іншого. І що було найгірше — той тип ображався, бо я не звертав на нього уваги. Либонь, він сподівався, що я сяду на ліжку, зачарований його білим обличчям, гарно причесаним волоссям, доглянутими нігтями, що я одужаю, як ті, хто приїздять до Лурда, кидають там милиці і йдуть вистрибом…

— Бруно, і той тип, і всі решта в Камарильйо були впевнені. Хочеш знати, у чому? Не знаю, присягаюсь тобі, але вони були впевнені. У тому, хто вони, чого варті, в своїх дипломах. Ні, не так. Декотрі були скромними і не вважали себе непогрішними. Та навіть найскромніший почувався переконаним. Ось що мене бісило, Бруно: що вони почувалися переконаними. Переконаними в чому, скажи мені, коли навіть я, бідака, в якого під шкірою більше зарази, ніж у дідька, мав досить розуму, щоб відчути, що все довкола — наче драглі, що все довкола трясеться, що треба лише трохи зосередитися, трохи вслухатися в себе, трохи помовчати, щоб виявити дірки. У дверях, в ліжку — дірки. В руці, в газеті, у часі, в повітрі; у всьому повно дірок, усе — як губка, все — як сито, яке саме себе проціджує… Але вони були американською наукою, розумієш, Бруно? Халат захищав їх від дірок; вони нічого не бачили, приймали те, що вже побачили інші, й уявляли, що самі це бачать. Звісно, вони не могли бачити дірок, отож були такі певні самі себе, такі упевнені в своїх рецептах, своїх клізмах, своєму клятому психоаналізі, своїх «не куріть» і «не пийте»… Ох, у той день, коли я зміг дати драла, сісти у поїзд і дивитися через вікно, як усе віддаляється, розпадається… Не знаю, чи ти бачив, як краєвид розламується, коли дивишся, як він віддаляється…

Ми куримо «Голуаз». Джонні дозволили випивати трохи коньяку і викурювати вісім-десять сигарет. Та видно, що курить його тіло, а сам він поглинутий чимось іншим, наче не схотів вилізти з ями. Я◦запитую себе, що́ він побачив, що́ відчув за останні дні. Не хочу його розтривожувати, та якби він сам розговорився… Ми, примовклі, куримо, і подекуди Джонні витягає руку і проводить пальцями по моєму обличчю — наче для того, аби мене упізнати. Потім бавиться своїм наручним годинником і замилувано на нього дивиться.

— Річ у тім, що вони вважають себе мудрецями, — каже він раптом. — Вважають себе мудрецями, бо зібрали купу книжок і проковтнули їх. Це смішно, бо насправді вони добрі хлопці й живуть упевнені у тому, що те, що вони вивчають, і те, що роблять, є чимось дуже складним і глибоким. В цирку так само, Бруно, і серед нас так само. Люди думають, що деякі речі є вершиною складності, і тому аплодують акробатам — або мені. Не знаю, що вони собі уявляють: що хтось зі шкури лізе, щоб добре зіграти, чи що акробат кожного разу розриває собі сухожилля під час стрибка? У дійсності направду складним є щось зовсім інше: все те, що люди, як вони думають, можуть робити щомиті. Дивитися, наприклад, чи розуміти пса або кота. Оце є складно, дуже складно. Учора ввечері мені спало на думку подивитися на себе в оце дзеркальце, і запевняю тебе: це було достобіса важко, я мало не скочив з ліжка. Уяви: ти бачиш самого себе; лиш цього досить, щоби заціпеніти на пів години. Насправді той тип — не я, у першу мить я ясно відчув, що це не я. Я◦захопив його зненацька, мимохідь, і знав, що це не я. Відчував це, а коли щось відчуваєш… Та це як на Палм Біч: після першої хвилі на тебе накочує друга, потім ще одна… Заледве ти щось відчув, як насувається щось інше, насуваються слова… Ні, не слова, а те, що є в словах, щось липке, ота слина. І слина накочується і накриває тебе, і переконує, що той тип у дзеркалі — це ти. Звісно, як цього не помітити. Це таки я, моє волосся, мій шрам. І люди не усвідомлюють, що єдине, що вони сприймають — це слина, тому їм і здається, що це так легко — дивитися у дзеркало. Або відрізати ножем скибку хліба. Ти відрізáв ножем скибку хліба?

— Бувало, — кажу я зі сміхом.

— І ти говориш це так спокійно. А◦я не можу, Бруно. Якось увечері я пошпурив усе так далеко, що ніж мало не вийняв око японцеві, який сидів за сусіднім столом. Було то в Лос-Анджелесі, здійнялась така несусвітня буча… Коли я пояснив, мене затримали. Хоча мені здавалося, що пояснити все так просто. Тоді я познайомився з доктором Крісті. Чудовий хлопець, і це при тому, що лікарів я…

Він проводить рукою в повітрі, торкаючись його з усіх боків, наче мітячи його. Усміхається. У мене таке відчуття, що він один, зовсім один. Поряд із ним я чуюся порожнім. Якби Джонні спало на думку провести рукою крізь мене, він би розрізав мене, як масло, як дим. Либонь, саме тому він іноді так обережно торкається пальцями мого обличчя.

— Ось хліб на скатертині, — каже Джонні, дивлячись кудись у простір. — Це щось тривке, нічого й казати, чудесний колір, аромат. Щось, що не є мною, щось відмінне, щось поза мною. Та коли я його торкаюсь, коли простягаю руку і хапаю його, тоді щось змінюється, хіба ж ні? Хліб — поза мною, але я торкаюсь його пальцями, відчуваю його, відчуваю, що це всесвіт; та якщо я можу торкатись його і відчувати, тоді насправді не можна говорити, що це щось інше. Чи ти вважаєш, що можна так говорити?

— Любий мій, тисячі років купа бородатих мужів ламає голови над вирішенням цієї проблеми.

— У хлібі є щось від дня, — шепоче Джонні, затуливши обличчя. — А◦я смію його торкатись, розрізати навпіл, запихати до рота. І нічого не станеться, я вже знаю, і це жахливо. Ти розумієш, наскільки це жахливо, що нічого не станеться? Ріжеш хліб, встромляєш у нього ножа, а все йде, як йшло раніше. Я◦цього не збагну, Бруно.

Мене починає турбувати вираз обличчя Джонні, його збудження. Щоразу важче змусити його говорити про джаз, про його спогади, про плани, повертати його до реальності. (До реальності — заледве я це написав, як мені стало гидко. Джонні має рацію: це не може бути реальністю, бути джазовим критиком не може бути реальністю, це неможливо, бо тоді є хтось, хто нас розігрує. Та водночас Джонні не може ось так плисти за течією, бо ми всі врешті-решт збожеволіємо).

Тепер він спить, чи принаймні заплющив очі і вдає, що спить. Я◦знову усвідомлюю, як важко збагнути, що він зараз робить, якою є сутність Джонні. Чи спить він, чи удає, що спить, чи думає, що спить. Ти значно більше поза ним, ніж поза будь-яким іншим приятелем. Ніхто не може бути простішим, звичайнішим, прив’язанішим до обставин злиденного життя; на позір — приступним зусібіч. Нічим не особливим — на позір. Будь-хто може бути таким, як Джонні — якщо тільки погодиться бути хворим, зіпсутим, безвольним бідолахою, однак повним поезії й таланту. На позір. Я, хто все життя захоплювався геніями: Айнштайнами, Пікассо, всіма тими святцями, які кожен може укласти в одну мить (Ганді, Чаплін, Стравінський тощо), готовий, як і будь-хто, визнати, що ці унікуми витають в небесах і що з ними не треба нічому дивуватись. Вони інші, як не крути. Натомість Джонніна інакшість загадкова і дратує своєю таємничістю, бо для неї нема пояснення. Джонні не геній, він нічого не відкрив, він грає джаз, як тисячí чорних і білих, і хоча робить це краще за всіх них, треба визнати, що це трохи залежить від смаків публіки, від моди, від часу загалом. Панасьє, наприклад, вважає, що Джонні відверто нікудишній, і хоча, на нашу думку, відверто нікудишнім є Панасьє, у кожному разі питання дискусійне. Усе це доводить, що в Джонні немає нічого особливого, та заледве про те подумавши, я запитую себе: чи справді в Джонні немає чогось особливого (про що сам не відає)? Він, мабуть, реготав би до нестями, якби йому про це сказали. Я◦досить добре знаю, що він думає про такі речі, як їх переживає. Я◦кажу «як переживає», бо Джонні… Але не стану в це заглиблюватись — тільки хотів пояснити самому собі, що тій відстані, яка розділяє Джонні і нас, немає пояснення, її спричиняють відмінності, які не пояснити. Мені здається, він перший розплачується за наслідки цього, його це вражає не менше, ніж нас. І відразу ж хочеться сказати, що Джонні — як ангел серед людей, проте елементарна чесність змушує ковтнути ці слова, гарненько їх перефразувати і визнати, що, можливо, пояснення в тому, що Джонні — це людина серед ангелів, реальність серед ірреальностей, якими є усі ми. І, може, тому Джонні торкається пальцями мого обличчя і змушує почуватися таким нещасним, таким прозорим, таким нікчемним — з моїм міцним здоров’ям, домом, дружиною, авторитетом. Особливо з моїми авторитетом. Насамперед з моїм авторитетом.

Та все, як завжди: щойно я виходжу з лікарні й опиняюсь на вулиці, в реальному часі, в усьому тому, що маю зробити, як млинець легко перевертається в повітрі і падає на сковорідку іншим боком. Бідолашний Джонні, такий далекий від реальності. (Це так, саме так. Мені легше вірити, що це так, зараз, коли я сиджу в кав’ярні через дві години після мого візиту в лікарню, ніж в усе те, що я написав вище, як проклятий, примушуючи себе бути бодай трохи чесним із самим собою).

На щастя, з пожежею усе владналось, бо, як і варто було припускати, маркіза зробила все можливе, щоби з пожежею усе владналось. Деде і Арт Букайя зайшли за мною в редакцію, і ми утрьох подалися у «Вікс», аби послухати вже знаменитий, хоча досі секретний, запис Amorous. У таксі Деде знехотя розповіла мені, як маркіза витягла Джонні з халепи з тією пожежею — утім, там усе обмежилось обгорілим матрацом і жахливим переляком усіх алжирців, які живуть у готелі на рю Лагранж. Штраф (уже заплачений), інший готель (уже знайдений Тікою) — і Джонні оклигує у величезному і прегарному ліжку, відрами п’є молоко і гортає «Парі-Матч» і «Нью-Йоркер» упереміж зі славнозвісним (і обшарпаним) кишеньковим томиком віршів Ділана Томаса, вздовж і впоперек помережаним помітками, зробленими олівцем.

Після цих новин і коньяку в кав’ярні на розі ми влаштовуємося в залі для прослуховувань, аби послухати Amorous і Streptomicyne. Арт попросив вимкнути світло і ліг на підлогу — так йому краще слухається. І тут увірвався Джонні і пожбурив свою музику нам в обличчя; увірвався, хоча й лежить у ліжку в своєму готелі, і чверть години змітав нас своєю музикою. Я◦розумію, чому його доводить до шалу думка, що Amorous випустять у світ: тоді будь-хто помітить його огріхи, його важке дихання, яке добре чутно в кінці деяких фраз, і особливо — той дикий зрив у фіналі, той короткий глухий звук: мені здалося, що то розірвалося серце чи ніж встромився у хліб (і він кілька днів тому говорив про хліб). Натомість Джонні не вловив би те, що нам видається страшенно гарним, — ту тривогу, яка шукає виходу в цій імпровізації, сповненій запитань, відчайдушної жестикуляції, намагань утекти. Джонні не може зрозуміти (бо те, що для нього є провалом, нам видається шляхом чи принаймні ознакою шляху), що Amorous стане одним із найвизначніших моментів у джазі. Артист, який живе у ньому, скаженітиме від люті щоразу, коли чутиме цю жалюгідну імітацію його бажання, усього того, що він хотів сказати, коли боровся, похитуючись і сходячи слиною та музикою, самотній, як ніколи, перед тим, що він переслідує і що не дається йому в руки, коли він хоче його вхопити. Цікаво, що треба було це почути — хоча і так усе йшло до цього, до Amorous, — щоб я збагнув, що Джонні — не жертва, не переслідуваний, як про нього всі думають, як я сам дав зрозуміти у моїй біографії (до речі, щойно вийшло її англійське видання і продається, як кока-кола). Тепер я знаю, що це не так, що Джонні сам переслідує, а не його переслідують, і все, що трапляється з ним у житті, це перипетії мисливця, а не гнаного звіра. Ніхто не знає, щó він переслідує, але воно тут: в Amorous, в марихуані, в його абсурдних мудруваннях про всяку всячину, у рецидивах, у книжечці Ділана Томаса, у всьому тому бідоласі, яким є Джонні, у тому, що його звеличує і що перетворює на живий абсурд, на безрукого й безногого мисливця, на зайця, який женеться за сплячим тигром. І я змушений сказати, що насправді від Amorous мені захотілося блювати: немов це могло звільнити мене від нього, від усього того, що у ньому біжить наперекір мені і наперекір усім, — тієї чорної безформної маси без рук і без ніг, того божевільного шимпанзе, який гладить пальцями моє обличчя і розчулено усміхається.