Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я◦хотіла пити і спати, але мені нічого не запропонували, навіть де сісти. Вони були надто окрилені банкетом, усім тим, що бачили, поки подавали до столу чи приймали пальта при вході. Пролунав дзвінок, і Аліса, досі ще з пекінесом на руках, вибігла. З’явився мсьє Родолос, пройшов мимо, не глянувши на мене, і відразу ж вернувся з п’ятьма псами, які стрибали і ластилися до нього. Я◦бачила, що в нього повна пригорща грудок цукру і він роздає їх собакам, аби ті йшли за ним до вітальні. Я◦обперлася на великий стіл посеред кухні, намагаючись не дуже дивитися на Жинетт, яка, заледве вернулася Аліса, продовжила теревенити про мсьє Бебе і переодягання, про мсьє Фрежуса, про піаністку, що виглядала як сухотниця, про те, що панночка Люсьєнн сперечалася з батьком. Аліса взяла одну з напівпорожніх пляшок і піднесла її до рота із зухвальством, яке мене так збентежило, що я не знала, де дивитися; та найгірше було те, що потім вона передала її рудоволосій, яка спорожнила її до дна. Обидві реготалися, наче й собі добряче випили під час банкету. Може, тому вони й не подумали, що мені хочеться їсти, а надто пити. Бо якби були при своєму розумі, то доконечне би це помітили. Люди не є погані, і дуже часто неґречність чиниться через неуважність; таке саме буває в автобусі, в крамницях і конторах.

Дзвінок пролунав знову, й обидві дівчини вибігли. Було чутно голосний сміх і час від часу звуки фортепіано. Я◦не розуміла, чому мене змушують чекати; мені ж мали тільки заплатити і дозволити піти. Я◦сіла на стілець і поклала лікті на стіл. У мене злипалися очі, тому я не помітила, що хтось увійшов до кухні. Спочатку я почула дзенькіт склянок і тихенький свист. Я◦подумала, що це Жинетт, і обернулася запитати, що ж вони збираються зі мною робити.

— О, вибачте, пане, — сказала я, підводячись. — Я◦не знала, що ви тут.

— Мене нема, мене нема, — сказав пан, дуже молодий. — Лулу, ходи-но глянь!

Він трохи хитався, спершись на одну з полиць. У склянці мав налитий якийсь безбарвний напій і розглядав його на світло, наче з недовірою. Лулу, яку він кликав, не з’явилася, тож молодий пан підійшов до мене і сказав, щоб я сідала. Він був білявий, дуже блідий і вбраний в біле. Коли до мене дійшло, що він убраний в біле посеред зими, я запитала себе, чи це мені сниться. Це не фігура мови, коли я бачу щось дивне, то завжди так і питаю себе: чи це мені сниться. Так могло би бути, бо іноді мені сняться дивні речі. Але пан був тут, усміхався з виразом утоми і майже нудьги. Мені жаль було бачити, який він блідий.

— Ви, мабуть, та, хто пильнує собак, — сказав він і став пити.

— Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, — сказала я. Він був такий симпатичний, що я не чула перед ним жодного остраху. Радше бажання бути корисною, чимось йому прислужитися. Тепер він знову дивився на прочинені двері.

— Лулу! Ти йдеш? Тут є горілка. Чому ви плакали, мадам Франсіне?

— О, ні, пане. Мабуть, я позіхала за мить до того, як ви увійшли. Я◦трохи втомлена, і світло в кімнаті… в тій іншій кімнаті не було дуже добре. Коли людина позіхає…

— …на очі їй навертаються сльози, — сказав він. У нього були чудові зуби і найбіліші руки, які я колись бачила у чоловіка. Нараз він випростався і пішов назустріч молодикові, який, похитуючись, заходив в кухню.

— Ця пані, — пояснив він йому, — звільнила нас від тих бридких тварюк. Лулу, скажи «добрий вечір».

Я◦знову встала і привіталася. Але пан, якого звали Лулу, на мене навіть не глянув. Він знайшов у холодильнику пляшку шампанського і намагався вибити із неї корок. Юнак у білому підійшов, щоби допомогти йому, і обидвоє стали сміятися і борюкатися з пляшкою. Коли людина сміється, то втрачає силу, і жоден з них не міг відкоркувати пляшку. Тоді вони захотіли зробити це разом і шарпали її в різні боки, аж доки притулилися один до одного, дуже задоволені, але пляшку так і не змогли відкрити. Мсьє Лулу казав: «Бебе, Бебе, прошу тебе, ходімо звідси», а мсьє Бебе реготав дедалі дужче і жартома відпихав його, аж доки врешті з пляшки вилетів корок — і потужний струмінь піни бризнув в обличчя мсьє Лулу. Той вилаявся і протер очі, ходячи туди-сюди.

— Бідолашний любчик, він надто п’яний, — казав мсьє Бебе, поклавши йому руки на спину і підштовхуючи до виходу. — Іди, там бідолашка Ніна без компанії сумує… — І сміявся, але вже знехотя.

Потім він вернувся і видався мені таким милим, як ніколи. У нього був нервовий тик: смикалася брова. Це повторилося двічі чи тричі, поки він дивився на мене.

— Бідна мадам Франсіне, — сказав він, лагідно торкнувшись моєї голови. — Вас залишили саму і, звісно, не дали нічого випити.

— Зараз прийдуть сказати, що я можу вертатися додому, пане, — відповіла я. Мене зовсім не зачепило, що він дозволив собі вільність торкнутися моєї голови.

— Що можете вертатися, що можете вертатися… Хіба хтось потребує, щоб йому давали дозвіл щось зробити? — сказав мсьє Бебе, сідаючи навпроти мене.

Він знову підняв свою склянку, але поставив її на стіл, пішов пошукав іще одну чисту і наповнив її якимось трунком чайного кольору.

— Мадам Франсіне, ми вип’ємо разом, — сказав він, подаючи мені склянку. — Адже ви любите віскі.

— Боже мій, пане, — сказала я перестрашено. — Крім вина і маленького перно у Гюстава по суботах, я не знаю, що таке пити.

— Ви справді ніколи не пили віскі? — спитав мсьє Бебе зачудовано. — Лише один ковточок. Побачите, яке воно добре. Ну ж бо, мадам Франсіне, наберіться духу. Перший ковток — це найважче… — І він заходився декламувати вірш, який я не запам’ятала, там йшлося про моряків з якогось дивного місця. Я◦зробила ковток віскі, і воно видалось мені таким запашним, що я зробила ще один, а потім ще. Мсьє Бебе смакував свою горілку та із замилуванням дивився на мене.

— Із вами дуже приємно, мадам Франсіне, — казав він. — На щастя, ви немолода, з вами можна бути другом… На вас тільки глянеш і розумієш, що ви добра, як тітонька з провінції, хтось, кого можна оточити ласкою, і хто може оточити ласкою тебе, але без небезпеки, без небезпеки… От Ніна має тітоньку в Пуату, вона присилає йому курчат, кошики городини і навіть мед… Хіба це не чудово?

— Певно, що так, пане, — сказала я, дозволивши йому налити мені ще трохи, якщо для нього це така приємність. — Завжди гарно мати когось, хто дбає про тебе, особливо коли ти такий молодий. У старості не лишається іншої ради, як самому думати про себе, бо усі решта… От візьмімо мене, наприклад. Коли помер мій Жорж…

— Випийте ще, мадам Франсіне. Нінина тітонька живе далеко і присилає курчат, та й тільки всього… Немає небезпеки родинних історій.

Мені так ударило в памороки, що я навіть не боялася, що буде, коли увійде мсьє Родолос і застане мене за тим, що я сиджу в кухні і розмовляю з одним із гостей. Мені було приємно дивитися на мсьє Бебе, чути його сміх, доволі різкий, мабуть, через випите. А◦йому подобалося, що я на нього дивлюся, хоча попервах він видався мені трохи недовірливим, та потім тільки те і робив, що усміхався і пив, не зводячи з мене погляду. Я◦знаю, що він був страшенно п’яний, бо Аліса розказала мені, скільки вони випили, а ще з того, як у мсьє Бебе блищали очі. Якби він не був п’яний, то що робив би на кухні з такою старою порхавкою, як я? Та інші також були п’яні, а проте мсьє Бебе єдиний склав мені компанію, єдиний налив мені випити і погладив по голові, хоч це негоже. Тому мені було так добре з мсьє Бебе, і я дивилася на нього все більше і більше, а йому подобалося, що на нього дивляться, бо раз чи двічі він повернувся трохи у профіль, ніс у нього був дуже гарний, як у статуї. Він увесь був, наче статуя, особливо у своєму білому костюмі. Навіть те, що він пив, було білим, і сам він був такий блідий, що мені було трохи лячно за нього. Було видно, що він сидить у чотирьох стінах, як чимало молодих тепер. Мені хотілося сказати йому про це, та хто я така, щоби давати поради такому панові, як він. Крім того, мені не стало на це часу, бо щось гупнуло у двері і увійшов мсьє Лулу, тягнучи за собою датського дога, пов’язаного фіранкою, яку скрутили, аби вийшло щось таке ніби мотузка. Він був набагато п’яніший, ніж мсьє Бебе, і мало не впав, коли дог обернувся кругом і сплутав йому ноги фіранкою. У коридорі було чутно голоси, і з’явився сивоволосий пан, либонь, то був мсьє Розе, за ним — розпашіла і дуже збуджена мадам Розе і худий молодик з таким чорним волоссям, якого я ніколи не бачила. Всі намагалася виручити мсьє Лулу, якого дог сплутував фіранкою, і при тому сміялися і на все горло жартували. Ніхто не звертав на мене уваги, аж тут мене побачила мадам Розе і зробилася серйозною. Я◦не розчула, що вона сказала сивому панові, який подивився на мою склянку (вона була порожня, але поруч стояла пляшка), мсьє Розе глянув на мсьє Бебе і зробив обурений жест, а мсьє Бебе підморгнув йому і, відкинувшись на спинку стільця, залився сміхом. Я◦дуже збентежилась, тож мені здалося, що найкраще буде підвестися і привітати усіх поклоном, а потім відійти убік і зачекати. Мадам Розе вийшла з кухні, і за мить увійшли Аліса і мсьє Родолос, які підійшли до мене і зробили знак йти за ними. Я◦вклонилася усім присутнім, але не думаю, що хтось це помітив, бо усі заспокоювали мсьє Лулу, який нараз розплакався і говорив щось незрозуміле, вказуючи на мсьє Бебе. Останнє, що я запам’ятала, був мсьє Бебе, який, відкинувшись на спинку стільця, сміявся.

Аліса зачекала, поки я скину фартуха, і мсьє Родолос вручив мені шістсот франків. На вулиці сніжило, і метро давно зачинене. Мені довелося понад годину йти пішки, заки дісталася додому, але мене оберігало тепло віскі, а ще спогад про стільки речей і те, як я розважилася на кухні в кінці банкету.

Час летить, як каже Гюстав. Думаєш, що понеділок, а вже четвер. Закінчується осінь, аж гульк — уже середина літа. Щоразу, коли приходить Робер, щоб запитати, чи не треба почистити комин (він дуже добрий, цей Робер, і завжди бере з мене половину того, що з інших пожильців), я розумію, що зима, як то кажуть, вже на порозі. Тому я добре не пам’ятаю, скільки часу минуло, допоки я знову не побачила мсьє Розе. Він прийшов надвечір, майже у тій самій порі, що й мадам Розе першого разу. Він також почав зі слів, що прийшов, бо мене порекомендувала мадам Бошамп, і ніяково сів на стілець. Ніхто не почувається зручно в моєму домі, навіть я сама, коли приходить хтось чужий. Я◦починаю потирати руки, наче вони у мене брудні; а потім мені спадає на думку, що інші подумають, що вони у мене справді брудні, і вже не знаю, де їх подіти. Дякувати Богу, мсьє Розе був так само знічений, як я, хоча приховував це краще. Він тихенько постукував ціпком по підлозі, дуже налякавши Мінуша, і дивився урізнобіч, аби тільки не стрітися з моїм поглядом. Я◦вже не знала, якому святому молитися, бо це вперше поважний пан так ніяковів переді мною, а я не знала, що в такому випадку зробити, окрім як запропонувати горнятко чаю.

— Ні, ні, дякую, — сказав він нетерпляче. — Я◦прийшов на прохання своєї дружини… Ви мене пам’ятаєте, без сумніву.

— Аякже, мсьє Розе. Та забава у вашому домі, така людна…

— Так. Та забава. Отож-бо й воно… Я◦хочу сказати, це не має жодного стосунку до банкету, але того разу ви нам дуже прислужилися, мадам…