Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зараз пропливає величезна біла хмара, як і усі ці дні, увесь цей несказанний час. Усе, про що залишається сказати — це завжди хмара, дві хмари чи довгі години абсолютно безхмарного неба, дуже чистий, нічим не затьмарений прямокутник, прикріплений шпильками до стіни моєї кімнати. Саме це я побачив, розплющивши очі і витерши їх руками: чисте небо, тоді зліва з’являється хмара, поволі граціозно пропливає і зникає праворуч. Тоді інша, а часом усе, навпаки, стає сірим, усе — одна величезна хмара, і раптом ляскають дощові краплі, і видно, як на зображенні довго падає дощ, немов плач навспак, і поступово квадрат прояснюється, можливо, з’являється сонце, і знову напливають хмари, по дві, по три. І часом голуби, і один чи два горобці.

Переслідувач

Деде зателефонувала мені по обіді, мовляв, із Джонні не все гаразд, і я відразу ж подався до готелю. Вже кілька днів Джонні й Деде живуть у готелі на рю Лагранж, у кімнаті на четвертому поверсі. Лиш глянувши на двері кімнати, я зрозумів, що Джонні дійшов до ручки. Вікно виходить у майже чорне провалля внутрішнього двору, і вже о першій пополудні треба вмикати світло, якщо хочеш почитати газету чи розгледіти обличчя. Зимно не є, однак Джонні кутається в ковдру, скоцюрбившись в обдертому фотелі, з якого увсібіч лізуть клапті жовтуватого клоччя. Деде постаріла, й червона сукня їй зовсім не личить; це сукня для роботи, для сцени з її вогнями, в готельній кімнаті вона перетворюється на якийсь огидний згусток крові.

— Друзяка Бруно, вірний мені так само, як неприємний присмак у роті, — каже Джонні замість привітання, підтягуючи коліна догори і вмощуючи на них підборіддя.

Деде підсуває мені стілець, і я витягаю пачку «Голуаз». У кишені я маю пляшку рому, але не хочу показувати її, доки не з’ясую, що тут відбувається. Гадаю, найбільше мене дратувала лампочка, що висіла на засидженому мухами дроті. Глянувши на неї раз чи двічі, я заслонився рукою і запитав Деде, чи можна її погасити і обійтися світлом з вікна. Джонні стежив за моїми словами та жестами уважним, але відсутнім поглядом, наче кіт, який пильно дивиться на щось одне, але видно, що він цілком поглинутий чимось іншим; що він є чимось іншим. Урешті Деде встала і вимкнула світло. У тому, що лишилося, у чорно-сірій каламуті, ми краще впізнаємо одне одного. Джонні вистромлює з-під ковдри свою довгу худу руку, і я відчуваю її кволе тепло. Тоді Деде каже, що приготує нам розчинної кави. Я◦зрадів, почувши, що у них є принаймні бляшанка розчинної кави. Я◦вже не раз помічав, що коли в людини є бляшанка розчинної кави, вона ще не дійшла до ручки, ще зможе трохи протриматися.

— Давненько ми не бачились, — кажу я Джонні. — Як мінімум місяць.

— А◦ти тільки й знаєш, що час рахувати, — озивається він похмуро. — Перше, друге, третє, двадцять перше. Усе в тебе має свій номер. Й оця така сама. Знаєш, чому вона люта? Бо я загубив саксофон. Що ж, вона має рацію.

— Але як ти міг його загубити? — питаю я, водночас добре розуміючи, що якраз цього у Джонні питати не варто.

— В метро, — відповідає він. — Аби було надійніше, я поклав його під сидіння. Це було чудово — їхати, знаючи, що він під тобою, у повній безпеці.

— Похопився він лише тут, на сходах готелю, — сказала Деде хриплуватим голосом. — І я мусила бігти на злам голови, аби сповісти про пропажу і в метро, і в поліцію.

Далі запала мовчанка, і я зрозумів, що то була марна трата часу. Та Джонні почав сміятися, так, як він це уміє, сміхом десь з-поза зубів та губ.

— Якийсь нещасний ідіот намагатиметься видобути з нього бодай звук, — каже він. — То був один з найгірших саксів, які я колись не мав. Одразу видно, що на ньому грав Док Родрігес, його нутро було цілком спотворене. Як інструмент сам собою він був непоганий, але Родрігес здатен занапастити навіть інструмент Страдіварі, тільки взявшись його настроювати.

— А◦ти не можеш роздобути десь інший саксофон?

— Ми це якраз з’ясовуємо, — каже Деде. — Здається, у Рорі Френда є один. Найгірше те, що Джоннін контракт…

— Контракт, — уриває її Джонні. — Що таке контракт? Треба грати — і квит, а у мене ні саксофона, ні грошей, щоб його купити. І хлопцям ведеться не краще, ніж мені.

Останнє не є правдою, і ми троє це знаємо. Ніхто вже не наважується позичити Джонні інструмент, бо він його відразу ж або губить, або нищить. Він загубив саксофон Луї Роллінга у Бордо, потрощив на друзки і розтоптав сакс, який купила йому Деде, коли було укладено контракт про його гастрольний тур Англією. Ніхто вже не знає, скільки інструментів він загубив, віддав у заставу чи поламав. І на усіх них він грав так, як, гадаю, може грати на альт-саксофоні один лише Господь Бог, якщо припустити, що на небесах відмовилися від лір та флейт.

— Коли тобі починати, Джонні?

— Не знаю. Здається, нині. Га, Деде?

— Ні, післязавтра.

— Всі знають дати, всі, крім мене, — бурчить Джонні, натягуючи ковдру аж по вуха. — Я◦міг би заприсягнутися, що нині ввечері маю грати, а по обіді мушу йти на репетицію.

— Яка різниця? — сказала Деде. — Однаково у тебе немає саксофона.

— Як — яка різниця? Велика різниця. Післязавтра — це після завтра, а завтра — це після сьогодні. І сьогодні ще достатньо триватиме після «зараз», коли ми балакаємо з друзякою Бруно, і я відчув би себе значно краще, якби міг забути про час і випити чогось зігріваючого.

— Вода ось-ось закипить, зачекай трохи.

— Я◦не мав на увазі окріп, — каже Джонні.

Тоді я витягаю свою пляшку рому — і в кімнаті немов спалахує світло, бо Джонні від захвату роззявляє рота, його зуби сяють, і навіть Деде мимоволі усміхнулася, побачивши його подив і радість. Ром під каву — це зовсім незле, і вже після другої чарки і цигарки ми почуваємося значно краще. На той момент я вже зауважив, що Джонні поволі заглиблюється в себе і продовжує згадувати про час, це тема, якою він переймається, відколи я його знаю. Небагато стрічав я людей, яких би так хвилювало все, що стосується часу. Це якась манія, найгірша з усіх його незліченних маній. Але викладає і тлумачить він усе так захопливо, що цьому важко опиратися. Пригадую одну репетицію перед записом, ще в Цинциннаті, десь у сорок дев’ятому чи п’ятдесятому році, задовго до його переїзду в Париж. У ті дні Джонні перебував у чудовій формі, і я пішов на репетицію лиш задля того, аби послухати його і Майлза Девіса. Усі мали бажання грати, усі були в доброму гуморі й гарно вбрані (я згадую про це, мабуть, через контраст із теперішнім виглядом Джонні — брудним і обдертим), грали з насолодою і без нетерплячки, звукорежисер за своїм віконечком захоплено жестикулював, як задоволений бабуїн. І саме тієї миті, коли Джонні, здавалося, потонув у радості, він раптом урвав гру і, вдаривши кулаком невідомо кого, сказав: «Це я граю завтра». Хлопці затнулися, лише двоє чи троє з них дограли ще кілька тактів — наче поїзд, що ніяк не зупиниться, — а Джонні бив себе по чолі і повторював: «Я◦вже зіграв це завтра, жахливо, Майлзе, я вже зіграв це завтра», і вивести його з того стану не міг ніхто. З тієї миті усе пішло шкереберть, Джонні грав знехотя, прагнучи піти геть (аби знову накуритися, сказав звукорежисер, нетямлячись від люті), і коли я побачив, як він виходить — похитуючись, із посірілим обличчям — то запитав себе, чи довго ще це триватиме.

— Гадаю, треба покликати лікаря Бернара, — каже Деде, косячи оком на Джонні, який маленькими ковточками п’є ром. — У тебе гарячка, і ти нічого не їси.

— Лікар Бернар просто йолоп, — відказує Джонні, вилизуючи склянку. — Пропише мені аспірин, а потім скаже, що йому дуже подобається джаз, наприклад, Рей Нобл. У мене ідея, Бруно. Якби я мав саксофон, то зустрів би його музикою, від якої він злетів би з четвертого поверху донизу, рахуючи задком кожну сходинку.

— У кожному разі, аспірин тобі не зашкодить, — кажу я, косячи оком на Деде. — Якщо хочеш, я зателефоную йому, коли піду від вас, і Деде не доведеться спускатися. Послухай, що стосується твого контракту… Якщо ти починаєш післязавтра, гадаю, тут можна буде дещо зробити. Я◦також можу спробувати попросити саксофон у Рорі Френда. У крайньому разі… Але ти повинен більше шануватися, Джонні, ось що головне.

— Не сьогодні, — каже він, дивлячись на пляшку з ромом. — Завтра, коли я матиму сакс. Тож нема чого про це зараз говорити… Бруно, я щораз краще усвідомлюю, що час… Гадаю, що музика завжди допомагає хоч трохи у цьому розібратися. Ну, не те, щоб розібратися, бо насправді мені нічого не ясно. Я◦тільки усвідомлюю, що є щось. Як у тих сновидіннях — правда ж? — в яких починаєш підозрювати, що усе полетить к бісу, і трохи боїшся наперед. Та водночас жодної певності не маєш, і зненацька усе перевертається, як млинець на сковороді, і раптом ти опиняєшся у ліжку з розкішною дівчиною й усе — просто клас.

Деде в кутку кімнати миє горнятка і склянки. Я◦бачу, що в них у кімнаті навіть немає водогону, дивлюся на мидницю у рожеві квіточки і цеберко, яке нагадує мені якусь забальзамовану тварину. А◦Джонні говорить, майже затуливши ковдрою рота, і також здається забальзамованим — з підтягнутими до підборіддя коліньми, з чорним гладеньким обличчям, яке від гарячки та рому потроху починає пітніти.