Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Арт і Деде не бачать (мені здається, не хочуть бачити) нічого, крім формальної краси Amorous. Деде навіть більше подобається Streptomicyne, в якому Джонні імпровізує зі звичною для нього легкістю, яку публіка вважає найвищою майстерністю, а для Джонні, як мені здається, є радше розвагою: дозволити музиці литися, а самому перебувати деінде. Згодом, уже на вулиці, я запитав у Деде про їхні плани, і вона сказала, що тільки-но Джонні зможе вийти з готелю (наразі це забороняє поліція), нова фірма грамплатівок запише усе, що він захоче, і добре йому заплатить. Арт стверджує, що у Джонні купа чудових ідей, і вони з Марселем Гавоті «викінчуватимуть» новинки разом із Джонні. Хоча після останніх тижнів видно, що Арту на серці коти шкребуть, до того ж я знаю, що він веде переговори з одним імпресаріо, аби якнайскорше повернутися до Нью-Йорка. І я його чудово розумію, бідного хлопчину.

— Тіка така добра, — каже Деде єхидно. — Звісно, для неї це так просто. Завжди з’являється в останню мить, розкриває гаманець — і все залагоджено. А◦от для мене…

Ми з Артом перезираємося. Що ми можемо їй сказати? Жінки усе своє життя крутяться довкола Джонні і таких, як він. Воно й не дивно, не треба бути жінкою, аби відчути Джонніну притягальну силу. Важко обертатися довкола нього, зберігаючи дистанцію, як добрий супутник, добрий критик. Арта не було тоді у Балтіморі, але я пам’ятаю часи, коли познайомився із Джонні — він тоді жив із Лен і дітьми. На Лен жаль було дивитися. Але поспілкувавшись якийсь час із Джонні, поступово прийнявши царство його музики, його денних страхів, його чудернацьких пояснень для речей, яких насправді ніколи не було, його раптових нападів ніжності, ти розумів, чому в Лен таке обличчя і чому не можна мати інший вираз обличчя, коли живеш із Джонні. Тіка — це щось інше, вона вислизає від нього через проміскуїтет, шикарне життя, до того ж їй вдалося ухопити за хвіст долар, а це дієвіше, ніж кулемет, — принаймні так говорить Арт Букайя, коли гнівається на Тіку чи коли в нього болить голова.

— Приходьте якнайскорше, — просить мене Деде. — Він любить з вами говорити.

Я б залюбки висповідав її за пожежу (за причину пожежі, до якої вона, безперечно, також причетна), але це було б так само марно, як казати самому Джонні, що він має стати добрим обивателем. Наразі усе йде добре, і що цікаво (і тривожно) — як тільки в Джонні все йде добре, я почуваюсь неймовірно задоволеним. І я не настільки наївний, щоб вірити в просту реакцію друга. Це радше відстрочення, передишка. Мені не треба шукати пояснень, коли я відчуваю це так само ясно, як відчуваю ніс, приліплений до обличчя. Мене злить, що я один це відчуваю і весь час цим терзаюсь. Мене злить, що Арт Букайя, Тіка чи Деде не розуміють: щоразу, коли Джонні страждає, опиняється у в’язниці, хоче накласти на себе руки, підпалює матрац чи бігає голяка коридорами готелю, він розплачується і за них, вмирає за них. Не знаючи цього, а не як ті, що виголошують гучні промови на ешафоті чи пишуть книжки, щоб викривати пороки людства, або грають на фортепіано з таким виглядом, наче очищають світ від усіх гріхів. Не знаючи цього, нещасний саксофоніст, з усім, що в цьому слові є смішного, нікчемного, — ще один серед стількох нещасних саксофоністів.

Погано те, що якщо продовжуватиму в такому ж дусі, то напишу більше про себе, ніж про Джонні. Я◦починаю сам собі здаватися євангелістом, і це мене зовсім не тішить. Вертаючись додому, подумав — із необхідним для віднайдення упевненості цинізмом, — що у своїй книзі про Джонні я лише побіжно, стримано згадую патологічний бік його особистості. Я◦не вважав за необхідне пояснювати людям, що Джонні думає, що блукає полями, заповненими урнами, чи що картини рухаються, коли він на них дивиться; зрештою, це навіяні марихуаною химери, які щезають після дезінтоксикації. Та можна сказати, що Джонні лишає ці химери мені в заставу, кладе їх, як хустинки, мені до кишень, доки не надходить час їх забирати. Гадаю, я єдиний, хто їх витримує, з ними співіснує і їх боїться, і ніхто цього не знає, навіть Джонні. Не можна зізнаватись про це Джонні так, як зізнаєшся в таких речах направду великій людині, маестро, перед яким ми стаємо на коліна у сподіванні на пораду. Що це за світ, який мені довелося звалити на себе, наче якийсь тюк? Який з мене євангеліст? У Джонні немає ні крихти величі, я це знаю, відколи з ним познайомився, відколи став ним захоплюватися. Мене це вже давно не дивує, хоча попервах мене бентежила ця відсутність величі, може, тому що це вимір, який ти не готовий застосовувати до першого-ліпшого, особливо до джазменів. Не знаю, чому (не знаю, чому) якоїсь миті я повірив, що в Джонні є велич, яку він з дня у день спростовує (чи ми спростовуємо, і насправді це не одне і те саме, бо — будьмо чесними — Джонні є наче привидом іншого Джонні, яким він міг бути, і той інший Джонні сповнений величі; а привидові, здається, бракує цього виміру, хоча він у ньому є і проявляється з негативного боку).

Я◦це кажу тому, що всі спроби, які робить Джонні, щоби змінити життя — від невдалої спроби самогубства аж до марихуани, — є такими, яких і варто було сподіватись від когось, хто настільки позбавлений величі, як він. Гадаю, через це я захоплююся ним ще дужче, бо він направду є шимпанзе, який хоче навчитися читати, бідакою, який буцається лобом об стіну, але ні в чому не переконується, і знову починає все спочатку.

Якщо одного дня шимпанзе береться читати — це повна катастрофа, розгул, рятуйся хто може, і я перший. Це жахливо, що людина, позбавлена величі, так кидається на стіну. Він усіх нас звинувачує ударом своїх костей, розтирає на порох першою фразою своєї музики. (Мученики, герої — нехай, в них ти певен. Але Джонні!)

Послідовності. Не знаю, як сказати краще: це як начало, з якого раптом починаються жахливі чи ідіотські послідовності в житті людини, і невідомо, який закон поза класифікованими законами визначає, що після певного телефонного дзвінка відразу ж приїде сестра, яка живе в Оверні, чи збіжить молоко, чи ми з балкона побачимо хлопця під колесами авто. Це як у футбольних командах чи керівних органах — може здатися, що доля завжди призначає якусь заміну, коли її підводять основні гравці. Саме так нині зранку, коли я досі ще тішився, бо знав, що Джонні Картер здоровий і веселий, мені терміново телефонують у редакцію. Телефонує Тіка і повідомляє, що в Чикаго щойно померла Бі, молодша донька Лен і Джонні, і що Джонні, ясна річ, наче збожеволів, і було б добре, якби я прийшов підтримати друзів.

Я◦знову піднімаюсь сходами готелю — скільки їх уже було за час моєї дружби з Джонні — і застаю там Тіку, яка п’є чай, Деде, яка намочує рушника, Арта, Делоне і Пепе Раміреса, які тихо обмінюються останніми новинами про Лестера Янга, і Джонні, який лежить непорушно на ліжку з рушником на лобі із цілком спокійним і навіть зневажливим виразом на обличчі. Я◦одразу ж ховаю до кишені співчутливу міну та обмежуюсь тим, що міцно тисну йому руку, закурюю сигарету і чекаю.

— Бруно, мені болить ось тут, — каже Джонні за якийсь час, торкаючись рукою того місця, де має бути серце. — Бруно, вона була, як білий камінчик в моїй руці. А◦я всього лишень нещасна жовта шкапа, і ніхто, ніхто не висушить моїх сліз.

Усе це сказано урочисто, майже речитативом, Тіка дивиться на Арта — і обоє поблажливо кивають, скориставшись із того, що обличчя в Джонні накрите вологим рушником і він не може їх бачити. Особисто мені огидні дешеві фрази, але все, що сказав Джонні — якщо не брати до уваги, що я, здається, десь це читав, — прозвучало так, наче заговорила маска, порожня всередині, ні на що не придатна. Підійшла Деде з іншим рушником і поміняла йому компрес, і поміж тим я зміг розгледіти Джонніне обличчя. Воно було попелясто-сіре, з перекошеними устами і міцно стуленими, аж зморщеними, повіками. І як завжди буває з Джонні, все стається не так, як ти сподівався (Пепе Рамірес, який не дуже добре його знає, досі не може оговтатися від несподіваності і, гадаю, скандальності того, що сталося), бо за якусь хвильку Джонні сів на ліжку і став батькувати: поволі, цідячи кожне слово, а потім видаючи його, як з розтруба. Він кляв усіх відповідальних за запис Amorous, ні на кого не дивлячись, але пришпилюючи нас, як кузьок до картону, однією лиш неймовірною непристойністю своїх слів. І так хвилини дві він лаяв усіх причетних до запису Amorous: спочатку Арта і Делоне, потім мене (хоча я…), і закінчивши Деде, всемогутнім Господом Богом і тією курвою мамою, що породила всіх без винятку. І це, і ще ті його слова про білий камінчик насправді були заупокійною молитвою за маленькою Бі, яка померла в Чикаго від запалення легень.

Минуть два порожні тижні; купа роботи, газетні статті, біганина туди-сюди — чудовий короткий виклад того, чим є життя критика, людини, яка може жити тільки позиченим, чужими новинами та рішеннями. Розмовляючи про це, ми сидітимемо якось увечері в «Кафе де Флор» — Тіка, Крихітка Леннокс і я, — задоволено мугикаючи Out of nowhere й обговорюючи фортепіанне соло Біллі Тейлора, яке нам трьом здається чудовим, а особливо Крихітці Леннокс, яка до того ж вбралася за модою Сен-Жермен-де-Пре, і бачили б ви, як їй це личить. Крихітка зреагує на появу Джонні із захватом двадцятирічної, а він гляне на неї відсутнім поглядом і посуне далі, п’яний, як чіп, чи сонний, доки не всядеться сам за інший столик. Я◦відчую в себе на коліні руку Тіки.

— Глянь, він знову вчора ввечері курив. Чи нині по обіді. Ця жінка…

Я◦знехотя їй відповів, що Деде винна так само, як і всяка інша, починаючи з неї самої, із Тіки, яка десятки разів курила з Джонні і знову куритиме, як тільки їй цього закортить. Мене охопить величезне бажання піти геть і побути на самоті, як завжди, коли неможливо наблизитись до Джонні, бути з ним, поруч нього. Я◦побачу, як він креслить щось пальцем на столі, довго дивиться на офіціанта, який питає, що він питиме. Нарешті Джонні накреслить у повітрі щось на зразок стріли і підтримуватиме її обома руками, наче вона важить бозна-скільки, і люди за іншими столиками почнуть підсміюватися, дуже стримано, як це прийнято у «Кафе де Флор». Тоді Тіка скаже: «Чорт візьми», підійде до Джонніного столика і, зробивши замовлення офіціанту, щось шепотітиме Джонні на вухо. Нічого й казати, що Крихітка одразу ж викладе мені свої найсокровенніші сподівання, але я дам їй зрозуміти, що цього вечора Джонні треба дати спокій, що гарні дівчатка раненько йдуть до ліжечка і за можливості у супроводі джазового критика. Крихітка мило сміятиметься, її рука ніжно погладить моє волосся, а потім ми спокійно дивитимемось, як мимо проходить дівчина, яка вкриває обличчя густим шаром білил і малює назелено повіки і навіть уста. Крихітка скаже, що, на її думку, це не так уже й погано, а я попрошу її тихенько заспівати мені один із тих блюзів, якими вона уславилася в Лондоні та Стокгольмі. Потім ми знову повернемося до мелодії Out of nowhere, яка цієї ночі безконечно нас переслідує, як той пес — також із білилами й зеленими очима.

Покажуться там два хлопці з нового Джонніного квінтету, і я скористаюся нагодою, щоб розпитати, як усе пройшло нині увечері; так я дізнаюся, що Джонні ледве міг грати, але те, що він зіграв, було варте усіх ідей Джона Льюїса разом узятих, якщо припустити, що той взагалі спроможний на якусь ідею, бо, як сказав один із хлопців, єдине, що у Льюїса завжди напохваті, це ноти, щоб заткнути дірку, а це не те саме. А◦тим часом я запитуватиму себе, скільки ще протримається Джонні, а головне — публіка, яка у нього вірить. Хлопці відмовляться від пива, і ми з Крихіткою Леннокс знову залишимось самі, я врешті-решт піддамся на її розпитування і поясню Крихітці, що вона справді варта свого прізвиська, чому Джонні хворий і пропащий чоловік, чому хлопцям з квінтету з кожним днем уривається терпець і чому все ось-ось лусне, як це не раз бувало в Сан-Франциско, Балтіморі чи Нью-Йорку.

Заходитимуть інші музиканти, які грають у цьому ж кварталі, декотрі підходитимуть до столика Джонні і вітатимуться з ним, але він дивитиметься на них, наче здалеку, із жахливо ідіотським виразом обличчя — вогкі та покірні очі, обвислі губи лисніють від слини. Забавно буде спостерігати за парними маніпуляціями Тіки та Крихітки: Тіка вдаватиметься до своєї влади над чоловіками, аби з усмішкою та коротким поясненням відіслати їх від Джонні; Крихітка шепотітиме мені на вухо про своє ним захоплення, про те, як добре було б відвезти Джонні в санаторій, аби йому провели дезінтоксикацію, — і все це лиш тому, що вона охоплена жагою і хотіла би переспати з Джонні цього ж вечора, що, з огляду на все, неможливо — на мою превелику радість. І як це завжди буває, відколи ми знайомі, я подумаю, що, мабуть, приємно було би пестити її стегна, і мало не запропоную їй піти перехилити чарчину в інше, спокійніше місце (вона не захоче, і я, правду кажучи, також, бо через той інший столик ми почуватимемося скутими та пригніченими), коли зненацька, без жодного передвістя, що це може статися, ми побачимо, що Джонні підводиться, дивиться на нас, впізнає і підходить до нас, точніше, до мене, бо Крихітка до уваги не береться. Підійшовши до нашого столика, він трохи нахилиться — цілком природно, як людина, яка хоче взяти з тарілки чіпси, — і почне опускатись переді мною на коліна. Цілком невимушено він стане навколішки і гляне мені у вічі, і я побачу, що він плаче, і без слів зрозумію, що він плаче за маленькою Бі.

Моя реакція є такою природною: я хочу підвести Джонні, щоб він не робив із себе посміховиська, та врешті посміховиськом стаю я. Бо нема нічого жалюгіднішого, ніж чоловік, який хоче зрушити з місця іншого чоловіка, якому дуже добре там, де він є, який чудово почувається у позі, яка йому до вподоби. Тож завсідники «Кафе де Флор», які не переймаються всілякими дрібницями, дивилися на мене не надто доброзичливо, хоча більшість їх не знала, що той негр навколішках — Джонні Картер. Вони дивилися на мене, як дивились би на того, хто, видершись на олтар, став би шарпати Ісуса, щоб зняти його з хреста. І Джонні перший дорікнув мені за це: мовчки умиваючись слізьми, він підвів очі і глянув на мене. І через цей погляд, і явний осуд завсідників мені не залишалось нічого іншого, як знову сісти перед Джонні, почуваючись гірше, ніж він, і бажаючи опинитись будь-де, тільки не в тому кріслі, перед Джонні, який стоїть на колінах.

Усе решта не було таким жахливим, хоча не знаю, скільки минуло віків, поки всі сиділи, не поворухнувшись, поки сльози знай котилися по Джонніному обличчі, поки його очі не відривалися від моїх, а я намагався запропонувати йому сигарету, самому закурити іншу, підбадьорливо кивнути Крихітці, яка, схоже, ладна була вибігти геть або й собі розревітися. Як завжди, все владнала Тіка: спокійнісінько сівши за наш столик, вона підсунула Джонні стільця і поклала руку йому на плече, просто так, ні до чого не змушуючи. Тож Джонні врешті підвівся і перейшов від того жаху до звичної пози приятеля, який підсів до вашого столика, — просто піднявши на кілька сантиметрів коліна і дозволивши, аби поміж його сідницями і підлогою (я мало не сказав «хрестом», ото вже справді причепилося) опинилася перевірена зручність стільця. Присутнім набридло дивитися на Джонні, йому набридло плакати, а нам — кепсько почуватися. Нараз я зрозумів замилування деяких художників стільцями: кожен стілець у «Кафе де Флор» раптом видався мені чимось чудесним, квіткою, ароматом, досконалим інструментом порядку і втіленням пристойності людей у місті.

Джонні витяг хустинку, невимушено вибачився, а Тіка попросила принести подвійну каву і дала йому випити. Крихітка була неперевершеною: нараз зреклася всіх своїх дурощів стосовно Джонні, і стала ніби ненароком наспівувати «Меміз-блюз». Джонні глянув на неї й усміхнувся, і, здається, ми з Тікою разом подумали, що образ Бі потроху розтає на дні Джонніних очей, що Джонні вирішив ще раз вернутися до нас на певний час, побути з нами до наступної втечі. І як завжди буває, щойно минає мить, коли я почуваюсь, як побитий пес, моя зверхність перед Джонні дозволила мені проявити поблажливість, завести легку балачку про все потроху, оминаючи занадто особисті сфери (було б жахливо побачити, як Джонні сповзає зі стільця і знову…). На щастя, Тіка й Крихітка поводились, як ангели, а публіка у «Кафе де Флор» за годину оновилася, тому клієнти о першій ночі навіть не здогадувались про те, що сталося, хоча насправді не сталося нічого особливого, якщо добре подумати. Крихітка пішла першою (вона старанна дівчинка, ця Крихітка, завтра о дев’ятій ранку вона вже репетируватиме з Фредом Каллендером для вечірнього запису), і Тіка, перехиливши свою третю чарку коньяку, запропонувала відвезти нас додому. Але Джонні відмовився, йому хотілося поговорити зі мною ще. Тіка не мала нічого проти і пішла собі, попередньо за всіх заплативши, як і належить справжній маркізі. А◦ми з Джонні випили ще по чарочці шартрезу — бо серед друзів дозволені такі слабкості, — і пустилися йти по Сен-Жермен-де-Пре, бо Джонні уперся, що прогулянка піде йому на користь, а я не з тих, хто кидає друзів за таких обставин.

Вулицею Л’Аббе ми спускаємося до площі Фюрстенберга, яка викликає у Джонні небезпечну згадку про іграшковий театр, який, здається, подарував йому хресний батько, коли Джонні було вісім років. Я◦намагаюсь відвести його на вулицю Жакоб, позаяк боюся, що спогади повернуть його до Бі, та можна сказати, що Джонні закрив цю тему на решту нинішньої ночі. Він йде спокійно, не хитаючись (іноді я бачив, як ним гойдає на вулиці, і не тому, що він п’яний; щось не так з його рефлексами), тепло ночі і тиша вулиць пішли на користь нам обом. Ми закурюємо «Голуаз», і ноги самі несуть нас до річки. На Ке де Конті перед одним із латунних рундуків букіністів невиразний спогад чи свист якогось студента навіює нам мелодію Вівальді, і ми удвох співаємо її з величезним почуттям і натхненням. Джонні каже, що якби мав із собою саксофон, то всю ніч грав би Вівальді (як на мене, це перебільшення).

— Ну, зіграв би також щось із Баха і Чарльза Айвса[18], — каже Джонні поступливо. — Не знаю, чому французів не цікавить Чарльз Айвс. Ти чув його пісні? Оту, про леопарда… Ти мав би знати пісню про леопарда. Леопард…

Своїм кволим тенором він затягує пісню про леопарда, і, ясна річ, багато проспіваних ним фраз аж ніяк не належать Айвсу, та Джонні це не турбує, поки він впевнений, що співає щось гарне. Врешті ми сідаємо на парапет навпроти рю Жі-ле-Кер і викурюємо ще по одній сигареті, бо ніч чудова, і за якийсь час тютюн змусить нас випити пива в кав’ярні — і нам із Джонні це наперед подобається. Я◦майже пропускаю повз увагу, коли він вперше згадує про мою книжку, бо Джонні одразу ж повертається до розмови про Чарльза Айвса, про те, як він розважався, не раз цитуючи теми Айвса у своїх записах так, що ніхто цього не зауважив (навіть сам Айвс, гадаю). Та за якусь хвильку я замислююсь над тим, що він сказав про книжку, і намагаюсь знову навести його на цю тему.

— Еге ж, я прочитав кілька сторінок, — каже Джонні. — У Тіки стільки говорили про твою книжку, але я не второпав навіть назви. Учора Арт приніс мені англійське видання, і я дещо прочитав. Добра книжка.

Моє обличчя прибирає звичного в таких випадках виразу: суміш кислої досади з певною дозою цікавості, наче його думка може відкрити мені — мені, автору! — правду про мою книжку.

— Це як дзеркало, — каже Джонні. — Спочатку я думав, що читати, що про тебе пишуть — це приблизно те саме, що дивитися на самого себе, а не в дзеркало. Я◦страшенно захоплююсь письменниками, неймовірні речі вони пишуть. Уся та частина про походження bebop…

— Ну, я просто дослівно записав усе те, що ти розповів мені у Балтіморі, — кажу я, не знати чого оправдуючись.

— Так, усе, але насправді це наче в дзеркалі, — упирається Джонні.

— Чого ти хочеш? Дзеркала правдиві.

— Чогось бракує, Бруно, — каже Джонні. — Ти значно більше в цьому тямиш, але мені здається, чогось бракує.

[18] Чарльз Айвс (1874–1954), американський композитор, один з основоположників сучасної американської композиторської школи.