Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Франсіне, до ваших послуг.

— Мадам Франсіне, саме так. Моя дружина подумала… Бачте, це справа делікатна. Та насамперед я хочу вас заспокоїти. Те, що я вам запропоную, не є… як би це сказати… незаконним.

— Незаконним, мсьє Розе?

— О, ви знаєте, в наш час… Але повторюю: йдеться про справу делікатну, але насправді цілком пристойну. Моя дружина про все знає і дала свою згоду. Я◦це кажу, щоб вас заспокоїти.

— Якщо мадам Розе згодна, то для мене це як Божа благодать, — сказала я, аби він почувався зручніше, хоча я небагато знала про мадам Розе, і вона здавалася мені радше неприємною.

— Отже, ситуація така, мадам… Франсіне, саме так, мадам Франсіне. Один з наших друзів… ліпше, мабуть, сказати, один з наших знайомих нещодавно помер за дуже особливих обставин.

— О, мсьє Розе! Мої найщиріші співчуття.

— Дякую, — сказав мсьє Розе і зробив дуже дивну міну, наче збирався закричати від люті або розридатися. То була гримаса справжнього шаленця, і я злякалася. На щастя, двері були прочинені, і майстерня Фресне поряд. — Цей пан… йдеться про дуже відомого модельєра… мешкав сам, тобто окремо від рідні, розумієте? Він нікого не мав, крім друзів, бо клієнти, як самі знаєте, в таких випадках не беруться до уваги. Отож із певних міркувань, які довго вам пояснювати, ми, його друзі, подумали, що для похорону…

Як гарно він говорив! Підбирав кожне слово, розмірено стукаючи по підлозі ціпком, і не дивився на мене. То було наче слухати диктора по радіо, от тільки мсьє Розе говорив повільніше, а крім того, було добре видно, що він не читає. Отже його заслуга була ще більшою. Я◦була настільки вражена, що кинула свої підозри і підсунула трохи ближче свій стілець. У нутрі я відчула наче жар від думки, що такий поважний пан прийшов попросити мене про послугу, якою б вона не була. Я◦вмирала зі страху і потирала руки, не знаючи, що робити.

— Нам здалося, — казав мсьє Розе, — що церемонія, на яку зберуться тільки його друзі, нечисленні… не матиме значущості, яка є необхідною у випадку цього пана… і не передасть пригнічення, — саме так він сказав, — яке спричинене його втратою… Розумієте? Нам здалося, що коли ви будете присутні на заупокійному чуванні і, ясна річ, на похороні… у ролі, скажімо, близької родички небіжчика… Розумієте, що я хочу вам сказати? Дуже близької родички… скажімо, тітки… і я навіть наважився би запропонувати…

— Так, пане Розе? — сказала я у повному здумінні.

— Що ж, усе залежить від вас, певна річ… Та якби ви отримали відповідну винагороду… бо ж не йдеться про те, ясна річ, аби ви завдавали собі труду задарма… В такому разі, правда ж, мадам Франсіне… якщо винагорода вас влаштує, а ми це, власне, зараз побачимо… ми подумали, що ви могли би бути присутньою як… розумієте… скажімо, як мати небіжчика… Дозвольте мені вам пояснити… Мати, яка тільки-но приїхала з Нормандії, дізнавшись про смерть сина, і супроводжуватиме його до могили… Ні, ні, перед тим, як ви щось скажете… Моя дружина подумала, що, може, ви нам по-дружньому допоможете… Зі свого боку, я і мої друзі умовилися запропонувати вам десять тисяч… так буде добре, мадам Франсіне? Десять тисяч франків за вашу допомогу… Три зараз же, а решта — коли ми вийдемо із цвинтаря, як тільки…

Я◦відкрила рота, просто тому що він сам мені відкрився, але мсьє Розе не дав мені нічого сказати. Він був увесь червоний і говорив хапливо, наче хотів чимшвидше закінчити.

— Якщо ви на це пристанете, мадам Франсіне… як ми сподіваємося, оскільки розраховуємо на вашу допомогу і не просимо у вас нічого… неналежного, скажімо так… то в цьому випадку за пів години тут будуть моя дружина та її покоївка з відповідним одягом… і автомобіль, певна річ, щоб відвезти вас у дім… Звісно, треба буде, щоб ви… Як би це сказати? Щоб ви звиклися з думкою, що ви мати небіжчика… Моя дружина дасть вам необхідні вказівки, а ви, ясна річ, маєте створити враження, як тільки опинитеся в тому домі… Ви розумієте… Біль, відчай… Передусім йдеться про клієнтів, — додав він. — Перед нами вам буде досить німувати.

Не знаю, звідки в його руці взялася пачка новеньких купюр, і побий мене грім, якщо знаю, як нараз я відчула їх у себе в руці, а мсьє Розе підвівся і пішов геть, щось бурмочучи і забувши зачинити двері, як усі, хто виходить з мого дому.

Бог мені пробачить це і багато чого іншого, я знаю. То було негоже, але мсьє Розе запевнив мене, що в цьому немає нічого незаконного, і що в такий спосіб я надам неоціненну допомогу (гадаю, саме такими були його слова). Було недобре, що я мала видавати себе за матір померлого пана, який був модельєром, бо то не ті речі, які можна робити, як і обманювати когось. Але треба було подумати про клієнтів, і якщо на похованні бракуватиме матері, чи принаймні тітки або сестри, церемонія не матиме необхідної значущості і не передаватиме відчуття скорботи, спричинене втратою. Саме такими словами це щойно сказав мені мсьє Розе, а він знає більше, ніж я. Недобре, щоб я це робила, але Бог знає, що я заробляю заледве три тисячі франків на місяць, гаруючи у домі мадам Бошамп та інших місцях, а тепер я дістану десять тисяч просто за те, що трохи поплачу, побиватимусь над смертю того пана, який мав бути моїм сином, поки його не поховають.

Дім був поблизу Сен-Клу, і мене відвезли туди на авто, які я раніше бачила хіба що ззовні. Мадам Розе і покоївка вбрали мене, і я дізналася, що небіжчик звався мсьє Лінар, а ім’я мав Октав, що він був єдиним сином старої матері, яка жила в Нормандії і тільки-но приїхала п’ятигодинним поїздом. Старою матір’ю була я, але була настільки схвильована і збита з пантелику, що дуже мало почула з того, що говорила і радила мені мадам Розе. Пам’ятаю, як вона благала мене в авто (не стану відмагатися: благала, вона дуже змінилася з того вечора банкету), щоб я не перебільшувала свого горя, а радше створила враження, що я страшенно втомлена і на грані апоплексичного удару.

— На превеликий жаль, я не зможу бути поруч з вами, — сказала вона, коли ми вже під’їздили. — Але робіть те, що я вам сказала, а мій чоловік займеться усім необхідним. Прошу вас, прошу вас, мадам Франсіне, передусім, коли побачите журналістів і дам… особливо журналістів…

— Вас там не буде, мадам Розе? — запитала я дуже здивована.

— Ні. Вам годі зрозуміти, а пояснювати довго. Там буде мій чоловік, в якого комерційні інтереси з мсьє Лінаром… Звісно, він буде там заради декоруму… Це питання ділових і людських відносин… Але я туди не піду, не годиться, щоб я… Не переймайтеся цим.

У дверях я побачила мсьє Розе і якихось інших панів. Вони наблизилися, і мадам Розе дала мені останнє напучення, і відкинулася на спинку сидіння, щоб її не побачили. Я◦дала змогу мсьє Розе відчинити дверцята і, голосно ридаючи, вийшла з автомобіля. Тож мсьє Розе обійняв мене і повів до будинку, інші пани йшли за нами. Я◦не дуже могла розгледіти дім, бо шаль майже затуляла мені очі, до того ж я так плакала, що нічого не бачила, але по запаху відчувалася розкіш, а ще — по дуже пухнастих килимах. Мсьє Розе пошепки втішав мене, у нього був такий голос, наче він і сам плакав. У величезній вітальні із люстрами із дармовисами були якісь пани, вони дивилися на мене з великим співчуттям і симпатією, і я впевнена, що підійшли би розрадити мене, якби мсьє Розе не повів мене далі, притримуючи за плечі. На канапі я розгледіла дуже молодого пана, який сидів із заплющеними очима і склянкою в руці. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла, хоча в ту мить я голосно ридала. Відчинились якісь двері, і з них вийшли двоє панів з носовичками в руках. Мсьє Розе ледь підштовхнув мене, я увійшла до кімнати і, спотикаючись, дала провести себе туди, де лежав небіжчик, і побачила мерця, який був моїм сином: я побачила профіль мсьє Бебе, який був такий білявий і блідий, як ніколи — тепер, коли був мертвий.

Здається, я ухопилася за спинку ліжка, бо мсьє Розе перелякався, інші пани оточили і підтримали мене, а я дивилася на таке гарне лице мертвого мсьє Бебе, на його довгі чорні вії, на ніс, наче з воску, і не могла повірити, що це мсьє Лінар, пан, який був модельєром і допіру помер, не міг переконати мене, що цей мрець, який лежав переді мною, був мсьє Бебе. Не усвідомлюючи — присягаюсь! — я розридалася по-справжньому, тримаючись за спинку дуже розкішного ліжка з масиву дуба, і згадувала, як мсьє Бебе гладив мене по голові у ніч банкету, як налив мені склянку віскі, як розмовляв і займався мною, поки інші розважалися. Коли мсьє Розе прошепотів щось наче: «Скажіть йому «сину, сину»…», збрехати мені було зовсім не важко, гадаю, що оплакувати його було для мене великим благом — то була наче винагорода за увесь той страх, якого я натерпілася до цієї миті. Ніщо не здавалося мені дивним, і коли я підняла очі та обіч ліжка побачила мсьє Лулу з почервонілими очима і тремтячими губами, то на все горло розридалася, дивлячись йому в лице, і він, попри своє здивування, також плакав: плакав, бо плакала я, а був сповнений здивування, бо розумів, що я плачу, як він, по-справжньому, тому що ми обидвоє любили мсьє Бебе і майже змагалися по різні боки ліжка, але мсьє Бебе не міг сміятися і кепкувати, як тоді, коли був живий і сидів за кухонним столом і сміявся з нас усіх.

Мене відвели до канапи у великий вітальні з люстрами, і якась пані, що була там, витягла з торбинки флакон із нюхальною сіллю, а лакей поставив біля мене столик на коліщатках із тацею, де була паруюча кава і склянка з водою. Мсьє Розе був значно спокійніший тепер, коли побачив, що я здатна зробити те, про що мене просили. Я◦бачила, як він відійшов поговорити з іншими панами, і довший час з вітальні ніхто не виходив і не заходив у неї. На канапі навпроти і далі сидів молодик, якого я побачила, коли прийшла, він плакав, затуливши лице руками. Час від часу він витягав носовичок і сякався. У дверях з’явився мсьє Лулу і якусь мить дивився на нього, перш ніж підійти і сісти поруч з ним. Мені було так шкода їх обох, було видно, що вони дуже дружили з мсьє Бебе, і були такі молоді і так страждали. Мсьє Розе також дивився на них з кутка вітальні, де він тихо розмовляв з двома дамами, які вже збиралися йти. Так минали хвилини, аж тут мсьє Лулу неначе верескнув і відсунувся від іншого юнака, який дивився на нього із люттю, і я почула, як мсьє Лулу каже щось таке ніби: «Тобі завжди до всього було байдуже, Ніна», і згадала когось на ім’я Ніна, хто мав тітку в Пуату, яка присилала йому курчат і городину. Мсьє Лулу знизав плечима і знову сказав, що Ніна бреше, і врешті підвівся з лютою гримасою і гнівними жестами. Тоді мсьє Ніна і собі підвівся. І обидва майже бігом подалися до кімнати, де лежав мсьє Бебе, і я почула, що вони сваряться, але відразу ж увійшов мсьє Розе і змусив їх замовкнути, а потім нічого не було чутно, доки мсьє Лулу не вернувся і сів на канапу з мокрим носовичком у руці. Якраз за канапою було вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я. Гадаю, з усього, що було в тій вітальні, найкраще я пам’ятаю вікно (а ще люстри, вони були такі розкішні), бо надранком я бачила, як воно потроху міняє колір і сірішає, і врешті, перед сходом сонця, стає рожевим. І весь цей час я думала про мсьє Бебе і раптом, не в змозі стриматися, починала плакати, хоча там були тільки мсьє Розе і мсьє Лулу, бо мсьє Ніна пішов геть чи був десь в іншій частині дому. Так минула ніч, і подекуди я не могла втриматися від думок про такого молодого мсьє Бебе і плакала, хоча було це трохи і через утому. Тоді мсьє Розе підходив і сідав біля мене із дуже дивним обличчям і казав, що мені не треба вже прикидатися, щоб я готувалася до того моменту, коли буде похорон і прийдуть люди і журналісти. Та іноді важко знати, плачеш ти по-справжньому чи ні, тож я попросила мсьє Розе дозволити мені і далі чувати над мсьє Бебе. Його, схоже, дуже дивувало те, що я не хочу піти хвильку подрімати, і він кілька разів пропонував провести мене у спальню, та врешті упевнився і дав мені спокій. Я◦скористалася з того моменту, коли він вийшов, либонь, щоби піти до туалету, і знову зайшла до кімнати, де лежав мсьє Бебе.

Я◦думала, що він там сам, але там був мсьє Ніна, він стояв у ногах ліжка і дивився на нього. Позаяк ми були незнайомі (тобто він знав, що я та пані, яка вдає із себе матір мсьє Бебе, але раніше ми не зустрічалися), то дивилися одне на одного із недовірою, хоча він нічого не сказав, коли я підійшла і стала біля мсьє Бебе. Так ми і стояли якийсь час, і я бачила, як по щоках у нього течуть сльози, від яких біля носа утворилась наче борозна.

— Ви також були там у вечір банкету, — сказала я, бажаючи його розважити. — Мсьє Бебе… мсьє Лінар сказав, що ви дуже сумні, і попросив мсьє Лулу піти і скласти вам компанію.

Мсьє Ніна не розуміючи дивився на мене. Він хитав головою, і я усміхнулася йому, щоб його розважити.

— У вечір банкету в домі мсьє Розе, — сказала я. — Мсьє Лінар прийшов на кухню і запропонував мені віскі.

— Віскі?

— Так. Він був єдиний, хто запропонував мені випити того вечора… Мсьє Лулу відкоркував пляшку шампанського, і тоді мсьє Лінар бризнув йому піною в обличчя і…

— О, замовкніть, замовкніть, — прошепотів мсьє Ніна. — Не згадуйте цього… Бебе збожеволів, направду збожеволів…