Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А, звісно. Так могло бути, — сказала Лаура. Королівський кінь на f3. Вони стали вдавати, що сплять.

Лаурі сподобалося, що про все дізнається тільки дядько Еміліо, і більше вони про це не говорили. Щоразу, коли вертався додому, Луїс чекав від Лаури якоїсь незвичайної фрази або вчинку, якоїсь щілини у цій досконалій броні зі спокою і мовчання. Вони ходили в кіно, як завжди, кохалися, як завжди. Для Луїса в Лаурі не було вже іншої таємниці, крім її смиренної згоди на це життя, в якому ніщо не стало таким, як вони могли сподіватися два роки тому. Тепер він знав її добре, в час вирішальних протистоянь йому доводилося визнавати, що Лаура така, яким був Ніко: із тих, котрі лишаються позаду і діють лише за інерцією, хоча іноді вона виявляла майже страхітливу готовність нічого не робити, не жити по-справжньому заради чогось. Вона значно краще порозумілась би з Ніко, ніж із ним, і вони обидвоє це знали від дня свого одруження, від перших суперечок, які йдуть після ніжної злагоди медового місяця і жадання. Тепер Лаурі знову став снитися кошмар. Їй снилося багато снів, але цей кошмар був іншим, Луїс навчився його розпізнавати: вона металась на ліжку, щось плутано говорила чи видавала уривчасті скрики тварини, що задихається. Це почалося на борту корабля, коли вони ще говорили про Ніко, бо Ніко недавно помер, а вони сіли на корабель за кілька тижнів по тому. Якось уночі, після того, як вони згадували Ніко, і коли вже починалось те потайне замовчування, яке згодом запанує між ними, Лаурі приснився кошмар. Час від часу він повторювався і завжди був той самий, Лаура будила його хрипким стогоном, судомними рухами ніг і несподіваним криком цілковитого неприйняття. Вона руками, усім тілом і голосом відпихалася від чогось жахливого, що падало на неї зі сну, як велетенський шмат чогось липкого. Він тряс її, заспокоював, приносив воду, яку вона пила, схлипуючи, досі ще наполовину загнана іншим боком свого життя. Казала, що нічого не пам’ятає, що це було щось жахливе, та пояснити його не можна, і врешті засинала, забравши із собою свою таємницю, бо Луїс знав, що вона знає: тільки-но вона зустрілася з тим, хто проникав у її сни під невідь-якою страхітливою личиною, чиї коліна Лаура обняла би, перелякана аж до безпам’ятства, а може, від пропащої любові. Завжди було одне і те саме: він приносив їй склянку води і мовчки чекав, коли вона знову опустить голову на подушку. Можливо, одного дня переляк виявиться сильнішим за гордість, якщо це була гордість. Можливо, тоді він зможе боротися зі свого боку. Можливо, не все втрачено, можливо, нове життя і справді стане чимось іншим, ніж цей симулякр із усмішок і французького кіно.

Сидячи за креслярським столом, в оточенні чужих людей, Луїс віднаходив почуття симетрії і порядок, які йому хотілось би застосувати до життя. Позаяк Лаура не торкалася теми, з позірною байдужістю чекаючи відповіді від дядька Еміліо, порозумітися з мамою належало йому. Він відповів на її листа, обмежившись скупими новинами останніх тижнів, а фразу-виправлення залишив на постскриптум: «Отже, Віктор говорить про подорож до Європи. Тепер усі подорожують, мабуть, це через рекламу туристичних агенцій. Скажи йому, хай нам напише, ми можемо вислати йому всі відомості, яких він потребуватиме. Скажи йому також, що віднині наш дім до його послуг».

Лист від дядька Еміліо прийшов наступною ж поштою: писав він сухо, як і належало дуже близькому родичу, який був дуже ображений тим, що на нічному чуванні біля Ніко він назвав неподобством. Не розсварившись з Луїсом явно, він виказав йому свої почуття зі звичною в таких випадках тонкістю: не прийшов попрощатися з ним перед відплиттям корабля, два наступні роки забував дату його уродин. Тепер дядько обмежився тим, що виконав свій обов’язок маминого шваґра і прислав короткий звіт. Мама почувається добре, але говорить дуже мало, і це зрозуміло, якщо взяти до уваги ті численні гризоти, яких вона зазнала останнім часом. Помітно, що їй дуже самотньо у домі в районі Флорес, і це логічно, позаяк жодна мати, яка прожила все життя з двома синами, не може почуватися затишно у величезному домі, повному спогадів. Що ж до тих фраз, про які йдеться, то дядько Еміліо повів себе із тактом, якого вимагала делікатність справи, але, на жаль, змушений сказати їм, що нічого особливого він не з’ясував, бо мама не мала настрою для бесіди і навіть прийняла його у вітальні, чого раніше ніколи не робила зі своїм шваґром. На припущення терапевтичного плану вона відповіла, що поза ревматизмом почувається чудово, хоча цими днями втомилася від прасування скількох сорочок. Дядько Еміліо поцікавився, про які сорочки йдеться, але вона тільки кивнула головою і запропонувала херес і печиво Баґлі.

Мама не дала їм надто багато часу на обговорення листа від дядька Еміліо і явної безрезультатності його візиту до неї. Через чотири дні прийшов рекомендований лист, хоча мама добре знала, що немає жодної потреби відправляти авіапоштою в Париж рекомендовані листи. Лаура зателефонувала Луїсові і попросила якомога скоріше вернутися. Через пів години, задиханий, він застав її цілком заглибленою у споглядання жовтих квітів на столі. Лист лежав на камінній полиці, і туди ж поклав його Луїс, коли прочитав. Він сів біля Лаури і став чекати. Вона стенула плечима.

— Вона збожеволіла, — сказала.

Луїс запалив цигарку. Від диму засльозилися очі. Він зрозумів, що партія триває, що тепер його хід. Але цю партію грали три гравці, а може, й чотири. Тепер він був впевнений, що за дошкою сиділа ще й мама. Він поволі скулився у кріслі й обома руками, як непотрібною маскою, прикрив обличчя. Чув, як плаче Лаура, внизу з вереском бігали діти консьєржки.

А◦ніч-мати дасть пораду тощо. Їм вона дала глибокий важкий сон, в який вони провалилися після того, як їхні тіла зійшлися у монотонному герці, якого вони насправді не бажали. Знову укладалася мовчазна угода: зранку вони говорили про погоду, про злочин у Сен-Клу, про Джеймса Діна. Лист і далі лежав на полиці, і поки вони пили чай, він увесь час був у них перед очима, та Луїс знав: вернувшись з роботи, він його вже не побачить. Лаура затирала сліди з холодною, дієвою старанністю. Минув день, за ним інший, потім іще один день. Одного вечора вони дуже сміялися з розповідей сусідів, з виступу Фернанделя. Говорили про те, щоби сходити до театру, провести вихідні у Фонтенбло.

На креслярському столі нагромаджувалися непотрібні дані, усе у відповідності до маминого листа. Корабель насправді прибував у Гавр у п’ятницю, сімнадцятого числа зранку, а екстрений поїзд приїздив на Сен-Лазар[6] об 11:45. У четвер вони дивилися в театрі виставу, і їм було дуже весело. За дві ночі до того Лаурі знову наснився кошмар, але Луїс не завдав собі труду принести їй води і, повернувшись до неї спиною, чекав, поки вона сама заспокоїться. Потім Лаура мирно заснула, увесь день вона була заклопотана: кроїла і шила літню сукню. Вони говорили про купівлю електричної швейної машинки, коли повністю сплатять за холодильник. Луїс знайшов маминого листа у шухляді нічного столика і відніс його до себе в офіс. Зателефонував у пароплавну компанію, хоча був упевнений, що мама подала точні дати. То була його єдина певність, бо про все решта годі було й подумати. А◦ще цей ідіот дядько Еміліо. Краще було б написати Матильді; хай якими вони були далекими, Матильда зрозуміла би, що треба конче втрутитися, захистити маму. Та хіба насправді (це не було питання, але як сказати по-іншому) треба було захищати маму, саме маму? Якусь мить він думав замовити міжнародну телефонну розмову і поговорити з нею. Згадав про херес і печиво Баґлі і стенув плечима. Написати Матильді також не було часу, хоча насправді час був, але, мабуть, таки краще дочекатися п’ятниці, сімнадцятого, перед тим, як… Коньяк уже не допомагав йому не думати чи принаймні думати без страху. Він щоразу чіткіше згадував обличчя мами в останні тижні в Буенос-Айресі, після похорону Ніко. Те, що тоді він сприйняв за скорботу, тепер йому здавалося чимось іншим, чимось таким, що мало в собі злобну недовіру, то був вираз тварини, яка відчуває, що її збираються покинути на пустирищі далеко від дому, аби позбутися її. Тепер він починав бачити мамине обличчя по-справжньому. Тільки тепер він по-справжньому бачив її у ті дні, коли вся родина по черзі її провідувала, щоб висловити співчуття у зв’язку зі смертю Ніко, скласти їй увечері компанію; вони з Лаурою також приїздили з Адроґе, щоби скласти їй компанію, побути з мамою. Вони лишалися недовго, бо потім приходили дядько Еміліо чи Віктор, або Матильда, і всі, як один, демонстрували холодний осуд: родина, обурена тим, що сталося, обурена Адроґе, тим, що вони щасливі, тоді як Ніко, бідолашний Ніко… Вони ніколи не здогадаються, як посприяли, аби він та Лаура сіли на перший-ліпший корабель; наче скинулися їм на квитки і ласкаво провели їх на борт — із подарунками і маханням хустинками.

Ясна річ, синівський обов’язок змушував його негайно написати Матильді. Він ще був спроможний думати про такі речі перед четвертою чаркою коньяку. По п’ятій знову думав про них і сміявся (він перетинав Париж пішки, щоби побути наодинці і провітрити голову), сміявся зі свого обов’язку, наче в дітей є обов’язки, наче ті обов’язки — як домашні завдання в четвертому класі, священні домашні завдання для святої вчительки мерзенного четвертого класу. Бо його синівський обов’язок не в тому, щоб написати Матильді. Для чого вдавати (це не питання, але як сказати по-іншому), що мама збожеволіла? Єдине, що можна зробити, це не робити нічого, дозволити, щоби дні минали — окрім п’ятниці. Коли він, як завжди, попрощався з Лаурою, сказавши їй, що обідати не прийде, бо мусить зайнятися невідкладними афішами, то був настільки впевнений у всьому решта, що міг би додати: «Якщо хочеш, підемо разом». Він сховався у вокзальній кав’ярні — не стільки для маскування, скільки для того, аби мати незначну перевагу: бачити, коли його не бачать. Об одинадцятій тридцять п’ять він упізнав Лауру по її синій спідниці, пішов за нею, зберігаючи дистанцію, побачив, як вона подивилася на табло, запитала щось у службовця, купила перонний квиток, вийшла на платформу, де вже громадилися люди із виглядом тих, хто чекає. Сховавшись за візком, навантаженим ящиками з фруктами, він дивився на Лауру, яка, схоже, вагалася: залишатися при виході на перон чи пройти уперед. Він дивився на неї без здивування, як на комаху, поведінка якої може бути цікавою. Майже відразу прибув поїзд, і Лаура змішалася з людьми, які підходили до вагонних вікон, шукаючи своїх, серед криків і рук, які вистромлювалися, наче там, всередині, люди задихалися. Він обійшов візок і поміж ящиків з фруктами і масних плям пробрався на перон. Звідти, де стояв, він побачить, як виходять пасажири, побачить, як знову пройде Лаура, її обличчя з виразом полегкості, бо хіба на обличчі Лаури не буде виразу полегкості? (Це не питання, але як сказати по-іншому). А◦потім, дозволивши собі розкіш бути останнім, коли пройдуть останні пасажири та останні носії, він вийде, спуститься на залиту сонцем площу, щоби піти випити коньяку в кав’ярні на розі. І того ж дня напише мамі, ні словом не згадавши про той безглуздий епізод (та він не був безглуздий), а потім набереться духу і поговорить з Лаурою (та він не набереться духу і не поговорить з Лаурою). У кожному разі коньяк буде, у цьому нема жодного сумніву, і нехай усе йде під три чорти. Бачити, як вони проходять групами, обіймаючись із вигуками і слізьми, розбурхана рідня, дешевий еротизм, мов ярмаркова карусель, що змітає перон, серед валіз і пакунків, нарешті, нарешті, як довго ми не бачились, яка ти засмагла, Іветто, так, було чудове сонце, доню. Якщо шукати подібність — через бажання долучитися до глупства, — двоє чоловіків, які пройшли так близько, напевне були аргентинцями, з огляду на їхні зачіски, піджаки, самовпевнений вираз, що маскував збентеження від приїзду в Париж. Один із них особливо був схожий на Ніко, якщо шукати подібність. Інший ні, і насправді той також ні, варто було лише глянути на значно грубшу шию і ширшу талію. Однак якщо шукати подібність просто заради задоволення: той інший, що вже пройшов і прямував до виходу, з єдиною валізою у лівій руці, Ніко, як і він, був шульгою, мав таку ж трохи сутулу спину, таку саму лінію плечей. Лаура напевне думала так само, бо йшла позаду, дивлячись на нього, і на її обличчі був добре відомий йому вираз, то було обличчя Лаури, коли вона прокидалася від кошмару і зводилась на ліжку, втупившись у простір, дивлячись — тепер він це знав — на того, хто віддалявся, повернувшись до неї спиною, здійснивши помсту, якій нема наймення, через яку Лаура кричала і билась уві сні.

Якщо шукати подібність, то, звісно, той чоловік був незнайомцем, вони побачили його спереду, коли він поставив валізу на землю, щоби знайти квиток і вручити його службовцю при виході з перону. Лаура вийшла з вокзалу першою, він дав їй змогу віддалитися і загубитися на автобусній зупинці. Сам зайшов до кав’ярні на розі й опустився на банкетку. Пізніше він не міг згадати, чи замовляв щось випити, якщо те, що палило йому рота, було присмаком дешевого коньяку. Увесь день по обіді він без перепочинку працював над афішами. Подекуди думав, що треба буде написати мамі, але до кінця дня так і не написав. Перетнув Париж пішки, прийшовши додому, зустрів у вестибюлі консьєржку і трохи з нею поговорив. Йому б хотілося і далі говорити з консьєржкою чи сусідами, але всі йшли до своїх помешкань: наближалася пора вечері. Він поволі піднявся (насправді завжди піднімався поволі, щоб не натруджувати легенів і не кашляти) і, вийшовши на третій поверх, прихилився до дверей, перш ніж натиснути на дзвінок, аби якусь мить перепочити у позі того, хто слухає, що робиться всередині дому. Потім подзвонив двома звичними короткими дзвінками.

— А, це ти, — сказала Лаура, підставляючи йому холодну щоку. — А◦я вже починала думати, що тобі довелося затриматися на роботі. М’ясо, мабуть, переварилося.

Воно не було переварене, але натомість не мало жодного смаку. Якби тої миті він був спроможний запитати в Лаури, чому вона пішла на вокзал, то, може, кава відзискала би свій смак, або цигарка. Та Лаура увесь день не виходила з дому, вона сказала це, наче відчувала потребу збрехати або ж чекала, що він скаже щось насмішкувате про дату, про жалюгідні мамині дивацтва. Помішуючи каву, з опертими на стіл ліктями, він знову прогаяв нагоду. Брехня Лаури вже не мала значення, ще одна серед стількох відчужених поцілунків, скількох недомовок, де все було Ніко, де ані в ній, ані в ньому не було нічого, що не було би Ніко. Чому б (це не питання, але як сказати по-іншому) не поставити на стіл третій столовий прибор? Чому б не розсердитися, чому б не стиснути кулак і не вгатити його в оте сумне і страдницьке обличчя, яке в цигарковому димі викривлювалося, то щезало, то знову з’являлося, немов не знаючи, на що зважитися, і, здавалось, поступово сповнювалося ненавистю, наче було то саме обличчя мами? Можливо, Ніко в іншій кімнаті, а може, чекає, прихилившись до дверей, як чекав він, Луїс, або вже улаштувався там, де завжди був господарем: на білому і теплому терені постелі, куди він стільки разів приходив у снах Лаури. Там він чекав — лежачи горілиць й собі курячи цигарку, ледь покашлюючи, з усмішкою на обличчі блазня, яке він мав в останні дні, коли в його жилах не лишилося ні краплі здорової крові.

Він пішов у іншу кімнату, підійшов до креслярського столу, увімкнув лампу. Йому не треба було перечитувати маминого листа, щоб відповісти на нього як належало. Він став писати, люба мамо. Написав: люба мамо. Відкинув аркуш, написав: мамо. Він відчував, що дім стискається, немов кулак. Усе стало тіснішим, задушливішим. Помешкання було достатнім для двох, воно задумане якраз для двох. Коли він підвів очі (саме написав «мамо»), Лаура стояла на порозі і дивилася на нього. Луїс відклав ручку.

— Тобі не здається, що він дуже схуд? — сказав.

Лаура зробила якийсь рух. Два блискучі струмені збігали по її щоках.

— Трохи, — сказала вона. — Людина змінюється.

Добрі послуги

Від якогось часу мені важко розпалити вогонь. Сірники не ті, що раніше, тепер їх треба повертати голівкою униз і чекати, щоби полум’я розгорілося; дрова сирі, і скільки я не прошу Фредеріка приносити сухі поліна, вони завжди пахнуть вільгістю і займаються погано. Відколи в мене стали тремтіти руки, все мені коштує значно більше труду. Раніше я стелила постіль за дві секунди, і простирадла лишалися, як щойно попрасовані. Тепер мушу ходити і ходити довкола ліжка, і мадам Бошамп сердиться і каже, що платить мені погодинно не для того, щоб я гайнувала час, розгладжуючи бганки то тут, то там. А◦все тому, що в мене трясуться руки, а ще тому, що теперішні простирадла не такі, як раніше — міцні і грубі. Лікар Лебрен сказав, що в мене нічого немає, просто треба дуже берегтися, не перемерзати і рано лягати спати. «I та склянка вина раз у раз, га, мадам Франсіне? Ліпше від цього утриматися, а ще — від перно в обід». Лікар Лебрен молодий, його ідеї добрі для молодих. У мій час нікому би й на думку не спало, що вино шкодить. А◦поза тим я ніколи не п’ю, щоб напитися, як п’є Жермена з третього поверху чи та худоба Фелікс, тесля. Не знаю, чому мені згадався бідолашний мсьє Бебе, той вечір, коли він пригостив мене скляночкою віскі. Мсьє Бебе! Мсьє Бебе! На кухні помешкання мадам Розе, у вечір банкету. Я◦тоді часто виходила, ще ходила від дому до дому, працюючи погодинно. До мсьє Ренфельда, до сестер, які давали уроки фортепіано і скрипки, в багато домів, і всі — порядні. Тепер я ледве можу тричі на тиждень піти до мадам Бошамп, і, схоже, це недовго триватиме. У мене дуже трясуться руки, і мадам Бошамп злиться на мене. Тепер вона би вже не нарадила мене мадам Розе, і мадам Розе не прийшла би до мене, тепер мсьє Бебе не натрапив би на мене на кухні. Ні, передовсім мсьє Бебе.

Коли мадам Розе прийшла до мене додому, було вже пізно, і пробула вона лише хвильку. Насправді мій дім — всього одна кімната, та позаяк у ній є кухня і те, що лишилося від меблів, коли помер Жорж і треба було все продати, гадаю, що маю право називати її своїм домом. У кожному разі є три стільці, і мадам Розе зняла рукавички, сіла і сказала, що кімната маленька, але симпатична. Мадам Розе не справила на мене великого враження, хоча я хотіла би бути краще вбраною. Вона заскочила мене зненацька, на мені була зелена спідниця, яку мені подарували в домі сестер. Мадам Розе ні на що не дивилася, я хочу сказати, що вона дивилася й одразу відводила погляд — наче відсторонялася від того, що бачила. Ніс у неї був трохи зморщений, либонь, їй не подобався запах цибулі (я дуже люблю цибулю) чи бідолашний Мінуш десь нацюняв. Та я була рада, що мадам Розе прийшла, і так їй і сказала.

— О, так, мадам Франсіне. Я◦також рада, що вас знайшла, бо я така заклопотана… — Вона морщила носа так, наче клопоти зле пахли. — Я◦хочу вас попросити… Тобто мадам Бошамп подумала, що, може, ви будете вільні в неділю увечері.

— Таж певно, — сказала я. — Що я можу робити в неділю по тому, як піду до меси? На хвильку зайду до Гюстава і…

— Так, звісно, — сказала мадам Розе. — Якщо ви вільні в неділю, то я би хотіла, щоб ви мені допомогли по дому. У нас буде торжество.

— Торжество? Вітаю вас, мадам Розе.

Але здається, мадам Розе це не сподобалося, бо нараз вона встала.

— Ви допомагатимете на кухні, роботи там буде багато. Якщо зможете прийти о сьомій, мій дворецький пояснить вам все, що треба.

— Певна річ, мадам Розе.

— Ось моя адреса, — сказала мадам Розе і дала мені картку кремового кольору. П’ятсот франків вас влаштують?

— П’ятсот франків.

— Скажімо, шістсот. Опівночі ви будете вільні і встигнете на останнє метро. Мадам Бошамп сказала, що вам можна довіряти.

[6] Один із шести великих залізничних вокзалів Парижа.